Шість років тому я набрав групу аспірантів, які вчасно, протягом трьох років, написали дисертації і успішно їх захистили - фактично одночасно. Всі аспіранти представляють школу рецептивної поетики, над розвитком якої я вже працюю не один десяток літ. Після захисту я настійно рекомендував колишнім успішним аспірантам продовжити працювати над темами, суттєво розвинути закладені в них ідеї, а, головне, переробити їх таким чином, щоб і сліду не залишилося від нудного «дисертаційного» стилю, який, за моїм глибоким переконанням, дуже шкодить нашій гуманітарній науці – фактично вбиває її.
Детальніше... Додати коментар
Трохи про Андрія Яцкула - автора оповідання
Його дитячі роки пройшли в селі Кам’янка на Новомиргородщині. Кожний раз, приїжджаючи з Франції на короткий час, він обов’язково відвідує рідне рідне село, свою хату, де зараз майже постійно живуть його батьки, які, вийшовши на пенсію (мати – колишній інженер, батько – художник), шукають спокою та гармонії у розміреному сільському житті. Більшість оповідань Андрія, що мені довелося прочитати, написані в селі Кам’янка, а під окремими стоїть інша хвилююча назва «Париж» - це місто завжди вважалося літературною столицею світу.
рідному філологічному факультету Одеського державного університету імені І. І. Мечнікова з приводу його 75-річчя.
Мені в житті дуже пощастило: я навчався на філологічному факультеті Одеського університету саме в першій половині 60-х років, коли на кафедрі української літератури склалась група викладачів, кожний з яких був непересічною особистістю і прекрасним професіоналом-літературознавцем. Що не ім’я – то легенда. Іван Дузь, Григорій Вязовський, Василь Фащенко, Андрій Недзвідський, Михайло Левченко… Фронтові офіцери у минулому, у кожного з них - бойові ордени. Не прогинались ні перед ким. Були горді своїм українством і нас вчили шанувати свою приналежність до рідної культури.
Висловлюю глибоку вдячність редакції «Дивослова» за те, що вона не тільки опублікувала «Концепцію реформування літературної освіти…», а й організувала її обговорення на сторінках цього популярного серед учителів-словесників фахового видання. Таким чином відбулося, умовно кажучи, засідання «круглого столу», за яким зібралися авторитетні вчені, літературознавці та висококваліфіковані методисти, кожний з яких брав слово, щоб поділитися своїми думками про можливі шляхи реформування літературної освіти, потреба в якій, за визнанням майже усіх учасників дискусії, уже давно назріла.
І справді, то було 1-ше вересня 1960 року… Не помиляюсь у цій даті, тому що це була моя перша лекція, на якій я був присутній як студент першого курсу філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Більше того, можу з певністю сказати, що то була 9-та година ранку. Ми, майже не знайомі між собою першокурсники, зайняли місця в аудиторії № 18 трьохповерхового корпусу, що був розміщений у внутрішньому дворі будинку по вул. Маяковського 7. І досі пам’ятаю той настрій дивовижної піднесеності (його зазвичай характеризують метафорою “розпинає груди”), який охопив нас, хлопців і дівчат з Одещини, Миколаївщини, Поділля та деяких інших областей України, в т.ч. і з Донеччини, які зібралися в цій аудиторії і схвильовано чекали першого, уже не шкільного, а університетського дзвінка. І він прозвучав – довгий, і якийсь урочистий. А потім – пауза. Всі завмерли: мав увійти наш перший професор.