Емоціональний інтелект Тараса Шевченка - Природа емоційності Шевченка
Та все ж, усі ці спостереження є всього-навсього попередніми вступними спробами до розуміння «секретів» художньої сили твору – до такого розуміння, яке породжує емоційне, а значить, естетичне враження. (За своєю природою естетичне враження є емоційним – про це говорив Іван Франко в трактаті «Із секретів поетичної творчості»).
І тут звернемося до Роберта Маккі, який у своїй знаменитій книзі «Історія на мільйон доларів: Майстер-клас для сценаристів, письменників і не тільки» (цей посібник, до речі, став настільним для багатьох кіносценаристів світу) зауважив: «Якщо б у мене була можливість відправити телеграму творцям фільмів в усьому світі, я написав би три слова: «Емоцію викликає смисл». Не гроші, не секс, не спецефекти, ні кінозірки, ні розкішний відеоряд». Приймемо цю підказку знаменитого гуру американських кіносценаристів.
На початку листопада 1845 року після довгих подорожей по Україні, пов’язаних з підготовкою видання «Живописної України», приїхав до Переяслава, де гостював у свого товариша, місцевого лікаря Андрія Козачковського. То був час знаменитої Переяславської осені – чи не найпродуктивнішої творчої пори поета.
У зв’язку з ремонтом свого будинку, який завершувався саме в той час, Андрій Козачковський перевозить свого друга в село В’юнище, до поміщика С. Самойлова, з яким Шевченко був знайомий ще з літа 1843 року, коли об’їжджав навколишні села. Про це свідчить замальовка великої, на два димаря, хати, підписаної «У В’юнищи», – думається, то був скромний поміщицький будинок Самойлова.
В’юнище знаходилося за девять верств від Переяслава у придніпровській долині. Зараз його немає, воно затоплене рукотворним Канівським морем. Кілька будинків з того села, в тому числі дерев’яна церква та приміщення сільської управи, були перенесені у відомий музей сільської архітектури, що біля Переяслава. Буваючи у цьому музеї, завжди намагаюся знайти будинок хоч чимось подібним до тієї високої хати з двома димарями та високим, вкритим соломою дахом. Заходжу в нього, щоб уявити бодай у сфантазованому вигляді «труди і дні» Шевченка у грудні 1845 року.
Тут була повна, сказати б, абсолютна тиша. Писав, мабуть, за письмовим столом господаря. За вікном - сніг, можливо, й заметіль. Іноді заходив слуга – підкладав дрова у піч. Повне зосередження. Звідси й вражаючий результат. 14 грудня завершив посланіє «І мертвим, і живим…». Через два дні, 17 грудня, було написано «Холодний Яр». Під циклом переспівів «Давидові псалми» (10 поезій) стоїть дата 19 грудня. Поезія «Маленькій Мар’яні» була написана 20 грудня. «Минають дні, минають ночі…» – 21 грудня. «Три літа» – 22 грудня. Кожного дня з’являвся не просто поетичний шедевр, а класика, сказати б, найвищої проби, яка вже належала вічності.
«Образ автора» є напіввизнаним поняттям у літературознавчій науці. Варіативності та суперечностей у його трактуванні предостатньо. І так буде завжди, бо шукати єдино правильне визначення цього поняття – це проявляти наївність. Та все ж у певному розумінні і у певних випадках вдаватися до цієї категорії не тільки можливо, а й необхідно. Йдеться про вичитування з тексту інформації про автора, яка і є джерелом творення образу автора. Сформований у суспільній свідомості образ автора є одним із найвагоміших чинників сприймання його творчості – йдеться про те, що він слугує кодом, який визначає характер її сприймання. Одна справа – код Шевченка, який виробили і нав’язували тогочасному суспільству народники (Кобзар, мужицький поет, геніальний самоук і т.д.), зовсім інша справа – образ «живого Шевченка», що постає із найбільш концептуально-цілісної і до нашого часу шевченкіани Євгена Маланюка («національно-ядерна, органічна частка селянського моноліту», поет-апостол», «поет-національний пророк»), ще інша – образ поета, що активно створювався у радянську добу і був скульптурно відтворений таким чином, щоб з висоти постаменту на людей з-під лоба похмуро дивився такий собі або ж мужик у високій шапці, або ж одягнений у сюртук «революціонер-демократ» а-ля Чернишевський чи Добролюбов.
Як на один із найбільш вдалих прикладів такого виявлення образу автора з творів поета належить Корнію Чуковському – маємо на увазі його шедевральне есе «Шевченко», котре вперше було надруковане у 1914 році і в перекладі українською передруковане в журналі «Сучасність» (1992, № 3). Закоханий у творчість Шевченка син полтавської селянки, один із найблискучіших критиків «срібного віку» відтворив, виходячи з текстів поета, кілька провідних рис його особистості. Одна з них – вражаюча співчутливість до знедолених, переважно жінок і сиріт, яка часто набувала молитовної виражальної форми. Інша риса цілком протилежна першій – йдеться про ненависть до людей, що чинять зло у всіх його формах: «Безмежна нелюдська гідність і безтямний нелюдський гнів. Цей геній молитви – в той же час і геній прокляття. З часів старозаповідних пророків жодне ще, здається, серце не вміщало в собі так багато надмірної любові і так багато ненависті». Ще одна риса – не тільки здатність, а й прагнення до всепрощення: «В гніві він – як пророк, в покірливості – як апостол; його ласка переходить у молитву, його лагідність – у подвиг любові і прощення: кожне почуття він доводить до пафосу і релігійний у кожному своєму слові: іншим і не може бути великий національний поет, жрець і жертва свого народу, облагороджуваний, піднесений, він втілював у красу і святиню все, що створила його батьківщина».
Корній Чуковський вичитав із текстів одну із психофізіологічних рис Шевченка як творчої особистості – його надзвичайно емоційну реактивність на прояви добра і зла, реактивність, що є органічною похідною від надзвичайної емпатичної здатності, від того «низького больового поругу», який визначає вражаючу співчутливість поета. В усіх наукових дослідженнях, присвячених емоційному інтелекту, рівень емпатії, який визначає рівеньрозуміння іншого, вважається базовим, основним для характеристики цієї риси характеру особистості.
Заслуга Корнія Чуковського полягає не так у тому, що він звернув увагу на вказані особливості образу автора (про емоційність та співчутливість Шевченка як людини чимало було сказано до і після статті Чуковського), а в тому – будьмо уважні! – що він завдяки своїй блискучій манері есеїста, котра буквально вражає, подібно до того, як вражають тексти високої художності, настільки загострив увагу на вказаних рисах Шевченка як творчої особистості, що вони могли б стати важливими складовими його «образу автора», що формується у суспільній свідомості. «Могли б стати…», але не стали, тому що стаття Корнія Чуковського довгий час була відома лише вузькому колу спеціалістів і десятиліттями фактично була поза процесами шевченкознавчої науки. Зараз же, звертаючись до неї у зв’язку з потребою подальшого осмислення «образу автора» як одного з чинників перманентного і нескінченного процесу осмислення творчості поета і віддаючи належне Чуковському як одному з найблискучіших есеїстів «срібного віку», все ж відзначимо певну звуженість його трактування Шевченкової емоційності. Критик вичитував цю рису із творів переважно побутової тематики. «Коли він (Шевченко. – Г.К.) пише про принижених і ображених, про своїх наймичок і покриток, він не тільки їх любить, не тільки жаліє, він тут же, на сторінках, начебто голубить їх, бере за руку, гладить по голові, – і нелюдська ніжність, небувала, обожнювання безмірно переповнює його всього – захоплення обожнюванням, екстаз обожнювання і ніжності, якого не звідав жодний поет, і часто, не в силі стримати такий раптовий наплив розчуленості, ось він падає ниць і молиться, молиться про цю «ясочку», «ласочку» – Катерину, Оксану, Мар’яну:
О Боже мій милий,
За що Ти караєш її, молоду?»
За Чуковським виходило, що співчуттям до «Катерин, Оксан, Мар’ян» та ненавистю до їх кривдників і обмежувалися емоційні сплески Шевченка-поета. Переважно такі висновки він зробив на матеріалі поезій побутової тематики. Критик наніс кілька важливих штрихів до «образу автора» Шевченкових текстів. Але самого образу у всій його повноті і цілісності звичайно ж не створив. Насправді ж той образ у змістовому плані є набагато складнішим і глибшим.
Художній інтелектуалізм як здатність пізнання сутнісного
Поезії, створені у В’юнищі, так само як і більшість творів, що ввійшли в рукописну книгу «Три літа», доповнюють «образ автора» кількома важливими найбільш посутніми та визначальними для нього штрихами. Емоційність, емпатичність, співчутливість залишаються, нікуди не зникають, але відходять на другий план, поступаючись іншим домінантам. Перша з них – це єдиний у своєму роді націоцентризм, який характеризується абсолютною зосередженістю на проблемі «Україна». Друга риса – Шевченко увиразнився як поет суті, поет істини. Ці дві риси органічно поєднані. Результат сконцентрованого націоцентризму – глибинне інтелектуальне проникнення у проблеми нації. Таке проникнення стало очевидним і вражаючим завдяки довершеній до абсолюта формі вираження. Чи не найпоказовішим тут є його посланіє з гігантською, всеохопною адресою: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…».
Скільки ж то вже нам, українцям, довелося чути один від одного, що, мовляв, маємо потребу у створенні національної ідеї. Тоді б, мовляв, знали, що робити, куди йти… То все розмови від лукавого. Вони зрощені у середовищі, де виплекана роками «злими людьми» малоросійськість буквально замутнює народну свідомість, і є чи не найголовнішим чинником усіх наших негараздів, нашої злої долі. Зараз «Посланіє» звучить з більшою актуальністю, ніж, можливо, воно звучало для сучасників Шевченка. Висловлені істини не потьмяніли від часу – навпаки, набули у стократ більшої вартості. У своїй сукупності ці істини складають цілісний дискурс, який і є національною ідеєю, що містить у собі всі основні, каркасні положення, усвідомлюючи які і дотримуючись яких нація здатна самореалізуватися.
Абсолютна довершеність художнього вираження цього дискурсу виявляється у діамантовому огранені висловлених істин, кожна з яких завдяки своїй інформаційній щільності набула афористичності – відкриймо для себе глибинні смисли бодай таких висловлювань: «В своїй хаті своя й правда / І сила, і воля», «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра…», «Найшли, / Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу / Та й більш нічого», «Якби ви вчились так, як треба / То й мудрість би була своя», «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / Її розпинають» і так далі, і так далі, аж до вічно актуального, котрим завершується послання: «Обніміться ж, брати мої. / Молю вас, благаю!». Яке ж то драматичне відчуття важливості цієї проголошуваної істини (потреба у єдності), – яке глибоке розуміння трагічності тієї ментальної риси, коли серед двох українців є три претенденти на булаву, висловлене в останніх словах посланія «Молю вас, благаю»!
Тут можливе заперечення: національна ідея, мовляв, має будуватися на положеннях, спрямованих на перспективу. Мовляв, де «позитивна програма», де «план дій»? і т.д. Ой, леле… На ці запитання є аж надто проста відповідь. Кожна сентенція критичного характеру – це як бліц-аналіз вузлової проблеми, як нещадне розкриття якоїсь важливої істини. Її треба всього-навсього зрозуміти, піднятися до неї – і тоді розкривається «програма дій».
Інтелектуалізм – це здатність до пізнання сутнісного. І якщо піднятися до розуміння Шевченка як поета суті, поета істини, то наступний крок полягатиме у визнанні його як одного з найвидатніших інтелектуалів у світовій літературі. Звучить це дещо незвично, бо ж десь на периферії суспільної пам’яті ще зберігається ось те «кобзар» «селянський поет», «геніальний самоук»… Але підстав для такого переформатування «образу автора» більш як достатньо. Згадаймо бодай ту очевидну першість Шевченка в художньому осмисленні суті тоталітарної системи у її російському самодержавницькому варіанті, проявлену в поемі «Сон» («У всякого своя доля…»). І коли О. Пушкін та М. Лермонтов, найближчі за часом попередники Шевченка, освоювали тему Кавказу з оромантизованих колоніальних позицій, то «Кавказ» є першим у світовій літературі не просто антиколоніальним твором, а твором, у якому на найвищих емоційно-естетичних регістрах розкрита аморальна сутність колоніалізму.
Здатність Шевченка проникати в суть речей і явищ і від того надавати своїм смислам пророчості з усією повнотою проявилася в поезії «Холодний Яр», яку він написав через кілька днів після «Посланія…». Ледь відійшовши від нуртуючих смислів цього твору, поринув у іншу проблематику. Це у 60-х роках наступного століття наші кращі поети, іменовані шістдесятниками, і в першу чергу Ліна Костенко, заб’ють тривогу з приводу втрати нацією історичної пам’яті. Шевченко відчув цю проблему – знову ж таки! – першим. Твір пристрасний, болючий і в той же час у формально-технічному плані витончений, позначений такою характерною для нього як поета візіонерського типу експромтністю, приглянувшись до якої (а мені у свій час це довелося зробити, розглядаючи в окремій статті цей твір «під мікроскопом»), що смисли, які розгортаються у тому енергійно-нестримному темпоритмі є настільки глибокими, що дай нам Боже і в наш час піднятися до їх істинності. Для прикладу: скільки ж то слів було сказано і написано про стихійно-розбійницький характер коліївщини, але ж тільки Шевченко протрактував її соціально-національний визвольний характер. Він не тільки добре знав, коли і як треба лікувати національні хвороби «холодним душем» історії (згадаймо, бодай, відповідні місця в «Посланії…», де йдеться про «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття – ваші пани / Ясновельможнії гетьмани» – і не тільки), а й розумів, коли і як треба ошляхетнювати окремі моменти нашої минувшини з метою надати їм національно-виховного потенціалу.
«Холодний Яр» дає підстави говорити й про таку визвольну рису інтелектуалізму Шевченка як інтуїція. Немає сумніву – вона геніальна. А тому й загадкова, належить до сфери надсвідомого, і через те, як вважають вчені учені (П. Сімонов) не підлягає логічному осмисленню. Можна вибудовувати лише гіпотези, міркуючи над тим, які смислові імпульси вловлював Шевченко, перебуваючи ще в дитинстві, а потім, у вересні 1845 року, на Чигиринщині, у Мотронинському монастирі, щоб пророче проголосити:
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
Після «Холодного Яру» – «Давидові псалми». Ці десять переспівів постійно привертають до себе увагу, їм уже присвячено кілька монографій та десятки статей. Та все одно вони, як і майже всі поезії Шевченка, притягують до себе все нових інтерпретаторів, підтверджуючи черговий раз невичерпальність поезії Шевченка. До цього вже треба звикнути і сприймати як належне.
Наскрізна для усього поетичного циклу паралель Україна – Єрусалим пульсує у підтекстовій сфері кожного твору. Наявність підтекстової сфери, добротність якої визначається її біблійною першоосновою та живим чуттям поета, надає переспівам тієї притягальної сили, яка характерна для текстів, наділених магією прихованих смислів. Вони, ті смисли, потребують розгадки. І якщо читачеві відкриваються приховані смисли, то цей процес супроводжується вивільненням естетичної енергії. Ця схема читацької рецепції «Давидових псалмів» була б неповною, якщо не звернути увагу на інтонаційну гнучкість коломийкового темпоритму, який чутливо вирізняв емоційно-смисловий перебіг у кожній поезії.
Національний інстинкт як головний чинник Шевченкового інтелектуалізму
Обмежимося зробленими спостереженнями. Накопиченого матеріалу достатньо для загальних висновків, які стосуються такої по-справжньому домінуючої риси Шевченківського «образу автора» як його інтелектуалізм. Треба визнати, що інтелектуалізм Шевченка потребує системного розгляду як окрема проблема. При цьому вона має бути однією з провідних в сучасному шевченкознавстві. Зрозуміло, що її наукове осмислення необхідно здійснювати із застосуванням системного підходу як надійного методологічного підґрунтя.
Якщо ж спробувати визначити глибинні першопричини цього природного дару поета, то, визнаючи його Боже походження, все ж вдамося до поняття національного інстинкту. Власне у системному розумінні інтелектуалізму Шевченка він виконує системотворчу функцію – тобто функцію формуючих першоімпульсів. І тут доречно послатися на Біблійне: «Спочатку було Слово…». Перший відомий нам лист, який відкриває епістолярій поета, був адресований в Керилівку братові Микиті. Він містить настійне прохання відповісти листом, написаним українською мовою. Це навіть не прохання, а благання, яке в тому короткому листі, писаному 19 листопада 1839 року, було повторено чотири рази: «Воно, бач і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне»; «Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу во сні, що тебе, Керилівку та рідню…»; «Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласка, а не по-московському»; «Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму».
Національний інстинкт – це інстинкт самозбереження нації. У Шевченка він був, як щойно ми переконалися, читаючи про його прагнення «хоч через папір почути рідне слово», особливо загостреним. Звідси – і його потужна дієвість у розгортанні творчості, яка за великим рахунком була спрямована на збереження нації. І у минулому, і у теперішньому, і у майбутніх часах поезія Шевченка є оберегом нації. І знову прислухаємося до Євгена Маланюка: «єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх […] національних хворіб є саме вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тілько вона одна і ніяка інша!».
Цей оберіг як потужна захисна сила нації у поезії молодого Шевченка формувався швидко та енергійно – починаючи від творення знакових українських пейзажів, які в усі наступні часи склали розкішний своєю привабливістю зоровий образ України, через геніально просте та водночас глибинне своєю підтекстовою змістовністю застереження: «Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями», через цикл творів на історичну тематику («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія»), котрі були породжені добре продуманою та ідеально втіленою установкою на «виховання історією».
Ну а потім – той знаменитий цикл «Три літа», який знайшов своє завершення і навіть певною мірою вичерпання у ті грудневі дні 1845 року у В’юнищі. Все щойно сказане зовсім не заперечує Маланюкову думку про монолітність Шевченка. Просто у його «тексті України» (Ю. Барабаш) відбулося поглиблення та систематизування того суперскладного дискурсу, який трохи вище ми іменували Шевченковою національною ідеєю, програмово викладеною в «Посланії…». При всій своїй критичності це була «програма дій» у переборенні задавнених національних хворобі – програма безпомильна, тому що складається із істинних смислів, до яких доходив геніально проникливий інтелект Шевченка. Про їх істинність легко переконуєшся, коли перечитуєш «Посланіє…» у наші дні.
Отже, інтелектуалізм Шевченка був покликаний, напружений і сформований геніально чутливим національним інстинктом, який до того ж був украй загостреним потребою самовираження, спричиненою внутрішнім «тиском почуттів». Тому й уся поезія Шевченка є могутнім (за Маланюком – вулканічним) за силою духовно-інтелектуальним актом, спрямованим на збереження та відродження колоніально загроженої нації.
Але природу Шевченкової інтелектуальної проникливості системно не осягнути, якщо не врахувати, що йдеться про особливий спосіб осягнення сутності – художній. Про можливості і специфіку власне художньо-мистецького осягнення дійсності не будемо вести мову – вони вже давно і ґрунтовно роз’яснені та пошановані. А О.Потебня наголошував навіть на певній пріоритетності художнього пізнання перед науковим.
Корній Чуковський, аналізуючи надзвичайну емоційність Шевченка, констатував, що вона обумовлена його здатністю до співчутливості, тим низьким больовим порогом, коли болі інших людей переживаються як власні. Про це точно сказав Борис Олійник: «Тяжко ішов, як жнивар, по нужденному полю. / Люди йому відвалили на всі терези / Брили кутасті свого невмолимого болю…».
Виходячи з розуміння цієї надзвичайної емпатичної здатності Шевченка, приходимо до наступних висновків. По-перше, виняткова здатність до співчутливості обумовлює здатність розуміти інших. А розуміння – основа пізнання. Звідси прямий зв’язок між низьким больовим порогом та інтелектуалізмом. Таким чином наближаємося до розуміння формули «емоціональний інтелект». Але – лише наближаємося…
Трансформація Добра і Любові в Красу
Далі – наступний крок. Співчутливість, розуміння інших, сприймання болю інших як своїх власних – це те, на чому стоїть людяність, іншим словом – гуманізм. Звідси – прямий, безпосередній вихід на категорії «Добро» і «Любов». Категорії «Людяність» – «Гуманізм» – «Добро» – «Любов» є зближеними аж до взаємозамінювання. Усі ці названі категорії або, точніше, якості творчої особистості, перебуваючи у синергетичних процесах, трансформуються в художню енергію. Зрозуміло, що це відбувається у процесі художнього висловлювання. Є безліч способів аргументувати цей, по суті, аксіоматичний зв’язок. Один з них – вказати на той незаперечний факт, що вся, без винятку, класика світової літератури породжена потребою вираження гуманістичних смислів. Інший аргумент: гуманістичне чуття, чуття людяності, доброствердження і любові є тим субстратом, тією духовною якістю, яка безпосередньо трансформується в Красу, тобто в естетичну енергію.
І, нарешті, ще одна, тепер уже заключна ланка нашої спроби системно охарактеризувати власне емоціональний інтелект Шевченка, рушійною системоутворюючою силою якого є геніально чутливий національний інстинкт як інстинкт національного самозбереження.
Яким же чином емоціональний інтелект Шевченка обумовлює таку його визначальну якість як поета суті, поета істини? До речі, категорії «суть», «істина» у Шевченковому світі є відповідниками категорії «Правда».
Загострене почуття краси є найоб’єктивнішим способом поцінування, розрізнення правди і неправди, доброго і злого. Емоціональний інтелект, спрямований на Красу, наділений здатністю безпомильно проникати в суть речей та явищ – тобто відчувати, розуміти Правду. Більше того, треба чітко усвідомлювати, що без Правди, без проникнення у сутнісне не твориться Краса (художність) – вона живиться Правдою. Недарма поет, можливо як ніхто інший, інтуїтивно відчував цю пряму залежність, благаючи у Музи Правди, як основного живильного джерела своєї творчості:
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неможними устами
Сказати правду.
У художніх смислах, породжених проникненням в суть, тобто у Правду, особлива енергетика. Вони наділені ефектом відкриття, який енергетизує сприймання художнього тексту і через це позначений притягальністю – все це є важливим чинником художнього впливу. Переконатися у цьому легко – достатньо здійснити самоаналіз особистої рецепції окремих сентенцій із того ж, наприклад, «Посланія…».
