СЕМІНАР ПРОФ. ГРИГОРІЯ КЛОЧЕКА «АНАЛІЗ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ З ПОЗИЦІЙ РЕЦЕПТИВНОЇ ПОЕТИКИ»

ПРИМІТКА: Найбільш ефективний метод в літературній освіті – так зване «паралельне читання», коли спочатку знайомишся з літературно-художнім твором, а потім – з його аналітичним розбором. На цьому принципі й базується семінар проф. Григорія Клочека.

ТЕМА: ПОЕЗІЯ ЛІНИ КОСТЕНКО «ХУРТОВИНИ»: СЕКРЕТИ ПРИВАБЛИВОСТІ.

 Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели...

Нам з тобою, видно, по дорозі, 

бо ішли й нікуди не прийшли.

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

– Підкажи найлагідніше слово,

я його слухняно повторю.

Розгуляйся буйно і раптово,

заглуши усе, що говорю! –

Не було ні зустрічі, ні туги.

Не було пориву і жалю.

Я спокійна.

Я щаслива з другим.

Я тебе нітрохи не люблю.

А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, –

нас не бачать леви біля брами:

левам очі снігом замело.

Чому високохудожній твір наділений здатністю притягувати до себе навіть після того, коли він уже прочитаний, а іноді й неодноразово? У чому секрет його притягальної сили? Задумуватися над цим питанням варто хоча б тому, що в пошуках відповіді на нього виходиш до розуміння того, що досить часто іменується як «секрети художності». Вони, ті секрети, як правило, відкриваються дуже не просто. І їх відкриття, можна сказати, є процесом нескінченним, вважайте,  вічним. Скільки часу існує художня література (зараз говоримо лише про неї, хоч з повним правом можна говорити взагалі про всі види мистецтва), стільки ж існують намагання пояснити чинники привабливості творів, наділених ось тією притягальною силою.

На перший погляд відповідь на щойно поставлене питання може бути проста: сприймаючи високохудожній твір, читач переживає естетичне задоволення. Тому й повертається до нього, щоб знову і знову пережити його. Повертаємося до улюблених картин, музичних творів, кінофільмів тощо. І розуміння цього факту змушує нас ще і ще раз задумуватися над «секретами» художності, бо художнє є синонімом естетичного. І написано про одне і друге багато, дуже багато, неосяжно багато. І різних спроб знайти підходи, щоб пояснити секрети «естетичного», «художнього», «поетичного», врешті-решт «красивого» теж було багато. 

Іноді доводиться чути, що природа оберігає деякі свої таємниці, не дозволяє їм розкриватися. Бо якщо таємниця розкривається, то втрачається назавжди щось дуже суттєве, те, що стимулює, активізує процес пізнання. А він, цей процес, повинен бути вічним, він не повинен зупинятися, бо це загрожує втратою життєвої енергії, застоєм, деградацією, врешті-решт – смертю.

То ж як бути?

Пропонуємо найбільш простий спосіб вийти з цієї ситуації – взяти якийсь один твір, наділений притягальною – естетичною за своєю природою! – силою і розглянути його з метою зрозуміти приховані таємниці його привабливості, спробувати дати відповідь на питання про джерела її естетичної енергії, що «заряджає» читача, викликає у нього бажання ще і ще раз повернутися до твору, щоб пережити естетичне почуття – пережити емоцію краси.

При цьому не варто прагнути зробити якесь відкриття закону творення художньої енергії, просто необхідно простежити шляхом аналізу власного сприймання твору, як, яким чином цей твір впливає на тебе, викликаючи естетичну емоцію. І якщо вдасться змоделювати цей «механізм» впливу художнього тексту, то це означає, що нам відкрилися  бодай не повністю, бодай частково джерела естетичної впливовості твору. І таке відкриття є важливим і навіть набуває ціннісного значення саме тому, що  знаменує важливий крок у твоїй літературній освіченості.

***

Перше, на що треба було б звернути увагу при сприйманні поезії «Хуртовини», це те, що ми знайомимося з історією, тобто з певним подієвим сюжетом. Поняття історії  як сюжетної розповіді у наш час набуває все більшої популярності. І стосується таких значущих комунікаційно-інформаційних сфер, як риторика, кіно, фактично усіх засобів масової інформації, і в першу чергу телебачення. З’явився термін сторітелінг, що означає «розповідання історій» ( англ. – storutelling). Стало зрозумілим, що уміло подана сюжетна розповідь здатна виконати дві найважливіші комунікаційні функції: по-перше, зацікавити реципієнта (читача, слухача, глядача), тобто змусити уважніше, зосередженіше сприймати оформлену як історія інформацію; і, по-друге, завдяки такому більш сконцентрованому сприйманню сторітелінгової розповіді донести до адресату потрібну інформацію (враження, смисл тощо).

Поезія «Хуртовини» сприймається як історія, як розповідь про подію.

На перший погляд ця подія є простою, нічого особливого, інтригуючого, такого, щоб викликало інтерес «а що буде далі?», в ній немає. Просто випадково зустрілися двоє знайомих людей. І пішли, розмовляючи, вулицями зимового міста. Вочевидь, ця зустріч для них обох була приємною, бо вони, не зважаючи на сильну заметіль, із задоволенням, навіть не помічаючи часу, спілкувалися.

То ж у чому, запитаємо, привабливість цієї аж надто простої, на перший погляд, історії? Та й чи можна цю подію назвати історією, яка здатна викликати у читача інтерес, до того ж «заразити» його якимись вартісними емоційно зарядженими смислами?

Відповідь на це питання лежить на площині проблеми, яку іменуємо як інформаційна або ж смислова щільність художнього тексту. Така щільність визначається здатністю художнього тексту викликати в свідомості читача образні уявлення, апелювати до життєвого досвіду, збуджуючи асоціативний фонд, емоційну пам’ять і т.д. І дуже важливо, щоб таке збудження образної свідомості породжувало смисли – тут треба врахувати, що власне цей процес породження смислу супроводжується появою емоцій. Таким чином емоційно заряджений смисл трансформується в естетичну (художню) енергію.

Сама по собі природа, або ж, іншим словом, сутність інформаційно-смислової щільності тексту – це окрема, далека від однозначності, багатогранна проблема, котра ще не набула достатнього усвідомлення, а значить, і формулювання. Бо природа інформаційно-смислової щільності текстів, позначених «геніальною простотою» (скажімо, Шевченкове «Кохайтеся, чорноброві, / Та не з москалями»), та «круто замішаних» асоціативно-метафоричних,  «ребусних» текстів, декодування яких потребує зазвичай неабияких інтелектуальних зусиль, є принципово різною. Іншими словами, способи породження естетичної енергії цими полярними за своєю природою текстами є принципово відмінними. І найдоцільніше виявити ці джерела енергетичності можливо з позицій моделювання художнього впливу тексту на свідомість реципієнта, тобто з позицій рецептивної поетики.

Чи не найголовніший секрет художньої привабливості поезії Ліни Костенко криється у дивовижному поєднанні геніальної простоти з поміркованими і тонко виваженими прийомами асоціативно-метафоричної поетики. Щодо останніх, то треба відзначити одну їх визначальну особливість: їх декодування завжди є результативним, тобто завершується радістю відкриття смислу, що супроводжується вивільненням естетичної енергії. Йдеться про абсолютну вивіреність тексту, його бездоганну оптимізованість. Для порівняння можна послатися на типові приклади «ребусної», асоціативно-метафоричної поетики, декодування окремих фрагментів якої часто завершується не радістю відкриття, а розчаруванням – відсутністю повноцінного, вартого уваги смислу.

Після такої теоретичної підготовки звернемося безпосередньо до тексту.

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели…

Нам з тобою видно по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

Чи можна говорити, що для цього фрагменту характерне поєднання двох, на перший погляд, полярно-протилежних ознак – простоти  та асоціативно-метафоричної ускладненості? Так, можна. З одного боку – звичайна зорова картина вулиці, на розі якої висить годинник. (Такий годинник був типовим атрибутом на вулицях великих міст у 60–80-х роках). Ця візія важлива саме тому, що зразу ж, першим рядком поетичного тексту, створює в свідомості реципієнта ілюзію присутності на вулиці міста. Уточнення «хуртовини снігом замели…» доповнює цю ілюзію суттєвою деталлю: зима, хуртовина. Таким чином візія зимового міста завдяки «ефекту оберненої воронки»  (Див.: Клочек Григорій. «Душа моя сонця намріяла…»: Поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини. – К.: Дніпро, 1986. – С. 166–167) , завдяки якому кілька конкретних деталей репродукується в уяві читача велика кількість зорових, слухових та інших образів.

То ж і справді: ці перші два рядки простими номінативними засобами  створюють доволі інформативно насичену картину. Але ж при чому тут «асоціативно-метафорична» ускладненість? Хіба розуміння цих рядків вимагає від читача інтелектуального напруження?

Та не поспішаймо з відповіддю. Бо й справді, при першому прочитанні читач може й не помітити, що ці перші рядки містять у собі другий, прихований смисловий план, який відкривається лише тоді, коли стає зрозумілим підтекстове значення деталі «циферблат… хуртовини снігом замели». Треба врешті-решт прийняти як апріорі, як доведену істину той факт, що поетичний текст Ліни Костенко характеризується абсолютною мистецькою довершеністю, що означає його як гранично можливу смислову навантаженість, так і філігранну, ювелірну витонченість форми. За мистецьким рівнем її поетичний текст у сучасному мистецтві слова фактично є неперевершено зразковим. Серед усього іншого це означає, що в її текстах немає недовантажених, так званих прохідних, моментів, які надавали б процесу їх художнього сприймання бодай найменш відчутної дисонансності.

Якщо, керуючись щойно сказаним, уважніше приглянемося до перших двох рядків, то за тим, що «Циферблат […] хуртовини снігом замели…» відчуємо смисл: для тих двох людей, які йдуть зимовим містом, час зупинився: вони його просто не помічають. Цей, щойно породжений смисл, органічно розвивається наступними двома рядками: «Нам з тобою, видно, по дорозі, / бо ішли й нікуди не прийшли».

Звичайна, на перший погляд, подія – зустріч двох людей – починає наповнюватися змістом: зустрівшись, йдучи вулицями міста, вони забули про час – він для них зупинився. І це, вочевидь, викликано тим, що їм добре бути двом. Наступна строфа продовжить цей мотив, розвине його:

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

Може здатися, що таке не економне використання виражальних ресурсів, коли на вираження одного мотиву – радість зустрічі двох давніх знайомих – використано дві строфи (8 рядків із 21-го) суперечить твердженню про високу художньо-інформаційну щільність поетичного тексту Ліни Костенко. Але ж маємо розуміти, що функція поетичного тексту полягає не лише у вираженні смислу, а й у зарядженні ним реципієнта. Момент вираження смислу одночасно має бути моментом враження ним сприймача. Єдність вираження/враження є ознакою власне художньо-інформаційного тексту. У кінопоетиці важливе значення має так звана протяжність кадру. Він може бути миттєвим (бліц-кадр), або ж, навпаки, протяжним у часі – все залежить від завдання, яке ствить перед собою кінорежисер. Ліна Костенко вдається до протяжного кадру з метою сугерувати читачеві настрій ліричної героїні і мужчини, з яким вона йде зимовими вулицями. Власне сугерувати – навіювати. Друга строфа варіює смисли першої строфи: йдеться про «замету хвиля снігова» (варіація «хуртовини снігом замели»), про «вулиці незрячі» (варіація «Циферблат… снігом замели»), про легкість і приємність спілкування, що по-своєму варіює «ішли й нікуди не прийшли».

Така варіація емоційно забарвлених смислів – це технологія їх тонкого сугерування на свідомість реципієнта. Ті смисли важливі, на їх вираження сконцентровано «працюють» перші дві строфи поезії. Надалі вони набудуть серйозної трансформації, завдяки якій вибудовуватиметься внутрішній сюжет – утвориться історія. Цей сюжет,ця історія є психологічною, досить тонкою. І чим глибше вона розкриється реципієнту, тим більше він заразиться художньою енергією творі.

Органічність як одна із прихованих рис високохудожнього тексту проявляється в тому, що друга строфа дуже природно підводить до внутрішнього мовлення ліричної героїні, немовби озвучує його. І тут – увага! – йде імпліцитний, сповнений підтекстових смислів текст, котрий потребує від реципієнта серйозної інтелектуальної напруги. Він має бути повноцінно (адекватно) розкодований читачем – лише в цьому випадку текст вивільнить приховану в ньому художню енергію. У певному розумінні, це ребусний момент тексту, проте його ускладненість особлива, вона не кидається у вічі, не зупиняє увагу читача:

 – Підкажи найлагідніше слово,

Я його слухняно повторю.

Розгуляйся буйно і раптово,

заглуши усе, що говорю!

У цій потребі «найлагіднішого слова», у готовності «слухняно» повторити його криється багато в чому загадкова, прихована у підсвідомості рефлексія – вона любить його, і ця любов проявляється в чеканні найлагіднішого слова і – головне! – в готовності його слухняно (!) повторити. Слухняність – вияв жіночої закоханості.

Вона щось йому говорить і водночас – знову ж таки на підсвідомому рівні – бажає, щоб він «буйно і раптово» «заглушив» усе, що говорить, бо говорить вона неправду:

Не було ні зустрічі, ні туги.

Не було пориву і жалю.

Я спокійна.

Я щаслива з другим.

Я тебе нітрохи не люблю.

Вочевидь, це стан граничної психологічної напруги: грати роль спокійної, немов би задоволеної своїм теперішнім станом жінки, намагатиметься переконати усім своїм виглядом, усіма промовленими словами, що, мовляв, у мене все добре, «я щаслива з другим. / Я тебе нітрохи не люблю», і в той же час переживати спалах любовного почуття, яке, виявляється, нікуди не зникло, а просто тліло, було глибоко заховане. І ось зараз, коли сталася ця несподівана зустріч на вулиці зав’юженого міста, воно знову спалахнуло.

Остання строфа цей спалах увиразнює, надає йому тієї вибуховості, яку вже не в силі стримати:

А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, –

нас не бачать леви біля брами:

левам очі снігом замело.

Торкнеться чола не рукою, а «руками» – жест, який засвідчує готовність обійняти його і, водночас, готовність бути обійнятою. «Ясне чоло» – це єдиний знак, який характеризує його. Це проста і водночас у смисловому плані глибока характеристика. Вона любить його за розум. Це сильна любов духовно глибокої, розумної жінки.

Нам невідомо, чому він і вона, ці дві половинки, котрі мали б бути разом у якійсь гармонійній єдності, все ж таки не поєдналися. І це їхня драма.

Таким чином, розкодовуючи приховані смисли поезії, ми відкрили для себе історію стосунків двох людей. Поезія набуває притягальної сили в той момент, коли відкриває читачеві свої приховані смисли і звичайна, на перший погляд, подія набуває сюжетності – стає емоційно зарядженою історією.

І кожного разу, коли випадає перечитувати цей поетичний текст, він дарує усе нові смисли, нові відкриття. І в цьому головний секрет його притягальності.