Емоціональний інтелект Тараса Шевченка - Переозброєння Слова
Повернемося до одного із смислів поезії «Минають дні. Минають ночі…»
Поки що, аналізуючи «образ автора» та характеризуючи його емоційний інтелект як визначальну рису художньої обдарованості Шевченка, ми мимовільно відсунули на другий план його образну характеристику як живої людини.
У поезії «Минають дні, минають ночі…» є деталь, яка раптово, немов блискавка, висвітлює одну глибоко індивідуальну рефлексію Шевченка, висловлену рядками:
Страшно впасти у кайдани
Умирать в неволі.
Інтуїція Шевченка, його пророчість – окрема і майже не досліджена проблема. Наведені рядки – один із проявів його пророчого передчуття, що доведеться «впасти у кайдани».
Більшість творів Петербурзького періоду писалися з розрахунку, що пройдуть цензуру і будуть надрукованими. Видання «Кобзаря» (1840) та поеми «Гайдамаки» (1841) ознайомили поета з вимогами тогочасної цензури.
Поезія «Розрита могила» (жовтень, 1843) засвідчила, що поет прийняв одне з найважливіших у своєму творчому житті рішень – буквально махнув рукою на потребу оглядатися на цензуру, «перейшов Рубікон» і став митцем абсолютної внутрішньої свободи. Більше того, в наступній поезії «Чигрине, Чигрине…», написаній у лютому 1844 року під час перебування в Москві, куди заїхав, повертаючись з України в Петербург, знаходимо глибоке обґрунтування його вибору писати вільну, позацензурну поезію. Це рішення не може не хвилювати, бо не лише відкриває усю велич Шевченка як громадянина, а й як мислителя-інтелектуала, який знайшов єдино правильний шлях служіння словом своїй Батьківщині: «Цілком свідомий страшної віддалі між «своєю» Україною і реальною «Малоросією», він з усім натхненням поета, з усім запалом своєї огняної натури намагається з а п о в н и т и ту історичну та соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагався оживити гоголівські душі української шляхти і розкрити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й оживити спаралізовані складники нації, вдихнути і с т о р и ч н е життя в завмерлий національний організм».
Не рвіть, думи, не паліте,
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне.
І вицідять сукровиту,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
У цих рядках – точно задумана концепція пробудження і оздоровлення «завмерлого національного організму» засобами художнього слова. Вони настільки важливі, що мали б бути найдетальнішим чином прокоментовані в усіх підручниках та посібниках з історії української літератури, бо в них, по суті, міститься стратегія і тактика задуманого Шевченкомпереозброєння свого слова з метою надати йому здатності кардинально змінити українське суспільство.
Так, кінцева мета поета зрозуміла – йдеться про заміну крові в організмі: необхідно«розпанахать погане, гниле серце» і, вицідивши «сукровиту», налляти «живої / Козацької тії крові, / Чистої, святої!!!». Здійснення цієї мети потребує тривалого процесу, в якому основну роль має відіграти його оновлене слово. Оновленість полягає в тому, що він з нього, досі«тихого», хоч і правдивого, має викувати до «старого плуга» (читай – своєї творчості) «новий леміш і чересло». І в той оновлений таким способом плуг, у його «тяжкі упруги» він має впрягтися, щоб переорати «переліг той» (необроблену, запущену землю-цілину), та засіяти своїми «сльозами» (болями, а, точніше, болючими думами) з надією, що з них, посіяних у вже підготовлений грунт, «зійдуть і виростуть / Ножі обоюдні». І ось ті ножі мають стати хірургічними скальпелями, з допомогою яких і має відбутися операція із заміни крові в національному організмі.
Поет лише запланував для себе цю «стратегію і тактику», якою він керуватиметься у майбутньому, беручись (впрягаючись «в упруги») за справу духовного оздоровлення/відродження своєї нації. Намір, погодьмось, фантастичний для одного чоловіка. І він це розуміє, бо в його твердженнях відчутний сумнів у можливості досягти задумане – він неодноразово повторює слово «може»: «Може, верну знову…», «Може, викую я з його…», «Може, зійдуть…», «Може… Може…». Він ще не впевнений в успішному втіленні цього задуму – розуміє усю його складність. Але задум визрів. Мета чітко визначена. Рубікон перейдено. Це було зроблено наприкінці першого з трьох літ. Далі будуть ще два літа. Один за одним підуть буквально вулканічні викиди націотворчої енергії – «Сон» («У всякого своя доля…», «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…». Між ними, здавалося б, більш нейтральні за своїм націотворчим спрямуванням поезії. Але всі вони – це теж багатогранний «текст України». Лірично-медитативна інтимність тих творів («Дівичії ночі», «Заворожи мені, волхве…», «Гоголю» та ін.) – це Шевченкове «тихе слово», у якого своя висока художня вартість і котре потрібне ще й для того, щоб служити тлом для тих енергетично вибухових творів. Вочевидь, поет трактує своє тихе слово як альтернативне до слова, породженого «злою» долею, котру він благатиме у Бога в поезії «Минають дні, минають ночі…».
«Матеріалізація Шевченкового духу і Шевченкової волі»
Тепер, коли ми говоримо про задумане Шевченком переозброєння свого слова з метою зробити його основним інструментом відродженням фактично завмерлого національного організму, варто бодай коротко зупинитися на питанні: як же реалізувався цей намір поета? Знаходимося на позиціях вельми віддалених від того часу, коли задумувався і почав утілюватися в життя намір Шевченка здійснити операцію із заміни крові в національному організмі – як-не-як, а 200-літній ювілей відзначаємо… Загальних слів про «світову велич Шевченка», про те, що «він спаситель нації», її пророк і т.д. і т.п. сказано багато і щиро. Врешті-решт кожна більш-менш думаюча людина в правдивості цих тверджень не сумнівається. Але проблема в тому, що аж надто мало відбувалося спроб побудувати ці заяви на конкретних дослідженнях, завдяки чому вони набували б особливої значущості. Проблема явно загострюється в наш час, коли, з одного боку, бачимо офіційно заявлені на державному рівні наміри належно відзначити ювілейну дату нашого першого національного поета (відповідні плани заходів складені і дані вказівки з їх реалізації), а, з іншого боку, спостерігається якась майже загальна суспільна інертність, відсутність того породжуваного «знизу» ентузіазму, який все-таки проявлявся у різних публічних формах суспільного життя. Причин такої інертності предостатньо, вони різні за характером і їх розгляд потребує окремих зусиль. Одна з них, на нашу думку, породжена власне тим чинником, що майже всі твердження про велич Шевченка як поета, про його рятівне значення для нації позначені пафосною голослівністю, за якої немає ретельно вибудуваної, із застосуванням відповідних методологічних та методичних принципів, конкретики, наділеною переконливою доказовістю. Сучасна суспільна свідомість уже не сприймає загальників про велич Шевченка. Вона, ця свідомість, просто притлумлена багатьма іншими загальниками, що будуються на свідомо або ж не свідомо культивованій брехні, на тих підступних маніпулятивних технологіях, якими переповнений сучасний інформаційний простір. Окрім того, в сучасного реципієнта виявилася збитою національна матриця сприймання Шевченкових текстів. Нагадаємо: зараз Шевченка необхідно сприймати як поета елітарного. Інші, колишні опції сприймання уже безнадійно застарілі. А це ставить на порядок денний потребу інтелектуального, художньо-освіченого читача, з яким у нас серйозна проблема, бо йому важко з’явитися у середовищі, де успішно відбувається процес теледебілізації суспільства і де середня та вища школи у своєму повільному, але безперервному опусканні вниз, здається, ось-ось досягнуть кінцевої точки падіння.
В умовах, коли проблеми у сприйманні поезії Шевченка наростають валом, все ж таки звернемося до одного з небагатьох відомих нам прикладів, котрий побудований на конкретиці і саме тому переконливо показує як в один момент після довгої суспільної стагнації, коли здається паралізований національний організм уже неможливо було оживити, все ж Шевченкове слово спрацювало. І знову ж таки, це спостереження здійснив не хто інший, як Євген Маланюк. Йому не можна не вірити, бо він перебував в епіцентрі «уенерівського» відродження і своїм проникливим зором побачив цей процес: «Динамізм революції був даний Ш е в ч е н к о м, – стверджує він, хоч цього факту, здається, не зафіксовано в жодній історико-аналітичній праці. – Ту частину 40-мільйонного народу, що хопилася зброї, повела в бій й о г о волева, електризуючи поезія. Повела, дійсно, у всьому до дрібниць. Навіть ті шлики і оселедці, ті гайдамацькі полки, ті старокозацькі й дещо театральні жести повстанських отаманів і молодих хорунжих – це все було проявом сугестійної сили Шевченка, втіленої у несмертельних образах Гонти, Гамалії, Палія, Трясила і саме н е історичних, а п о е т и ч н и х, несмертельних через поезію образах, бо тільки ц і о б р а з и живуть реальніше за дійсність. […]
Динамізм був даний. Психічна сила, що організовує масову емоцію у нас була, і була значно більша за той хаотичний матеріал, який вона мала організувати і сформувати […].
Грянув час матеріалізації Шевченкового духу й Шевченкової волі, але матеріалу забракло, бо – «ледача воля одурила маленьку душу».
Перейдений у «Розритій могилі» Рубікон зробив Шевченка, як про це вже йшлося, абсолютно вільним. Без цієї внутрішньої свободи, без відчайдушної сміливості він не зміг би створити поетичні твори, сконцентровані на тому, щоб збудити у свого народу бажання волі, допомогти йому національно самоусвідомити себе і таким чином надати йому імпульси до відродження.
Рішення писати абсолютно вільно, без огляду на цензуру було загрозливим для поета. Механізм покарання за вільнодумство в тогочасній Росії був відлагоджений – у цьому легко переконатися, знайомлячись зі справами розслідування Кирило-Мефодіївського товариства. Третє жандармське відділення добре виконувало функції «всевидящого ока» і було прообразом майбутніх каральних органів (НКВД і КДБ).
Микола Костомаров, якому Шевченко читав свої позацензурні твори таким чином схарактеризував свою реакцію «Меня обдало страхом …». І далі йдуть слова, до яких, не зважаючи на їх зацитованість, я все-таки звернуся, бо вони, як ніякі інші спогади, доносять до нас, як саме сприймалися позацензурні твори у найбільш інтелектуалізованій частині тогочасного середовища: «Я увидел, что муза раздирала завесу народной жизни. И страшно, и складно, и больно, и упоительно было заглянуть туда […]. Сильное зрение, крепкие нервы нужно было иметь, чтобы не ослепнуть или не упасть без чувств от внезапного света истины».
Обережно-поміркований Варфоломій Шевченко, свояк поета, пригадує: «Раз ходили ми з Тарасом по саду, він став декламувати «За горами гори, хмарою повиті…». Я слухав, притаївши дух; волосся піднялося дибом. Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари…». Він же попереджував поета: «буває, що за правду принудять за десятими воротами гавкнути…».
Історик М. Маркевич теж застерігав Шевченка: «… а як підтиче тебе гетьманувать… та на старшин гукать з Мазепиною булавою, тоді, Тарас, не плач: московською дужою рукою … поб’ють, ще й плакать не дадуть…».
Таких застережень поету стосовно можливого покарання за його бунтівні поезії, котрі, немов полум’я по сухій соломі, поширювалися по всій Україні, було багато. Але він, особливо ж після творчого злету Переяславської осені, коли в його активі вже були твори могутньої націософської та націовідроджувальної енергії, він уже був нестримним і фактично не зважав на небезпеку «впасти у кайдани». Ось мемуарна замальовка тодішньої поведінки поета. Навесні 1846 року на одній із вечірок, де серед гостей були один жандармський та один військовий офіцери, Тарас Григорович «принялся читать стихотворения, наделавшие ему потом много беды и горя.
– Эх, Тарасе, – говорил я. – Та ну-бо покинь! Ей же Богу, не доведуть тебе до добра такі погані вірші!
– А що мені зроблять?
– Москалем тебе зроблять.
– Нехай! – отвечал он отчаянно махнув рукой. – Слухайте ж ще кращу!
И опять зачитал».
Цей спогад належить журналісту В. Аскаченському, у помешканні якого відбувалася вечірка. Він, як свідчить його подальша розповідь, настільки злякався, що «поглядывал на соседние двери, опасаясь, чтобы к т о – н и б у д ь не подслушал нашей слишком интимной беседы. Вышедши на минуту из кабинета, где всё это происходило, я велел моему слуге выйти ко мне через несколько времени и доложить, что, мол, зовёт меня к себе…
Гости оставили меня…».
Задамося питанням: звідкіль у Шевченка з його емоційністю ця рішучість така безстрашність?
Відповідь знаходимо в книзі Деніеля Гоулмана про емоціональний інтелект, де він розповів про випадок, що стався під час катастрофи, коли пасажирський потяг упав у річку зі зруйнованого моста. Подружжя Гері та Мері Джейн, котрі беззавітно любили свою одинадцятирічну доньку Андреа, приковану до інвалідного крісла церебральним паралічем, врятували її ціною власного життя: «Коли вода ввірвалася у вікно вагона поїзда, вони думали тільки про свою доньку і зробили все можливе, щоб врятувати Андреа. Якимось чином їм вдалося проштовхнути свою доньку через вікно, назустріч рятівникам. Одначе самі вони не встигнули вибратися назовні, залишилися у вагоні, котрий пішов під воду».
Автор «Емоціонального інтелекту» підводить читача до висновку, що в описаному випадку вчинок батьків пояснюється виключно любов’ю до своєї дитини. І чи не підказує цей факт думку, що рішучість та безстрашність Шевченка породжена його беззавітною, пристрасною любов’ю до України, якою пройнята вся його поезія і про яку він говорив із вражаючою відвертістю: «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що прокляну святого Бога / За неї душу погублю!».
Талант і Любов є речами цілковито взаємозалежними. Згадаймо слова Гр. Тютюнника: «Немає загадки таланту. Є вічна таїна любові».
Самоосмислення та самопояснення у поезіях «Три літа» та «Минають дні, минають ночі…»
Після колосальної творчо-інтелектуальної напруги «Посланія…» наступило деяке розслаблення. Те неймовірне за напругою усіх духовних сил творче піднесення просто не могло продовжуватися довго. «Тема» вичерпалася. Приходило відчуття реалізованості задуму. Саме тому в цей час після шаленого екстравертійного викиду написалися «Минають дні, минають ночі…» і «Три літа» – поезії явно інтровертійного характеру, спрямовані на авторське «Я». Відбуваються спроби самоосмислення / самопояснення, певного підведення підсумків. Тому «Минають дні, минають ночі…» – це не поезія, котра пояснює вибір поета, зроблений не «тут і зараз», ні, вона обґрунтовує і пояснює те відчайдушне рішення стати у своїй творчості абсолютно вільним, без чого його грандіозний задум розбудити своїм словом націю неможливо було б здійснити. Творча енергія, контрольована внутрішнім цензором, є енергією ослабленого впливу.
Поезія «Три літа» – останній твір, написаний у В’юнищі. Вона сповідальна, сповнена болючих рефлексій, котра відкриває ще одну грань «образу автора». Поет знає усю глибину приспаності свого народу, знає зрадливість тих, котрі мали б бути поводирями, але стали«дядьками отечества чужого». Звідси і розпач у цих рядках, які, як правило, не коментуються переважно з двох причин: одні не розуміють їх, інших просто відлякує їх страшна правда: поет порівнює Україну з гулящою жінкою, що «за три шаги продається»:
Жаль і батька, жаль і матір,
І вірну дружину,
Молодую, веселую,
Класти в домовину,
Жаль великий, брати мої;
Тяжко годувати
Малих діток неумитих
В нетопленій хаті,
Тяжке лихо, та не таке,
Як тому дурному,
Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шага продається
Та з його сміється.
От де лихо! От де серце
Разом розірветься.
І як завжди у Шевченка, у цих рядках – глибинні смисли, породжені його незбагненним емоціональним інтелектом. І як завжди, вони потребують зосередженого, неспішного прочитання, яке, думається, виведе до порівнянь з Маланюковою поезією «Лежиш, розпуста, на розкутті…». Жорстка, безжалісна національна самокритика. Але без неї – не можна.
У творі дуже відчутна розслабленість, яка наступає після виконання важкої роботи, у даному випадку – після величезного творчого піднесення. А також – тривога за майбутню долю своїх поезій:
До кого ви прихилитесь,
Мої злії діти?
Тривога небезпідставна, вона з’явилася саме в цьому творі, де критичне ставлення до національно ослабленого суспільства досягло критичної межі.
Ще один виразно виражений смисл поезії полягає у самоусвідомленні, що як поет він за ці три літа став іншим: «… тепер я розбитеє / Серце ядом гою, / І не плачу, й не сміюся / А вию совою».
Простудне захворювання, з яким Шевченко приїхав у В’юнище, загострилося, перейшло у запалення легенів. На той час ця хвороба була вкрай небезпечною, від неї фактично не було порятунку. Йому потрібен був лікарський догляд. Тому його привезли назад до Переяслава, де ним опікувався Андрій Козачковський.
Коли писав «Заповіт» – смерть і справді стояла поряд. Тому елементу гри в цій поезії не було. Була сувора правда і в закликах, і в передбаченнях. І якщо читаєш «Поховайте, та вставайте, / Кайдани порвіте», то, виходячи з художніх дискурсів попередньо створених поезій, розумієш, що його заповіт – це заклик до жорсткої, безкомпромісної боротьби перш за все за національне визволення. Соціальне благополуччя без національної свободи, без національного самоствердження неможливе. І в цьому Шевченко теж виявився пророчим. Національний інстинкт, на чому ґрунтувався його емоціональний інтелект не підвів.
«Свою Україну любіть…»
Саме у післяпереяславську пору, коли Шевченко повернувся до Києва, відбувся перший активний процес «матеріалізації Шевченкового духу і Шевченкової волі». У дні, коли Шевченко перебував у Переяславі та В’юнищі (нагадаю, що це було наприкінці 1845 року), у Києві зібралися в один час і в одному місці кілька молодих високоосвічених людей – Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Опанас Маркевич та інші. Поступово згрупувалися. З’явилася ідея створення таємної антикріпосницької організації. В Європі визрівали процеси, котрі через кілька років приведуть до «весни народів» 1848–1849 р.р. – йдеться про пробудження національної свідомості в різних країнах. То ж задум об’єднатися у таємне товариство був стимульований цими процесами. Звичайно ж, антикріпосницьке спрямування було провідним, але поступово визрівала ідея національної суверенності. І тут з’являється Шевченко зі своїми творами. Наділений славою видатного поета і водночас простий, тактовний у спілкуванні, дотепний, з очима, які за словами О. Афанасьєва-Чужбинського «світилися таким розумним та променистим світлом», що мимоволі привертали до себе увагу, він ставав душею кожного товариства, в якому йому доводилося бувати. Наведемо хоча б такий спогад Андрія Козачковського: «Не могу не вспомнить вечер 19 августа 45 года. Общество, большею частию из молодежи, шумно вокруг стола пировало. Шевченко был в полном одушевлении; против него, на противоположном конце стола, стоял, не своя глаз с поэта, с бокалом в руке господин почтенных лет, по происхождению немец, по веросповеданию протестант. « Оце – батько! Ей-Богу, хлопці, батько!Будь здоров, батьку!» - високо поднимая бокал, провозгласил немец, и затем мы все называли его «батьком».
Про притягальну рису його характеру є безліч свідчень у мемуарній літературі. І в цьому він як особистість відповідав найвищим стандартам носія емоціонального інтелекту – як його трактують прагматичні американські психологи.
Тривоги про долю своїх творів, що висловлені в поезії «Три літа», виявилися марними – їх захоплено сприйняло Шевченкове оточення, саме те, що організовувалося у Кирило-Мефодіївське товариство. То були найбільш інтелектуальні представники тогочасного українського суспільства, котрі здатні підніматися до розуміння пророчих смислів поета, втілених у досконале поетичне слово. Вступала у свої права нова ера, в культурному розвитку цивілізованого світу – ера ствердження художнього слова як «королеви мистецтв», як найбільш впливового на суспільну свідомість засобу. Про те, що поезія Шевченка була для кирило-мефодіївців справжнім потрясінням, є чимало свідчень. Найбільш показове з них, Костомарова, у якому йдеться про «музу Шевченка», яка «роздирала завісу народного життя» і від того «і страшно, і солодко, і захоплююче було зазирнути туди», ми вже наводили.
Шевченко переживав чи не найщасливіший час у своєму житті. Про це писав Пантелеймон Куліш, котрий, приїхавши на початку 1847 року з Петербургу в Київ, побачив своїх знайомих киян «вельми щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко, він бо тоді й сам у собі чув, і всі, як одне серце, чули, що подає яко поет надії грандіозні».
Значно пізніше, вже після заслання, він, звертаючись до своєї долі, проголосить слова, які деяким інтерпретаторам дадуть підстави твердити про славолюбіє поета:
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Для Шевченка слава потрібна була як свідчення дієвості його націотворчого слова. У цьому немає сумніву, бо аналіз усієї творчості поета підтверджує, що його емоціональний інтелект у надсвідомих, підсвідомих і у цілком приземлено-практичних виявах був весь сконцентрований на проблемі «Україна». Саме в цей період Шевченкове слово, падало на благодатний грунт. М. Білозерський у своїх спогадах передає свідчення Василя Тарнавського про враження, яке справило читання Шевченком свого «Посланія…» на одному з літературних вечорів: «Общее содержание этого произведения и в особенности те места, где говорится о козацких гетьманах, которых Шевченко первый понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее впечатление: с этого момента поклонение ясновельможным и представление их героями-рыцарями рушилось… Слово Шевченка низвело их с пьядесталов и поставило на надлежащие места».
Шевченко задумав нове видання своїх творів. На початку січня вирушив у мандрівку по Лівобережжю з метою зібрати всі свої рукописи, залишені у різних осіб під час попередніх відвідин. Мав намір після того поселитися в Києві, де у нього була перспектива влаштуватися викладачем малювання у Київському університеті – про це вже йшли перемовини. Побував у ролі старшого боярина на весіллі у П. Куліша, котрий одружувався з Олександрою Білозерською. А далі – відвідини та проживання у маєтках кількох знайомих поміщиків. Писав мало. Переяславська осінь певною мірою вичерпала його творчу наснагу. Все основне, що хотів виразити – виразив. Відбувався процес накопичення нової творчої енергії. Отримав повідомлення, що його клопотання щодо місце викладача Київського університету вирішено позитивно.
4 квітня вирушив із Седнева через Чернігів у Київ, куди планував прибути 5 квітня – саме на цей день було призначено вінчання Миколи Костомарова з Аліною Крагельською. На постоялому дворі у Броварах переодягнувся у чорний фрак, бо ж мав зразу ж після прибуття з’явитися на весілля у якості старшого боярина – ця роль видно добре підходила Шевченку. День виявився по-справжньому весняним, сонячним і теплим. Це не фантазування, бо саме таким його описано в одному з листів зовсім постороннього чоловіка – киянина. На той лист посилається Петро Жур у «Думі про огонь».
Шевченко, наближаючись до Києва, багато чого не знав. Не знав, що вже дано розпорядження «немедленно задержать» його і відправити до Петербурга, у ІІІ відділ жандармерії.
Не знав, що вже були арештовані М. Гулак, П. Куліш, М. Костомаров, кілька інших членів товариства. На допитах їм усім ставили питання про Шевченка. Миколу Гулака, наприклад, запитали на одному з допитів: «почему Белозерский считает художника Шевченка человеком, который способен угадывать потребности народа и даже целого века».
Не знав, що чутки про можливий його арешт уже розійшлися по Києву та Україні, що вони стривожили усіх його знайомих, і що артилерійський офіцер Павло Родаков поривався уберегти його від арешту таким способом, щоб вивезти за кордон під виглядом свого слуги. З цією метою він теж розшукував Шевченка.
Не знав, що вище жандармське керівництво уже склало для Миколи І доповідну «О тайном Славянском обществе» і сам імператор узяв розслідування цієї справи під свій особистий контроль.
Багато чого не знав Шевченко, наближаючись до переправи через Дніпро, де вже на нього чекали жандарми. І коли човен відчалив від берега, один з них оголосив Шевченку про його арешт. Гусарський офіцер Захарій Солонин, знайомий поета, який разом з ним переправлявся на другий берег Дніпра, пропонував поліцейському значну суму грошей, щоб той погодився знищити деякі твори, які могли принести поету біду, але Шевченко не погодився.
Наступного дня, 6 квітня, поета під суворим наглядом повезуть до Петербурга. 17 квітня його закриють у казематі в окремій напівпідвальній камері. Передчуття, висловлене словами«Страшно впасти у кайдани…», стало реальністю. Почнуться допити, очні ставки. Триматиметься спокійно, гідно і навіть намагатиметься морально підтримувати своїх «соузників». Залишаючись наодинці, знову візьметься за перо. І знову наскрізною темою тих дванадцяти поезій, що складуть цикл «В казематі», буде «текст України» (Ю. Барабаш). І знову там будуть висловлені смисли, до яких усім наступним поколінням треба буде підніматися. І серед його, як зараз кажуть, месиджів, посланих із каземату і своїм «соузникам», і всім наступним поколінням буде головний, висловлений в останніх рядках останньої поезії циклу. Він матиме форму заповіту і стане актуальним для усіх українців усіх часів, і особливо для нас, теперішніх:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
