ЯК НАМ РЕФОРМУВАТИ СЕРЕДНЮ ОСВІТУ
(Про сім обов’язкових умов успішного реформування)
У нас немає досвіду успішного реформування. І не лише в освіті, а й у будь-якому іншому секторі життя – це вже зараз, коли потреба реформування стала настільки нагальною, що від неї прямо залежить «бути чи не бути», стало більш ніж очевидним. Нібито й намірами керуємося правильними і сил прикладаємо чимало, а виходить як завжди, а часто й гірше. Одна із останніх шумних та довготривалих реформаційних компаній у вищій школі, котра стосувалася переходу на Болонську систему навчання, спаливши у доцентів та професорів величезну кількість нервової та фізичної енергії, завершилася тим, що з’явилася нова проблема, якої раніше не було, – маю на увазі громіздку систему оцінювання знань. Тепер інтелектуальна та фізична енергія викладача зосереджена не так на процесі навчання чи творення науки, як на оцінюванні знань. Шановані професори, озброївшись калькуляторами, левину частину свого часу витрачають на те, щоб підрахувати у балах мізерні, як правило, знання студентів.
Сам по собі процес реформування є справою надзвичайно складною, такою, що потребує бездоганного менеджменту. Колективна воля, чітке, навіть образне, запалене шляхетними емоційними поривами бачення кінцевої мети, системність мислення, уміння виділити ключові проблеми, відповідне роз’яснювальне та пропагандистське забезпечення і т.д. і т.п. – все це і багато чого іншого складає складну науку і практику успішного реформування.
Зупинюся на кількох ключових моментах можливого реформування нашої середньої освіти – саме на тих опорних моментах, на реалізації яких тримається успіх реформування.
Продумуючи концепцію реформ, украй важливо орієнтуватися на успішні, уже реалізовані моделі. Винаходити у наш час свій велосипед – безглуздя. Успіх у цьому світі забезпечується умінням використовувати найефективніші інновації. Сучасна польська освітня система. Яку вже нам доводилося стисло характеризувати в одній із попередніх статей, є інноваційною. На даний момент її формування, що почалося два десятиліття тому, набуває завершеності – відбувається корегування окремих вузлових моментів системи. Скажімо – і це дуже показово, на що маємо звернути особливу увагу! – польські освітяни почали відмовлятися від профільних ліцеїв, віддаючи перевагу загальноосвітнім ліцеям. І нам, до речі, на це треба звернути особливу увагу, бо надмірний крен у бік профільності ліцейної освіти, може суперечити базовим загальноосвітнім принципам. Профільність загальноосвітнього ліцею можлива й потрібна, але вона має бути «м’якою» (про це – нижче).
Зараз польська система працює потужно, завойовуючи поважне ставлення до себе у різних країнах. Те, що студентами польських університетів щороку прагнуть стати кілька десятків тисяч наших випускників і те, що їх число з року в рік збільшується, говорить само за себе. Помітно, також, що чимало наших старшокласників прагнуть навчатися у польських ліцеях.
Показово, що у нещодавно оприлюдненому документі «Концептуальні засади нової редакції Закону України «Про освіту» (проект), підготовленому Президентом Асоціації «Відроджені гімназії України» Ярославом Турянським, пропонується орієнтувати реформування нашої середньої освіти на польський зразок – початкова школа (6 років), гімназія (3 роки), ліцей (3 роки). Багато що в цьому документі є дискусійним, але він дає підстави вважати, що в усвідомлені проблеми - «лід зрушився…».
Існує кілька цілком об’єктивних умов, найменше ігнорування яких зробить реформування освіти провальним – у такому випадку все вийде як завжди, а то й гірше. Справа в тому, що суворе дотримання цих умов забезпечує успішне функціонування освіти як власне системи. Відомо, що явище тим успішніше «працює» на результат, чим вищою є його системна організація. Дозволю собі наголосити на одній важливій умові: якщо одна із зазначених засад реформування не буде дотримана, то вибудовувана система просто не запрацює на належному рівні.
Що це за умови (засади)?
Перша з них: кожна ступінь освіти має бути наділена певною автономністю, яка визначається не лише адміністративно, а й чітко визначеними та сформульованими «кінцевими результатами», які підлягають максимально точному та об’єктивному освітньому вимірюванню – маю на увазі тестові екзамени.
Кожна ступінь є окремо функціонуючою системою, а, точніше, субсистемою – складовою загальної системи. Чим ефективніше функціонування кожної субсистеми (тобто кожної з трьох ступенів), тим успішніше функціонуватиме вся система.
Друга умова: точне та об’єктивне (незалежне! державне!) вимірювання знань та компетенцій, яким завершується кожна освітня ступінь, є одним із системоутворюючих і водночас стимулюючих (мотивуючих) навчальний процес чинників. Результати екзаменів точно мають визначати «хто є хто». Це стосується окремого учня, окремого класу, окремої школи, окремого вчителя. Рейтинги мають бути прозорі. На даному етапі розвитку нашого суспільства створення такого рейтингового, а значить, і конкурентного середовища, просто необхідне.
Третя умова: всі три ступені середньої освіти однаково важливі, та все ж таки особливо виділяється третій ступінь – ліцей. Думати, що він має бути профільним – помилка, якої треба остерігатися. Він має бути загальноосвітнім, профільність можлива і навіть бажана, але вона має бути «м’якою» – це означає, що в загальноосвітньому ліцеї за рахунок збільшення годин функціонують окремі спеціалізовані класи гуманітарного, фізико-математичного чи природничого профілю. Більш глибока профільність забезпечується наявністю технікумів (коледжів) та професійних училищ.
Загальноосвітній ліцей завдяки своїй чітко визначеній окремішності (автономності) має вибудовуватися в організаційно-педагогічному плані як цілісне педагогічне (навчально-виховне) середовище, в якому відбувається інтенсивне інтелектуально-духовне визрівання громадянина. Тут наголошую на слові інтенсивне – воно має забезпечуватися умотивованістю учнів, котрі мають наміри продовжувати своє навчання у вишах. Ліцеї комплектуються учителями найвищої кваліфікації. Диплом магістра має бути обов’язковим для викладача ліцею. (Зауважимо в дужках, що у Фінляндії, освітня система якої вважається найбільш успішною у світі, у школі, в т.ч. і в молодших класах, мають право викладати лише випускники педагогічних університетів з дипломами магістрів).
Лише за таких умов наші виші отримуватимуть абітурієнтів нової якісної хвилі, що дасть імпульс для різкого підвищення якості вищої освіти. Без такого реформування середньої освіти піднесення якості освіти у вищій школі є справою примарною – тут ніякі новоприйняті закони щодо неї не поможуть.
Найретельнішого концептуального реформування потребують технікуми та професійні училища, але ця тема потребує окремої розмови.
Четверта умова. Надзвичайно важливо оптимізувати мережу навчальних закладів. Оптимізація означає не скорочення їх кількості, а максимально виважену продуманість. Введення шестирічної початкової освіти дасть змогу зберегти школу в невеликих селах і зекономити чимало бюджетних коштів, які можна направити на інші галузі освітньої сфери. Тут треба дотримуватися принципу наближення початкової школи до місць проживання батьків учнів молодшого шкільного віку – цей принцип суворо дотримується у польській освітній системі. Мають бути свої підходи у творенні мережі навчальних закладів різного рівня та спрямування для сільських районів, невеликих та великих міст. При цьому треба враховувати виробничий потенціал та структуру регіону, тому без професійних соціологів, демографів та економістів не обійтися.
П’ята умова. Нові завдання мають постати перед Центром оцінювання якості освіти. Тут теж необхідне кардинальне реформування, пов’язане з необхідністю здійснювати незалежну оцінку знань та умінь не лише претендентів на отримання атестату зрілості, а й тих, хто закінчує початкову школу та школу ІІ ступеня – її все таки варто іменувати гімназією. Необхідно жорстко і справедливо визначати, хто є хто не тільки за знаннями і за набутими компетенціями, а й за здібностями та природними нахилами (останній вимір є життєво важливим з профорієнтаційної точки зору) – ось на що має бути спрямоване реформування Центру. Щорічний зріз знань та компетенцій випускників початкових шкіл, гімназій та ліцеїв дає багатий матеріал для аналізу стану освіти, уміле використання якого сприяє внесенню управлінських коректив в освітню діяльність. Окрім того, об’єктивне застосування оцінювального принципу «хто є хто», що стосується не лише учнів, а й класів, шкіл, учителів-предметників та шкільного керівництва є могутнім активізатором на шляху самоорганізації.
Шоста умова стосується безкомпромісного і водночас глибоко професійного застосування принципу «ощадності в освіті», що його пропонував Ортега-і-Гассет. Його реалізація потребує добре продуманого менеджменту, який, на мою думку, має початися з організації робочих груп, відповідальних за створення програм з кожної навчальної дисципліни. Підбір учасників таких груп має відбуватися за кількома важливими критеріями. По-перше, всі вони мають бути однодумцями щодо необхідності застосування «принципу ощадності»; по-друге, до складу робочої групи мають ввійти, з одного боку, визначні спеціалісти – вчені академічного плану, які спроможні визначати та формулювати сутнісні моменти (змістовий каркас) кожної навчальної дисципліни, а, з другого – педагоги найвищої кваліфікації, здатні прогностично моделювати процес засвоєння відібраного навчального матеріалу. Йдеться про реальну гармонізацію науки і практики.
Одна з важливих умов формування складу групи – наявність у ній потенційних авторів підручників, які створюватимуться на основі нових програм. Важливо, щоб автори майбутніх підручників пройшли гарт у тих внутрішньогрупових дискусіях щодо нових концепцій у викладанні того чи того предмету, володіли талантом у створенні педагогічних текстів.
І остання, сьома умова. Реформування освіти має бути швидким, якщо хочете – шоковим. Саме тому важливим має бути його бездоганне попереднє моделювання. Найменша помилка, допущена як в такому моделюванні, так і в практичній реалізації реформаційної моделі буде гальмівним чинником.
Не обійтися без добре продуманого та реалізованого ідеологічно-інформаційного забезпечення процесу реформування.
Чому необхідне власне швидке, шокове реформування? Досвід показує, що розтягнута в часі реформа приречена на невдачу – як на приклад можна послатися на розтягнуту на десятиліття спробу перейти на 12-річну систему навчання. Відомо, чим воно скінчилося…
У цих міркуваннях про тактику й стратегію реформування середньої освіти зовсім не йдеться про виховну складову. Це не говорить, що вона проігнорована, ні – просто вона потребує окремої і до того ж найсерйознішої уваги. Зараз варто відмовлятися від термінів «освіта», «навчально-виховний процес», і, йдучи за світовою тенденцією, вдаватися до терміну «едукація», який позначає триєдність понять «навчання», «розвиток», «виховання». А це вже окрема освітня філософія, яка потребує розробки теоретичного базису, який би не був дисертаційно засушеним, квазінауковим, а значить, і безплідним. Ми входимо в початкові етапи формування громадянського суспільства, української політичної нації. І тому є гостра потреба у концептах живих та істинних, здатних запалювати прагненням творення нової української людини. Кажу про «нову українську людину» пам’ятаючи, що у свій час була описана і «загублена українська людина» (М. Шемкевич).
Орієнтація на едукацію, а не на «виховний процес», передбачає тотальність виховного педагогічного впливу, його органічну синтезованість не тільки в освітньо-навчальний процес, а й у інформаційну та культурно-гуманітарну політику держави.
У цій статті ми не торкнулися проблеми вчителя, проблеми, вирішення якої лежить перш за все у площині піднесення його соціального статуса, який у свою чергу залежить від гідної оплати його праці. Тут держава у величезному боргу перед ним.
І на завершення. Маємо добре розуміти, що всі роки незалежності не були позначені динамічністю розвитку нашої держави. І помаранчева революція, і Революція гідності породжувалися розумінням того, що «так жити не можна». Були спроби вийти на динамічний шлях розвитку, позбутися важкого вантажу минулого. І тому вдале реформування освіти буде чи не найголовнішим свідченням того, що наше суспільство вже пережило кризу свого становлення і виходить на шлях динамічного оновлення.
Авторська післямова до цієї публікації
Ця стаття під назвою «Середній освіті потрібне шокове реформування» була надрукована 18 липня 2014 року в тижневику «Дзеркало тижня». Саме у цей час, у липні, була створена Стратегічна дорадча група(СДГ «Освіта»), завдання якої полягає у наданні консультативної та експертної підтримки Міністерству освіти і науки України у розробці Дорожньої карти освітньої реформи. І ось на днях надруковано проект «Концепції розвитку освіти України на період 2015-2025 років», розроблений цією групою. Співставляючи основні положення проекту, котрі стосуються реформування середньої освіти, з тезами, висловленими у моїй статті, із задоволенням відзначаю, що вони майже повністю співпадають в основних, найбільш принципових моментах. Ось ці моменти: 6-річна початкова освіта, перехід на 12-річну форму навчання, профілізація в старших класах, і, що дуже важливо, незалежне державне оцінювання знань після кожного етапу.
«Концепція» приємно вражає своєю системністю, чіткістю висловлювання та ясністю формулювань. Та все ж деякі важливі моменти залишилися не висвітленими. На мою думку, це стосується загальних принципів реформування навчальних програм та вимог до нового покоління підручників. Фактично обійдене питання про особливостей профільної школи.
Зараз, після виборів у Верховну Раду, наша країна просто приречена впроваджувати реформи - це питання нашого виживання як держави. Реформування ж освітньої галузі є справою виключно складною і потребує бездоганного менеджменту, здійснюваного без права на помилку. І ми, всі освітяни, будемо включені у цей процес. То ж Бог нам у поміч!
