Він був, є і буде Чорним Вороном під Чорним сонцем
Цього тижня до літературного серця нашого університету, на факультет філології та журналістики, завітав видатний письменник сучасності, майстер історичних романів, людина сильного духу і сильного слова – Василь Шкляр.
Василь Шкляр – автор славетних романів «Залишенець», «Елементал», «Маруся», «Кров кажана», «Ключ», «Ностальгія», «Тінь сови». Найпрестижніша з численних літературних нагород Шкляра – народна Шевченківська премія, кошти на яку зібрали звичайні громадяни після того, як письменник із політичних мотивів відмовився від присудженої йому Національної премії імені Т.Г. Шевченка.
За словами координатора літературної зустрічі Олександра Михайловича Ратушняка, кожен твір письменника недаремно стає бестселером і витримує кілька перевидань.
П’ять років тому Василь Шкляр презентував нове видання «Чорного ворона» – про наш край, про Холодний яр, про наше минуле. На жаль, історія повторюється: з’являються нові імена, нові борці за ідею, для яких «Воля України або смерть» – не просто гучне гасло, а сенс життя. Сам Шкляр про таких говорить: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».
Свого часу письменник зробив необачну обіцянку, сказавши, що ноги його не буде у Кіровограді, доки його не перейменують. І це, мабуть, рідкісний випадок, коли приємно, що людина не стримує слово – приїхав-таки з палким ентузіазмом, презентацією нової книги, яка демонструє російсько-українську війну очима бійця полку «Азов». Хто і навіщо затягує криваву війну? Чому гинуть найкращі? Чому місцеві вважають своїх визволителів ворогами? Яким наш герой бачить майбутнє Вітчизни? Глибока, сповнена смутку, болю й надії оповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти в руки зброю. До видання ввійшли твори «Чорне сонце», «Танець під чортову дудку», «Крук – птаха нетутешня», «Останній шанс Захара Скоробагатька», «Високі гори у Ялті», «Цілком таємні історії».
Нова українська людина – це психологічний прототип героїв книги. Це людина, яка виросла, стала не по роках мудрою і сміливою, мужньою і безстрашною, пройшовши Майдан і АТО, і не на словах, а на ділі готова «душу й тіло положити за нашу свободу й показати, що ми – браття – козацького роду». І як би хотілося вірити, що правий Євген Маланюк – жодна крапля крові, пролита за Україну, не буває даремною.
Наприкінці зустрічі ми запитали «Що ж врятує Україну?». І письменник відповів: «Сильна, тверда гуманітарна політика: людина прагматична у своїй основі – їй треба бачити перспективу».
І тут філологічне чуття відчуло свою подвижницьку місію. Дійсно, українська мова, українське слово, українська культура мислення – це державотворчий чинник, катарсис генетичного безпам’ятства, реально можливі кроки до справжніх змін.
Ганна Дудник, студентка 61-ї групи
факультету філології та журналістики
Фото Світлана Дубина
Інформація надана медіа-групою «Університетський меридіан»
