СЕМІНАР ПРОФ. ГРИГОРІЯ КЛОЧЕКА «АНАЛІЗ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ З ПОЗИЦІЙ РЕЦЕПТИВНОЇ ПОЕТИКИ»
ПРИМІТКА: Найбільш ефективний метод в літературній освіті – так зване «паралельне читання», коли спочатку знайомишся з літературно-художнім твором, а потім – з його аналітичним розбором. На цьому принципі й базується семінар проф. Григорія Клочека.
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ. «ВАС ТАК НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ. Я ОДИН»: ЗАКОН КОНЦЕНТРАЦІЇ СМИСЛОВОЇ ЕНЕРГІЇ У «ВІДКРИТОМУ» ТВОРІ
З метою змоделювати інтерпретаційний діалог між реципієнтом і текстом відкритого твору, звернемося до поезії Миколи Вінграновського «Вас так ніхто не любить. Я один». Відкритість цього твору полягає у його ускладненій асоціативності, яка провокує неоднозначні за смислом інтерпретації. Йдеться про таку структуру тексту, яка передбачає РОЗМАЇТІСТЬ ДЕКОДУВАНЬ.
Ставимо перед собою завдання довести, що, яким би відкритим для множинності інтерпретацій твір не був, усе ж таки він реалізовується у процесі сприймання як художній твір лише тоді, коли породить головний, заряджений естетичною енергією головний смисл. Такий смисл має бути завершеним, і ця завершеність є результатом сконцентрованого функціонування усіх без винятку складових художнього організму. Йдеться про ЗАКОН КОНЦЕНТРАЦІЇ СМИСЛОВОЇ ЕНЕРГІЇ, спрямованої на породження головного смислу твору. Твір може вважатися довершеним і завершеним, а значить, і цілісним лише за умови, якщо в процесі руху твору сформовано головний смисл. І немає значення, про який твір ідеться – чи то поезію, образність якої прочитується однозначно і не потребує особливих зусиль у її декодуванні. (напр., «Ще назва є, а річки вже немає» Ліни Костенко), чи про твір із складно закодованою образністю, такою, як, наприклад, у поезії Миколи Вінграновського, котру збираємося аналізувати. Все залежить від смислової потужності образної системи, тобто від енергетичності кожного зі змістоформових прийомів та їх остаточній системній взаємоузгодженості. І тут немає значення до якого літературного виду чи жанру належить твір – цей закон концентрації енергії на створення головного смислу однаково дієвий при створенні як трьохрядкового хайку, так і роману-епопеї. Процес породження головного смислу є процесом творення цілісності.
Ось поезія Вінграновського:
Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
Провокативність перших двох рядків у тому, що вони надають сприйманню твору оманливої інтенції – читач спрямований думати, що йдеться про велике, аж до надриву, любовне почуття ліричного героя до жінки. Тут ніби все зрозуміло, відчутні навіть інтертекстуальні алюзії – запозичення із якогось надривного романсу, що виконується під звуки гітарних струн: «Вас так ніхто не любить. Я один. / Я вас люблю, як проклятий. До смерті».
Але далі йдуть рядки, які, виявляється, зовсім не продовжують задану початковими рядками поезії смислову тональність - вони вимагають іншого характеру розуміння. Тут без декодувальних зусиль уже не обійтися:
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Що означає усе це – «земля на небі, вечір, щастя, дим, / Роки і рік, сніги, водою стерті»? Які смисли закодовані у цьому, на перший погляд, логічно не пов’язаному наборі слів? Перед нами – текст відкритого твору. Фантазуй до схочу, напружуй уяву, мобілізуй інтелект, шукай ці невловимі смисли! Але якщо ти знайомий з поезією Вінграновського, то пошукай у пам’яті щось подібне, що підказало б правильний код у розгадці цього ребусного тексту. Пригадується його поезія «У синьому небі я висіяв ліс…»:
У синьому небі я висіяв ліс
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У цій поезії теж небо, і йдеться в ній про високе, чисте, романтичне – про любов. Висіяти в небі ліс «із дубів та берез» – це зростити у собі любов. Синє небо – це висота і чистота. Висота помислів та почуттів. Ліс із дубів та берез – поєднання міцності і ніжності, мужескості і жіночності. Міцна, з могутніми кронами і з глибоким закорінням любов.
А далі – своє, рідне, пам’ятне, щемке: «вечір, щастя, дим». Дим від домашнього вогнища або ж від вогнища, розкладеного пастушками в степу, або ж воїнами-козаками, що зупинилися табором на ночівлю… Така «історична» асоціація буде доречною, бо наступні рядки
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи
лише посилять і навіть остаточно ствердять сенс історизму і спрямують усю множинність асоціацій до категорії «пам’ять». І це все буде остаточно вивірене сфокусування усіх раніше довільних асоціацій в один смисловий центр, який можна позначити як Україна – Народ – Вітчизна.
Легко переконуєшся, що початкова довільність асоціацій – це всього-на -всього текстовий прийом, завдання якого в тому, щоб, створивши інтелектуальне напруження, розбурхати уяву і, врешті-решт, «підказати» їй, напруженій у пошуку, відповідь: «моя ви пам’ять степу-ковили». А перед тим функціонувала, виконуючи свою спрямовуюче завдання, ще одна «підказка» – «Вони мені одне лиш: ви і ви…», котра прямо пов’язана з надривно-емоційним зачином поезії.
І якщо ми знайомі з творчістю Вінграновського, якщо нам не чужий його авторський світ, то відкриємо для себе ще один здогад: поет уособлює Україну – Народ – Вітчизну в образі жінки. І це уособлення у нього наскрізне, воно проходить через усю творчість – він, цей образ, буває то достатньо увиразненим (напр., «Дружиною мені приснились ви…»), то завуальованим (напр., «І липи темна тінь, горіха тінь прозора…»). Врешті-решт його знаменита збірка «Цю жінку я люблю…» – це суцільна варіація мотиву любові до жінки як до жінки і любові до України-Вітчизни, яка уособлена в образі жінки.
І вже після того, як з асоціативного хаосу увиразнився початковий, вихідний смисл, почалося його поглиблення. Воно відбувалося трьома потужними викидами смислової енергії. Перший з них:
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Поет – виразник свого народу. Він відчуває, розумію цю свою місію бути його «голосом». Розуміє, що це вищою мірою світла і добра місія: світиться! тепло! світанок! Тут «світанок» – як найенергетичніша пора дня.
Поет є плоть від плоті свого народу – це другий, унісонний з першим, викид смислової енергії:
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш.
І вже зовсім інший смисл у третьому смисловому імпульсі:
Я вас люблю […]
Як ліс у грудні свій листок останній.
Вінграновський написав цю поезію у 1976 році, у так званий «брежнєвський період застою», який створював у багатьох мислячих людей враження безнадії, відсутності перспектив. Особливо це стосувалося тих, кого «боліла Україна». Можна писати окреме дослідження про мотив тривоги за долю України в творчості шістдесятників. Іноді цей мотив тривоги переходив у відчай, як, скажімо, у таких рядках Ліни Костенко, котра змоделювала тогочасну українську ситуацію на прикладі долі індійського племені Тода:
Вже все іде у стерлінгах і центах,
і плем’я тода – це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.
Уже своєї слухати не хоче.
Здається все. Здається, вже кінець.
Вінграновський буквально благав Час пощадити мову свого народу:
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край –
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш слова мого не чіпай!
Не зачіпай його, малого,
Не бий його і не пали,
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много
І ми із цим ще не жили!
Звідси, з цієї тривожної непевності у майбутній долі своєї Вітчизни, з цілком реального страху втратити її постав цей вражаючий пуант твору. Головний смисл поезії поглибився, набув многогранності та глибини – набув повноти вираження.
Таким чином ми простежили, як типово метафорично-ребусний, асоціативний текст, котрий, за Умберто Еко, вважається ВІДКРИТИМ ТВОРОМ, все ж постає як високоорганізована система, що, розвиваючись, перебуваючи у русі породжує многогранний смисл. Безсумнівною є власне його висока внутрішня організованість, без якої просто не відбулося б акумулювання смислової енергії – енергії повноти художнього вираження і, водночас, повноти впливу на реципієнта, тобто не було б цілісного твору.
І остання проблема. Чи можна говорити про вичерпаність теми (повноти вираження ідеї, високий ступінь осягнення проблеми) у тому випадку, коли твір є “відкритим” у тому розумінні, що у ньому не поставлені “всі крапки над і” чи то в сюжеті, чи то взагалі у вираженні теми (проблеми), ідеї? Така відкритість по суті є літературним прийомом, завдання якого полягає в активізації процесу сприймання твору читачем шляхом посилання його думки у “безконечність”.
Зрозуміло, що митець не тільки ставить і розв’язує проблеми – часто його заслуга полягає в тому, що він лише виявляє, але не розв’язує її, пропонуючи це зробити читачеві. Проте треба зрозуміти, що такий прийом по-справжньому спрацьовує лише з-за умови, якщо, по-перше, сама проблема є істинною, без найменшого домішку фальші, і, по-друге, якщо її сутнісні параметри настільки точно (системно!) зазначені у творі, що їх осягнення читачем відбувається у формі відкриття “безодні смислу”.
