Народження пісні «Реве та стогне Дніпр широкий…»
Написано безліч пісень на слова різних поетів, але тільки небагатьом з них судилося стати настільки народними, що рідко хто згадує ім’я справжніх творців пісні. В даному випадку всі знають, що «Реве та стогне…» написав Тарас Шевченко, але ж ім’я Данила Крижанівського, автора музики цієї пісні, згадується нечасто. Як правило, вважають, що музика цієї пісні є народною.
Чи можна встановити причини, коли народ приймає пісню і робить її своєю? Думаю, що відповідь на це питання треба шукати в кожному конкретному випадку, бо кожна із таких широковідомих пісень, як «Дивлюсь я на небо…» (М. Петренко), «Стоїть гора високая…» (Л. Глібов), «Повій, вітре, на Вкраїну» (С. Руданський), «Рідна мати моя…» (А. Малишко), має в собі щось таке, що високо було оцінене й активно прийняте народом. Як правило, це «щось таке» треба шукати в самому творі – в загальнолюдськості його змісту, тобто в наявності в ньому таких художніх смислів, які торкаються думок, почувань якомога більшої кількості людей, у поетичності, в довершеності художньої форми, що позначена, як правило, «геніальною простотою» та задушевною музикою.
Чому початкові рядки балади «Причинна» стали словами улюбленої народної пісні? Думається, що тут є кілька пояснень. Одне з них полягає в тому, що центральним образом уривка є образ Дніпра, який у цьому випадку набув символічності («знаковості») національної ріки нашого народу. В українських народних піснях прадавнього походження функцію такого символу виконував образ Дунаю. В цьому є певна і, здається, до цього часу не розгадана таємниця. Чому Дунай, а не Дніпро, в басейні якого відбувалось формування більшої частини українського етносу, дуже часто згадується в усній народній творчості? Можливо тому, що праслов’янські племена Словени та Анти сиділи над Дунаєм та на землях, дотичних до цієї великої ріки? Можливе й інше пояснення: деякі історики твердять про тяжіння українського народу до Чорномор’я та Дунаю – тяжіння, яке, мовляв, характерне для його ментальності. Поширеною є думка, що слово «Дунай» у давній свідомості нашого народу асоціювалось з поняттями «вода», «річка».
У творах літературного походження відбувалась поступова переорієнтація з «Дунаю» на «Дніпро». Це виразно виявляється ще в «Слові о полку Ігоревім», де в плачі Ярославни, окрім згадки в традиційно-фольклорному дусі про Дунай («Полечу… зозулею по Дунаю»), є пристрасне і, сказати б, шанобливе звертання до Дніпра-Славутича («О Дніпре-Славуто! Пробив ти кам’яні гори крізь землю Половецьку…»). Література нової доби все частіше звертається до образу Дніпра, що є ознакою закріплення за цим образом символічного смислу. В поезіях українських романтиків дошевченківського періоду «Дніпро» все частіше починає асоціюватися з «Україною» (особливо часто до цього образу звертався Амвросій Метлинський). Народна свідомість уже була готова сприйняти образ Дніпра як символ нації. Поява нових творів, у яких образ Дніпра набув би вираження на класичному художньому рівні, тобто на такому рівні, який забезпечив би життя цього образу в «довгому часі» (М. Бахтін), завершила б формування вказаного символу, назавжди вжививши його в образну свідомість нації. Одним із таких творів і стала Шевченкова балада «Причинна». Немає сумніву, що образ Дніпра, поданий у початковому фрагменті балади, «ліг на душу» народові, назавжди ввійшовши в його образну свідомість. Але таке могло статись тільки за умови високої художньої досконалості тексту, з якого поставав цей образ. Важливо зрозуміти, що початковий фрагмент «Причини» є, хай дозволено буде так сказати, поетичним текстом вищої художньої досконалості. І взагалі Шевченко як поет в художньому плані творив довершені тексти з самого початку своєї поетичної творчості. Відчувається, що ця досконалість, ця непоказна з першого погляду, але реальна своєю художньо-енергетичною потужністю новаційність, багато в чому формувалася в стінах Академії художеств: молодий Шевченко мислив як живописець, і, головне при цьому, чудово володів пластикою мовного вираження своїх образно-зорових візій. Початковий фрагмент «Причини» - це кілька чудово виписаних у романтичному стилі картин збуреної ночі на Дніпрі, з гнутими додолу шаленим вітром вербами, із по-океанському високими хвилями, із блідим місяцем, котрий раз-у-раз проглядався з-під летючих по нічному небі хмар… Енергія цих картин – це художня енергія, якою так легко заряджається слухач-читач-виконавець цього тексту.
Але є ще й інший чинник успіху пісні «Реве та стогне Дніпр широкий…». Звичайно ж йдеться про музику на її слова. Ось про автора музики цієї пісні та про її перше виконання і поведемо надалі мову.
…Вчитель словесності Болградської чоловічої гімназії Данило Якович Крижанівський кожного разу, коли в Одесу з гастролями приїздила трупа під орудою Марка Лукича Кропивницького, хоча б на день відпрошувався у директора гімназії і поспішав більш як за сотню верст зі свого загубленого в Буджацькому степу містечка до шумливого приморського міста. Одесу знав добре, бо тут навчався у духовній семінарії, де виявив особливий талант до хорового співу, до регентства. Але в священики після семінарії не пішов – вибрав словесно-літературний факультет Новоросійського (Одеського) університету.
З Марком Кропивницьким був знайомий давно, тягнувся до нього не тільки як до надзвичайно обдарованого актора, режисера та драматурга, а як і до земляка – обидва були родом з Єлисаветградщини, з розлогих українських степів.
Данило Крижанівський високо цінував Марка Кропивницького як співака, чудового виконавця українських народних пісень. Не раз спостерігав за глядачами, що приходили «на Кропивницького». Всі вони зачаровано сприймали великого актора – він дійсно був неперевершеним. Але коли починав співати українську народну пісню (а їх у кожному спектаклі було завжди кілька), емоційна напруга у глядацькій залі сягала найвищого піднесення. Не так і часто українській пісні доводилось звучати в театрі. Вона звучала там, де була народжена, – серед степового роздолля, в теплій, ласкавій млі літнього сільського вечора, в тісній, освітленій каганцем хаті, куди молодь із сільського кутка збиралася на вечорниці. А от в театрі, під його високим склепінням, серед позолоти бельетажів та балконів, над рядами напарфумлених, святково одягнених глядачів, – тут у перші хвилини свого звучання вона сприймалась трохи незвично. Але ця незвичність швидко зникала, бо Кропивницький, коли доходило до пісні, завжди сповнювався особливим творчим піднесенням, він знав (відчував!) силу свого обдаровання і знав силу пісні, в якій умістились високі духовні щедроти його народу,– і тому в ці хвилини творчого натхнення до нього приходило відчуття мага, що заволодівав душами принишклих у темному залі глядачів.
У виконанні Кропивницького народна пісня урельєфнювалась, вся її видима зовнішня простота десь зникала, у залі створювалася своєрідна магічна атмосфера. Пісня облагороджувала, просвітлювала, бо нагадувала присутнім, якого народу вони є діти.
За цю величезну естетичну насолоду Крижанівський вирішив віддячити Кропивницькому – присвятити йому свою пісню. Звичайно ж, вона повинна бути українською, написаною на якісь гарні слова. Крижанівський вірив, що таку пісню йому вдасться створити, бо, ще навчаючись у Єлисаветградській бурсі, він мав неабиякі музичні здібності і вже не раз творив досить вдалі пісні. Нарешті слова для пісні знайшлися – то був початок «Причинної» Тараса Шевченка. А потім в одну щасливу мить народилась і мелодія.
При першій же нагоді Данило Крижанівський награв Марку Кропивницькому на фортепіано свою мелодію. Не пройшло й хвилини, як пісня зазвучала на повний голос – ніби була давно і добре відома знаменитому акторові.
Обом дуже хотілося, щоб пісня якомога швидше пішла в люди. Ноти вдалося надрукувати окремим виданням з присвятою Маркові Кропивницькому, але до людей вони не дійшли – всі примірники видання були конфісковані. Чому? Нічого ж злочинного для суспільства у словах цієї пісні не було. Та ні, злочинність її полягала в тому, що вона була українською, а все українське переслідувалось. «З 1876 року було заборонено ставити слів під українськими нотами, можна було друкувати самі тільки ноти… – писав Іван Огієнко в книзі «Українська культура». - І тільки через п’ять років, у 1881 р., скасували сміховинного наказа цього… Коли українці бажали прилюдно проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському… Так було, скажемо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» співати «Ой, не ходи, Гришка, да и на пикник…»
У 1886 році, коли вперше була видрукована пісня Д. Крижанівського, безглузда заборона не друкувати текстів українських пісень вже була знята, та пісню на слова Шевченка все ж не захотіли допустити до людей. Д. Крижанівський не змирився з цією забороною, збирає кошти і видає пісню вдруге. Але і цей випуск було заборонено розповсюджувати. Що ж залишається робити? Невже ця пісня ніколи не буде почута в народі, невже прекрасна мелодія залишиться жити тільки на аркушах нотного паперу?
Марко Кропивницький вирішує заспівати пісню в одному із спектаклів. Це, звичайно, було ризиковано, бо не можна було відходити від затвердженого цензурою тексту. Зразу ж можливі серйозні неприємності – заборона гастролей, штрафи… Тим більше, що звучатиме пісня на Шевченкові слова.
Але рішення було прийняте, і ось настав день, коли в театрі мала йти п’єса Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю», де одного з героїв – Івана Непокритого – грав сам автор. У четвертій дії п’єси, саме в тому місці, де Іван Непокритий повідомляє про своє рішення йти в солдати замість свого побратима Семена, завжди відчувалось емоційне піднесення в залі, бо вчинок Івана Непокритого стосовно Семена, який щойно одружився, дуже зворушував своєю людяністю. І ось саме в цей, один із найбільш яскравих моментів спектаклю, коли за текстом п’єси мала звучати пісня «Гей, шпориш, шпориш по дорозі…», Марко Лукич вийшов на авансцену і, витримавши невеличку паузу, заспівав:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…
Прекрасний баритон Кропивницького зазвучав особливо повноголосо, помітно було, що артист хвилюється, що настав якийсь значущий момент. Мелодія зачаровувала, вона гармоніювала зі смислом Шевченкових слів, що викликали в уяві сотень людей образне бачення збуреної ночі над Дніпром. Було в тих картинах і в тій мелодії щось таке, що враз зачудовувало, запам’ятовувалось назавжди. Марко Лукич чутливо вловив цей настрій залу і ледь помітним рухом руки подав знак: «Співаймо разом!» І зал підхопив пісню, бо ж багато присутніх добре пам’ятали слова, якими розпочинався «Кобзар».
Той вечір детально описаний його учасниками. Знаємо навіть прізвище поліцейського (Рудковський), який, здогадавшись, що відбувається щось «незаконне», притримуючи лівою рукою шаблю, що бовталася збоку, побіг із першого ряду через увесь зал на вулицю, а там, з приміщення фабрики, де був телефон, кричав у слухавку: «бунт», «дємонстрація», «прошу нємєдлєнно прієхать». Через кілька хвилин з’явився пристав, спектакль було перервано, розпочались дізнання. Але пісня, яку ненависники всього українського намагались не пустити до людей, уже вилетіла на волю, щоб стати улюбленою піснею нашого народу.
