ГРОМАДЯНСКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ОСВІТА

Освіта не любить реформувань, усяких різких рухів. Вона любить спокій та дотримання традицій. Для неї найкращий «рух уперед» є уповільнено-еволюційним, і при цьому з усіх можливих точок зору він має бути добре вивіреним. Проте руйнування освітньої галузі, яке відбувалося довго і майже непомітно для «неозброєного ока», в останні кілька років стало настільки відчутним, що з’являлося враження: у цьому стрімкому падінні ось-ось досягнемо дна. І якщо зараз уже стала загальновідомою інформація про повне нищення армії, міліції, службу безпеки і т. д., то про освіту з повним правом можна говорити те ж саме – вона теж належить до стратегічно важливих державних інституцій. Як складова суспільно-політичної системи вона почала активно перетворюватися у такий собі симулякр. І це зрозуміло: система, що активно формувалася в ці останні роки не потребувала людей розумних, гідних, національно свідомих – такі люди були її органічними ворогами. Система потребувала відповідного «електорату», яким би легко можна було маніпулювати. А те, що сучасні інформаційні технології, коли вони «працюють» з відповідно підготовленим «матеріалом», можуть багато, ми вже добре переконалися на прикладі сусідньої держави.

Освіта нищилася так само, як і інші державні інституції, але більш тонкими, більш замаскованими способами. І ті, хто розробляв стратегію і тактику її нищення, добре розуміли, що суспільство без якісної освіти втрачає своє майбутнє. То ж, якщо думаємо про власне виживання, нам просто не обійтися без реформування освіти, без її відбудови на нових засадах. Маємо будь що вибиратися із провалля, у якому опинилися. Тому зараз як ніколи раніше актуалізується питання камо грядеші (куди йдеш), освіто? Як, якими шляхами вона має реформуватися, якою врешті-решт вона має бути у майбутньому? -  на даний час це питання для нашого суспільства, яке, лише набуває громадянськості як позитивної само організованості, має бути одним із найбільш злободенних.

По-справжньому хороша освіта формується лише в суспільстві, де нею опікуються так, як опікуються своїми дітьми у зразковій сім’ї. Стан освіти є показником розвинутості громадянськості суспільства, його морального та, якщо хочете, інтелектуального рівня.

Уже не раз сказано, що Революція гідності засвідчила: ми стаємо громадянським суспільством. Не зважаючи навіть на те, що нам катастрофічно не таланило з Мойсеями, з’явилося відчуття, що ми почали виходити з пустелі. Час зараз ущільнений, тому 20 з лишком років нашої незалежності мало б вартувати сорокарічному блуканню пустелею.

Зараз все залежить від успішності реформування усіх без винятку сфер нашого суспільства, такого реформування, яке здатне вивести країну на новий, вищий рівень державного буття. То ж входимо у складну епоху, де визначальним буде уміння, або, точніше, мистецтво реформування. І якщо попередні популярні телевізійні ток-шоу, у яких непримиренні політичні опоненти, обвинувачуючи один одного, намагалися переконати мільйони глядачів у правильності своїх версій щодо того, хто винен у всіх наших чисельних негараздах, то зараз телевізійникам, так само як і працівникам усіх інших медіазасобів, котрі, перебуваючи при пам’яті і відчуваючи відповідальність за долю країни, мали б скеровувати вектор суспільної уваги на проблеми «як нам жити», «якими нам бути», «як маємо будувати своє майбутнє» і т. д. Концентрація уваги  мільйонів людей саме на цих питаннях є вкрай важливою з огляду на необхідність вибудовувати громадянське суспільство. Твердження про те, що таке суспільство уже сформувалося, є передчасними, бо Революція гідності дала лише потужний поштовх до його становлення. Попереду – складні і довгі процеси суспільного визрівання. І дуже бажано, щоб вони були оптимально керованими, щоб у них були свої каталізатори у вигляді добре продуманих та ефективно функціонуючих управлінських дискурсів. Визначальною ознакою громадянського суспільства є його розвинутість. Так от: ми знаходимося лише на початку шляху до такої розвинутості.

Будемо відверті – йдеться про будівництво принципово іншої, нової країни, з новою економікою, новими державними інституціями, новою мораллю і новими духовними цінностями. Успішність глибинно-кардинального реформування кожної суспільно-політичної системи (або ж її окремих ключових компонентів) залежить від кількох засадничих речей, а саме (називаю, на мою думку, найголовніші): 1) системного підходу (усі складові системи мають бути включені в процес реформування настільки, щоб вдалося досягти синергетичного ефекту); 2) чіткого і яскравого, тобто точного до деталей, бачення кінцевої мети; 3) оптимальності у виборі стратегічних і тактичних реформаційних дій (найменша помилка у таких діях є гальмівним чинником реформування, кожна груба помилка робить реформаційні наміри нездійсненними). Зрозуміло також, що успішність у реформуванні визначається багатьма чинниками психологічного характеру, такими, наприклад, як глибокою переконаністю суспільства  у необхідності реформування, наявності того, що зазвичай називають «політичною волею», а, головне, щоб люди, які є поводирями  реформаційного процесу, були б об’єднані притягальністю кінцевого результату, якщо хочете, – мрією, втіленою у цілком конкретні образні візії майбутнього. Кажу про речі, які багатьом у нашому скептично налаштованому, безліч разів ошуканого обіцяними і нереалізованими реформами, здадуться романтичними, «відірваними від дійсності». Нехай і так… Але ж добре відомо, що яскрава, навіть в чомусь і романтично-піднесена візія майбутнього породжує енергію діяння, завдяки якій те майбутнє, буває, стає реальністю…

Є кілька засадничих умов, без яких освіта просто не може бути успішною. І головна з них – суспільна увага і турбота про неї.

Треба визнати чесно і сказати відверто: освіта в нашій країні ніколи не була в центрі суспільної уваги і, тим більше, турботи. Все, що робилося в ній, усі ті «реформування» та спроби «покращення» проводилося у замкнутому, вакуумному, суто освітянському середовищі. Суспільство не втручалося у це середовище, просто іноді звертало побіжну увагу на нього, погано розуміючи, що ж там насправді відбувається.

Звідки це?– запитаємо. Чому суспільство таке інертне у ставленні до освіти як до «органу», який у сучасних умовах фактично забезпечує життєдіяльність суспільного «організму», визначає динаміку його розвитку, є основним гарантом його успішності.

Головна причина – все та ж нерозвинутість громадянського суспільства або ж совковість, суть якої полягає, по-перше, у вірі, що «від мене нічого не залежить», що «вони все вирішать і без мене», і, по-друге, у глибоко закоріненому переконанні, що з освітою, в принципі, все гаразд – це переконання ввійшло у підсвідомість ще в радянські часи, коли освітня система не викликала особливих підозр та нарікань.

Якщо проаналізувати усі попередні спроби ввести в освітянську систему якісь зміни чи то реформаційного, чи просто корегуючого характеру, то майже завжди у людей думаючих виникало питання про доцільність тих нововведень. Чи потрібно було, скажімо, замінювати п’ятибальну оцінювальну систему дванадцятибальною?  Чи була необхідність у переході на 12-річну середню освіту, якщо не підготувалися належним чином до профільності у старших класах? Чи варто було давати «задній хід», переводячи 12-річну структуру середньої школи знову на 11-річну? Чи стануть кращими знання нашими учнями іноземної мови, якщо вони замість однієї будуть вивчати дві? І хіба так важко зрозуміти, що введення у навчальний процес таких дисциплін як етика, економіка, художня культура, основи безпеки життєдіяльності та багато інших лише перевантажують учнів, знижуючи і так низький рівень засвоєння ними головних, базових дисциплін? Чому різного роду «державні стандарти» та «концепції», які під час обговорення піддаються серйозній, а іноді навіть і нищівній критиці, все ж таки без особливих коректив приймаються міністерством а потім силувано втілюються у життя? І навіщо, запитаємо, той безперервний потік різного роду конкурсів, які в останні роки буквально замучили учителів? (З цього приводу дозволю собі процитувати лист недавньої випускниці, вчительки сільської школи: «Кількість конкурсів (особливо платних(!) просто зашкалює. Ліс і ми, Ми проти пожеж, Твій друг дорожній рух, Соняшник, Левеня, Тигреня, Козеня і всілякі інші представники тваринного світу вже сидять у печінках. Батьки викладають гроші за ці конкурси, і все, що отримують їхні діти - красиві сертифікати і закладки для книжок»).

І так – далі. До безконечності. Кожний, хто безпосередньо працює в школі може легко продовжити цей перелік, м’яко кажучи, сумнівних рішень, що стосуються середньої школи. Якщо ж звернутися до проблем вищої освіти, то перелік запитань подібного характеру, котрі демонструють очевидну кризу управління цією галуззю, виявився б ще більш вражаючим. Для цього достатньо було б проаналізувати довгий і хаотичний процес переходу на Болонську систему з його сумнівними кінцевими результатами або пригадати, як кілька років тому відбувалася виснажлива для університетських викладачів компанія з уніфікації всієї навчально-методичної  документації - через свою більш ніж очевидно безглузду ускладненість, вона породжувала чутки, що немовби задумана з метою остаточного донищення вищої освіти.

Зовсім далекий від того, щоб обвинувачувати управлінців освітньою галуззю у непрофісіоналізмі, у безвідповідальності та в усіх інших гріхах. Це не так. Не будемо зараз шукати винних і показувати пальцем на них, бо всі ми вихованці і водночас заручники суспільно-політичної системи, у якого елементи громадянського суспільства довгий час були повністю відсутні або ж проявлялися вельми слабко. Що не кажіть, але всі ми є людьми постсовкової ментальності. А вона – поняття морально-етичне, тобто глибоко психологічне, закорінене у наше колективне несвідоме. Зараз дуже важливо уміти прощати один одному, розуміючи при тому, що маємо змінюватися, виходити на якісь вищі регістри суспільного буття, у якому озлобленість буде замінена затятим прагненням стати іншими, вийти із тієї сірої зони, у якій соромно перебувати

Недавно прийнятий «Закон про вищу освіту» з’явився лише завдяки Революції гідності. І треба відзначити, що його концептуальна вивіреність визначається його проходженням крізь «експертизу» досить широкого громадського обговорення. Фактично, це перший закон зі сфери освіти, породжений на хвилі громадянського піднесення – на тій хвилі, що породжує нову суспільну ментальність. Але при цьому необхідно пам’ятати, що йдеться лише про перші, ще не зміцнілі прояви цієї суспільної свідомості, і тому його впровадження у життя має стати тестом не лише для менеджерських можливостей МОНу, а й для громадянської зрілості усіх, хто приналежний до вищої освіти.

Чи зуміє, наприклад, Національне агентство із забезпечення якості освіти створити вкрай необхідну об’єктивну картину фахової якості випускників наших університетів? Від цього, до речі, значною мірою залежить успішність чи не-успішність реформування вищої освіти, бо точність та об’єктивність освітньо-професійних вимірювань виконує функцію важливого системотвірного чинника.

Досі спеціалізованим вченим радам із захисту дисертацій не дозволялося бути першою і водночас останньою інстанцією з присудження наукових ступенів – ця функція належало ВАКу, який, проте, в умовах всезагальної корумпованості все ж вияввився безпорадним у зупинені того валу сумнівних дисертацій, що буквально наростав із року в рік. А як поведуть себе зараз спецради, отримавши нарешті право присуджувати наукові ступені? Чи вистачить у них запасу моральної міцності та професійної гідності вистояти перед спокусами, що їх чекають?

Досі ректор вищого навчального закладу вважався «міцним», якщо умів, з допомогою різних засобів «тримати в руках» університет, тобто був керівником авторитарного типу. Через те виникає питання: чи з’явиться і коли з’явиться у нас нова плеяда ректорів, які в умовах задекларованої автономності вишів зуміють налаштовувати університетські колективи на якісну роботу за новими демократичними принципами? І так – далі. Питань більше ніж відповідей. Маємо розуміти, що процес реформування вищої школи буде тим лакмусовим папером, котрий засвідчуватиме, як відбуватимуться зрушення у формуванні нової ментальності.

Прийнявши закон про вищу освіту, ми все таки поставили воза попереду коня, бо не треба особливо доводити, що вища школа ніколи не буде успішною, якщо не опиратиметься на успішну середню освіту – вона буквально живиться нею. Саме тому реформування середньої школи є справою невідкладною і по-суті не менш, а насправді більш складною за реформацію вищої школи. То того ж вона має здійснюватися в режимі «без права на помилку» - треба відчувати, що ліміт тих помилок уже вичерпано. Ось чому необхідно організовувати через телебачення, радіо, пресу дискусії, круглі столи і т.п. з тим, щоб, по-перше, ті концепції, пройшовши крізь суспільну «експертизу», набули оптимізованої вивіреності, і, по-друге, стали своєрідною школою у формуванні громадянського суспільства як відповідальної сім’ї, що турбується про майбутнє своїх дітей.

Якщо простежити процес творення освітніх систем, скажімо, у таких країнах як Фінляндія, де освіта вважається однією з кращих у світі, або ж у наших сусідів, колишніх побратимів по соціалістичному табору, Чехії та Польщі (у цих країнах реформування освітньої системи завершилося не так давно), то можемо прийти до висновку, що процес вибудовування освіти є першочерговою справою усього суспільства. Саме ці суспільства, якщо вдатися до вже наведеної метафори, нагадують зразкові сім’ї, де на першому плані стоїть не просто турбота про виховання та навчання своїх дітей, а розумний, добре продуманий життєвий пріоритет. Освітня система у Фінляндії буквально випестувалася десятиліттями, у неї зразковий соціально-демократичний статус. Суспільство, де вважається неетичним хизуватися дорогими автомобілями, активно домагалося того, що в нас визначається як «рівний доступ до освіти». Вирівнювалася якість освітніх послуг у всіх навчальних закладах різних типів і різних місць розташування. Найретельнішим чином турбувалися про здоров’я дітей. Робилося все для того, щоб професія учителя стала найпрестижнішою у країні. До розумного мінімуму обмежувалася наповнюваність класів. І все це вибудовувалося протягом десятиліть. Кожна реформаційна новація активно обговорювалася не тільки в парламенті, уряді чи у відповідному міністерстві, а й у суспільстві.

«Біла книга», в якій викладена національна програма розвитку освіти й виховання у Чеській республіці, вражає своєю системністю, а, головне, майже фізично відчутим прагненням бути спрямовуючим та організовуючим чинником подальшого розвитку чеського суспільства. Йдеться про розробку чітких і зрозумілих завдань не тільки розвитку «трудових ресурсів», а й морально-етичних засад чеського суспільства. «Біла книга» враховує безліч факторів, її стратегічні завдання оптимально вивірені, звірені з національними традиціями і водночас зорієнтовані на освітню політику Європейського Союзу. І, знову ж таки, концепція реформування освіти була максимально узгоджена з суспільством – це відбувалося шляхом свідомого «втягування» у дискусію широких верств суспільства шляхом запропонованої у 1999 році Міністерством шкіл, молоді і спорту «Відозви до 10 мільйонів». Наголошую на цьому не випадково, бо таким чином звертаю увагу на характер наших дискусій стосовно важливих освітянських проблем: вони відбуваються на електронних сайтах і охоплюють, як правило, досить вузьке освітянське середовище.

Алгоритм створення «Білої книги» був оптимально продуманим – її основу творила група експертів, що складалася із найавторитетніших спеціалістів – академічних учених, визначних практиків з великим досвідом керівництва в освітній галузі. Після цього напрацьований та оформлений матеріал обговорювався на чисельних семінарах, конференціях, у багатьох дискусіях, що проходили у пресі та на телебаченні. Здійснювалося широке громадське обговорення, на якому йшлося про майбутнє нації, держави. Таким чином вибудовуваласяоптимізована в усіх своїх складових едукаційна система, яку з повним правом можна назвати національною. Оптимізована система – це система, кожна складова якої функціонує «без права на помилку» – і це гарантує їй високу ефективність.

Подібний шлях вибудовування освітньої системи пройшла і Польща. Оптимізація ґрунтувалася на кількох засадничих чинниках, а саме: з одного боку враховувалися сформовані багатовікові традиції  національної освіти, а з іншого – відчутною була орієнтація на західноєвропейські моделі. Причому, ця орієнтація була продуманою, обережно-виваженою. Третій, найбільш дієвий чинник, який з повним правом можна вважати системоутворюючим, – це прагнення усього суспільства вибудувати таку едукаційну систему, яка б забезпечувала якісний процес його постійного самооновлення за рахунок освічених та вихованих на загальнолюдських морально-етичних цінностях молодих поколінь.

Вибудувані на таких засадах едукаційні системи Чехії та Польщі запрацювали настільки потужно, що з кожним роком все більше й більше випускників наших середніх шкіл прагне продовжити своє навчання у вишах саме цих країн. Показово, що в цих країнах чимало робиться для того, щоб залучити до навчання у своїх закладах якомога більше іноземних студентів. І тут, думається, справа не лише в тому, щоб заробити на своїх освітніх послугах. Помітно, що, чим більше іноземних студентів приїздить на навчання в якусь країну, то це свідчить не тільки про успішність освітньої системи в цій країні, а й про її загальне благополуччя, про активізацію її внутрішнього життя.

Відомо, що розумні вчаться на чужих помилках. Але не менш справедливим є твердження, що розумні люди уважно приглядаються до успішних прикладів та уміло запозичують їх. Нам би цього навчитися…