Оглянімося назад…

Оглянімося назад… без гніву, але з намаганням зрозуміти, які трансформації і під впливом яких чинників відбувалися в нашій середній освіті за останні два десятиліття власне у структурному плані. «Навіщо це нам?» - запитаєте. Відповідь проста. По-перше, якщо прагнемо реформувати нашу середню освіту, то починати треба зі змін структурного плану, бо саме вони наділені системотвірною, тобто організовуючою силою. Вибір оптимального варіанту дає позитивний ефект, вибір же  варіанту, в якому допущені латентні помилки, хибність яких, буває, не розпізнається навіть «озброєним» оком, дасть відомий результат, котрий визначається як «маємо те, що маємо». По-друге, добре відомо, що один із способів уникнення помилок полягає в тому, щоб краще знати і розуміти «історію питання».

То ж коротко нагадаємо про основні трансформації у структуруванні середньої школи у пострадянську добу.

Перший «Закон про освіту» (1991) дотримувався традиційного структурування радянської школи (початкова школа – 1–4 класи; основна школа – 5–8 класи; старша школа – 9-10 класи). То були «бурхливі» 90-ті роки – роки активного переходу від соціалістичного ладу в його радянському варіанті до дикого капіталізму з найактивнішим перерозподілом («дерибаном») державної власності, роки, коли закладалися основи олігархічно-кланової системи. Саме в ті роки зупинялося виробництво і інженери, котрі залишилися без роботи, перетворилися у «човників» та зайнялися торгівлею на базарах. Багато підлітків, які після закінчення 8-го класу мали б продовжувати навчання у старших класах, але не бажали або ж просто не змогли продовжувати свою освіту, опинялися у складному становищі – йти в самостійне життя у свої підліткові 14-15 років вони просто не могли, бо суспільство нічого не могло їм пропонувати. Саме ж суспільство відреагувало на цю проблему таким чином: неповна середня школа (8-річка) перетворилася згідно «Закону про освіту» 1999 року у навчальний заклад ІІ ступеня – тобто у 9-річну, випускникам якої уже було по 16 років і тих, хто не бажав чи не міг далі навчатися уже можна було спокійніше випускати у многотрудне самостійне життя. Цей же «Закон про освіту» якось несміливо висловлював побажання, щоб старша школа забезпечувала (цитую) «повну загальну середню освіту, як правило, з профільним спрямуванням навчання». Але ось це «як правило» не спрацювало через те, що протягом 2-х років навчання у старших (10–11 класах) повноцінне профільне навчання просто не відбудеться на належному рівні – не вистачить, як мінімум, ще одного року. Досвід найбільш успішних освітніх систем, у першу чергу, європейських, переконує, що якісне профільне навчання у старших класах потребує 3–4 років – це цілком об’єктивна умова. Звідси – і нова структуризація середньої освіти, що була узаконена в 2000 році, коли було прийняте рішення про 12-річну систему середньої освіти. Перехід з 11-річної до 12-річної школи мав відбуватися протягом довгого часу. Спочатку за новою навчальною програмою навчалися учні 1-го класу, потім освоювали її в другому класі – і так вони мали переможно дійти до 12-го класу, але дійшли лише до 9-го. І зупинилися. Стоп!  Бо було прийняте рішення трирічну старшу школу реформувати  у дворічну.

Пояснювався такий хід назад по-різному і винахідливо. Тогочасний міністр Д. Табачник переконував, що «в бюджеті немає грошей – близько 4 мільярдів гривень – на додатковий, 12 клас». У суспільстві в основному погоджувалися з цією «реформацією назад». Одні хотіли повернення до радянської 10-річної школи, навіть кілька кандидатів у президенти на виборах 2010 року апелювали до цих чутливих зон совкової свідомості. Модною стала жартівлива сентенція: мовляв, у 12-му класі учням уже хочеться женитися (чи виходити заміж), а їм ще доводиться уроки вчити…

Думається, що не цими аргументами керувався тогочасний міністр освіти і науки, перериваючи процес переходу на 12-річну систему. І, звичайно ж, не у 4-х мільярдах гривень справа. Просто виконувалося завдання не лише узгодити основні тези підручників історії України й Росії, а взагалі уніфікувати українську і російську освітні системи, бо ж відомо, що з європейських країн 11-річна система збереглася лише в Росії та Білорусії. У Митному союзі, до вступу у який, як уже зараз стало відомо, Україну підпільно, але системно готували, освітні галузі теж мала бути уніфікованними. Окрім того, не менш важливим видається ще один момент: у цих тоталітарних державах школа повинна готувати «електорат», який мав бути не «надто грамотним», а через це готовим піддаватися маніпуляційним технологіям. (У Росії, зауважимо у дужках, цей результат уже успішно досягнутий – це засвідчили результати цьогорічного єдиного державного екзамену (ЄДЕ) з російської мови та літератури, коли майже чверть випускників шкіл не набрали мінімуму (24 зі 100) балів. Справа дійшла до того, що у зв’язку з цим було прийнято рішення знизити прохідний бал до цифри 20).

Та справа не лише у цих чинниках. Реформування вдалося зупинити і дати задній хід через те, що його підготовка та реалізація виявилися вкрай невдалими. Було відсутнє головне – осмислене бачення кінцевого результату і прагнення його досягти. Йдеться про таке бачення і прагнення, яке володіло б розумом, уявою та волею як виконавців реформування, так й найбільш свідомої частини суспільства. Переважна більшість громадян розуміли реформування як введення лише додаткового, 12-го, класу навчання. Найбільш поширені месиджі, що посилалися в суспільство з метою пояснити мету реформування, звучали таким чином: «треба, бо так у Європі», «це допоможе зменшити надмірні навантаження на учнів». То були фальшиві месиджі, які позбавляли процес реформування внутрішньої енергії – зникала серйозна мотивація домагатися змін. То була груба помилка, яка й поховала реформу.

Які ж висновки щодо вибору оптимального варіанту треба зробити, проаналізувавши цю «історію питання»? Свої варіанти відповідей на ці питання я спробував викласти у двох статтях, що надруковані у тижневику «Дзеркало тижня».