Тарас Шевченко – поет елітарний
Десь зразу після березневих Шевченкових днів до мене зателефонували з нашого кіровоградського телебачення з пропозицією взяти участь у ток-шоу під назвою «Ми». «Яка тема, - питаю, - про що дискусія?». Співробітниця телеканалу, що телефонувала, відповіла: «Про Шевченка. Хіба Ви не знаєте, що Валентина Бажан, редактор «Народного слова», надрукувала статтю, спрямовану проти «Свободи», яка розміщає повсюдно цитати з Шевченка, які закликають до жорстокості, до боротьби проти влади…А Сергій Запорожан їй відповів у блогосфері «Україна – центр». Таке робиться… Таке пишуть… Почитайте…». Сергія Запорожана знаю як свого колишнього студента. Думаючого, до речі, патріотичного і до того ж мужнього, бо пережив, займаючись політичною діяльністю, багато чого. Пережив достойно, з гідністю. Таких би нам побільше – часто приходить в голову, коли спілкуюся з ним.
Від участі в передачі категорично відмовився, послався на зайнятість – і це було правдою, бо саме у ті дні завершував книжку про Тараса Шевченка. Але була й інша причина, про яку промовчав. Передача «Ми» - то не мій формат, бо в дискусіях, що в ній відбуваються, не слухають один одного. Там головне – принизити опонента. Так, як це роблять дискутанти у відомій телепрограмі Савіка Шустера, яку певною мірою копіює «найбільш популярне», як пишеться в презентаціях, ток-шоу нашого місцевого розливу. Ще одна причина, про яку не сказав, полягала у переконанні, що всяка дискусія про Шевченка має бути кваліфікованою, бо з плином часу стає все більш зрозумілим, що Шевченко – поет елітарний. Багато учасників того ток-шоу(його я все-таки подивився того вечора на телеекрані) нагадували людей, які, ледь засвоївши арифметику на початковому рівні, починають з авторитетним виглядом говорити про вищу математику. «Ну не можна проголошувати дурниць з телеекрану - тебе ж слухають тисячі людей» - хотілося іноді вигукнути під час того перегляду.
Саме тоді й народився заголовок вступного слова – «ТАРАС ШЕВЧЕНКО - ПОЕТ ЕЛІТАРНИЙ». Ним і відкривається щойно завершена книжка про поетику візуальності автора «Кобзаря». У них багато думок, яких я проголосив би, якщо все-таки довелося б брати участь у тому ток-шоу…
* * *
В одній із перших статей своєї конгеніальної Шевченкіани Євген Маланюк писав, «що єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх національних хворіб є саме вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тілько вона одна і ні яка інша!» . І тут же продовжив: «Між генієм та сучасністю завше колізія. Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти. Це стосується як окремих людей, так і поколінь, як суспільства, так і певної доби, її прагнень, її духу.
Несмертельні твори несмертельних творців, живучи у віках, перечерпають у свідомості сучасників невпинну еволюцію».
Про те, що кожне нове покоління по-новому відкриває для себе Шевченкове слово вже сказано неодноразово. Маланюк в характерній для себе манері лише увиразнив, відгранив цю думку. І наголосив при цьому на одній важливій думці: «Між генієм і сучасністю завше колізія».
Нам би варто частіше задумуватися над колізією Шевченко і сьогодення. Вона різноаспектна і вельми неоднозначна.
Про цю колізію думаєш, коли, скажімо, спостерігаєш за ритуалами покладання вінків до пам‘ятників поета. Тоді найчастіше задаєшся питанням, наскільки керівні особи різних рангів, що чинно підходять з вінками до пам‘ятника чи й навіть проголошують промови на мітингах або різних зібраннях, присвячених черговій річниці поета, розуміють ким є насправді Шевченко для нації.
Ця колізія нагадує про себе, коли, наприклад, читаєш про того зарюмсаного хлопчика, який ніяк не міг вивчити напам‘ять вірш «Садок вишневий коло хати…» через те, що не розумів, наприклад, що означає «коло хати», не знав, що таке «хрущі», не міг зрозуміти, чому сім‘я вечеряє коло хати, а не в хаті, чому в сім‘ї кілька дітей, а не одна дитина («У них що в хаті – дитячий садок?»), дивувався, що діти разом з матір‘ю збираються ночувати «коло хати», і на відповідь, що, мовляв, їм там спати було приємніше, бо в хаті душно, він запитав, чому в них не було кондиціонера. (Ця історію розміщена у поданій нижче статті, де аналізується «Садок вишневий коло хати…»).
Можна зрозуміти й тих старшокласників і навіть студентів, яких не хвилює Шевченкове слово, бо його вивчення у школі є окремою вельми серйозною проблемою, спричиненою як недолуго складеною програмою (думати, наприклад, що старшокласник у змозі сприйняти архіскладні смисли «Великого льоху» – це виявляти педагогічний непрофесіоналізм), так і бідністю супровідної методичної літератури, яка не переказувала б казенним словом стандартні, безліч разів повторювані тези, а по-новому відкривала б як учителеві, так і учневі справжню велич і красу Шевченкового слова.
Не треба думати, що в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття, коли в багатьох селянських хатах поряд з іконами висів уквітчаний вишитим рушником портрет Шевченка, його поезія сприймалася з достатньою глибиною. Борис Грінченко в брошурі «Шевченків «Кобзар» у селі» (1906) переконливо показав, що селяни досить поверхово сприймали більшість поезій «Кобзаря». Але у них була ще не збита національна «матриця рецепції», завдяки чому архетипна Шевченкова образність була легко упізнавана тогочасним селянином. І такої «поверховості» у сприйманні «Кобзаря» було достатньо для того, щоб піднялася всенародна хвиля любові до поета – тієї любові, котра попри все була чинником, що формувала національну ідентичність, творила націю.
Характеризуючи історію рецепції Шевченка, окремо, треба говорити про випадки «бунтів» проти нього. Вони були в усі часи, про них неодноразово писав Євген Маланюк: «Бунтарські нотки ще за Шевченкової доби звучали в зигзагоподібних поглядах несамовитого Куліша. Зизооко дивилося на Шевченка покоління «Української Хати», де молодий Євшан, з властивим його віку запалом, кидався з якимись вимогами на не дуже низенький п‘ядестал національного пророка. Моє покоління, – продовжує Маланюк, – зазнало крикливих, але цілком неплідних голосувань різних футуристичних невігласів, що з професійною запеклістю намагались, за московськими взірцями, мовляв – «сбросіть с парахода соврємєнності», цього раніш «некультурного», а пізніш «класово-несвідомого» мужика»[2].
Окрему лінію несприйняття Шевченка, що йде від Віссаріона Бєлінського і завершується сучасними …(ні, не будемо називати їх прізвища із суто гігієнічних міркувань), найкраще іменувати великодержавницько-українофобською. Чудовий аналіз цього напряму зробив Іван Дзюба в статті «Алергія на Шевченка».
Можна подумати, що, називаючи всі ці «бунти» проти Шевченка, здійснювані з різних причин, підводимо до думки про необхідність якимось чином захищати його. Ні, зовсім ні! Шевченко не потребує захисту, бо надто могутній у своїй самодостатності. Але він потребує розуміння, йому потрібен читач, здатний підніматися до нього.
Для того, щоб увиразнити, зробити більш зрозумілою колізію Шевченко і сьогодення, необхідно прямо і відверто проголосити наступну гасло: Тарас Шевченко – елітарний митець. «Мужик», «селянський поет» та інші подібні визначення залишилися позаду. Вони відпали від нього як зашкарублі оболонки.
Наділена феноменальною здатністю оновлюватися з плином часу і через те поставати в кожній новій епосі гостро актуальною, його поезія перетворилася на своєрідний тест для нації, для народу, для влади, яку той народ вибирає, для кожного громадянина, духовний та інтелектуальний рівень якого визначається його здатністю підніматися до Шевченка. І щоб не повертатися більше до питань «бунтів проти Шевченка» та «алергій на Шевченка», теж треба сказати прямо і відверто: кожний прояв подібних «бунтів» та «алергій» у наш час рекомендується діагнозувати як факт моральної та інтелектуальної деградації або ж свідомо здійсненої провокації з доволі зрозумілим політичним підтекстом.
Які маємо підстави стверджувати думку про те, що поезія Шевченка набула ознак елітарної, тобто такої, що потребує добре підготовленого, обраного або, вдаючись до сучасної термінології, експліцитного читача?
Завдяки здатності Шевченкової поезії оновлюватися з плином часу, увиразнилися, набула більшої рельєфності низка пріоритетних для світової літератури змістових концептів. Наприклад, зараз про поему «Кавказ» можна говорити як про перший масштабний у світовій літературі твір антиколоніального спрямування. У поемі «Сон» («У всякого своя доля…») здійснено художньо-системний аналіз російської самодержавницької або – ширше – тоталітарної політичної системи.
Окреме питання – пророчість Шевченка. 20 років української незалежності увиразнили всі наші споконвічні національні проблеми – саме ті, які пророче були висловлені у багатьох поезіях, і найбільш сконцентровано в посланії «І мертвим, і живим…».
З плином часу увиразнюються загальнолюдські моральні цінності його поезії – тут у першу чергу потребує осмислення безприкладний, вражаючий глибиною та якоюсь емоційною трепетністю гуманізм Шевченка. У нього він наскрізний, такий, що складає плоть твореного ним поетичного субстрату. Його співчутливість є безмежною до всього, що потребує справедливості («правди»!) та захисту - чи то йдеться про українську жінку-покритку, чи то про кавказький народ, котрий виборсується з-під колоніального ярма.
Його поезія – приклад високої любові до свого народу. Любові дієвої, спрямованої на досягнення результату – згадаймо хоча б його здійснений намір впрягтися в «тяжкі упруги», щоб орати «перелоги» – готувати народну свідомість до переходу на вищий рівень національного самоусвідомлення. («Чигрине, Чигрине…»). Любові жертовної, бо ж він, добре передчуваючи, що доведеться «впасти у кайдани», все ж таки зробив свій вибір («Минають дні, минають ночі…»). Любові, яка не заважала йому бути критичним – згадаймо чисельні приклади його жорсткої «національної самокритики».
Говоримо про істини відомі, сотні, а мо‘ й тисячі разів проголошувані у різних контекстах та варіаціях. Та вся справа в тому, що в контексті колізії геній і сучасність, вони потребують оновленого сприймання – потребують читача елітного, такого, щоб щойно проголошені істини розумілися ним не як холодні логізовані тези, а як естетично заряджені, хвилюючі смисли. Йдеться про читача з високою культурою художнього сприймання.
Вдаючись до сучасної мови, треба наголосити, що поезія Шевченка має різні рівні розкодування – поверхові, менш поверхові, глибинні… І ця глибинність, як уже знаємо, є безкінечною – бездонною і невичерпальною. Елітний читач має володіти кодами глибинного, а значить, новітнього рівня прочитання.
Наївно та безграмотно було б думати, що ця вулканічна енергія Шевченкової поезії могла б міститися в оболонці простого, примітивно обробленого слова. Новітнє розкодування поезії Шевченка неможливе без осмислення секретів величезної енергетичної місткості його слова, тих секретів художності, розкриття яких дає нам не тільки розуміння джерел естетичної сили його слова, а й допомагає відкривати нові нюансові, тобто більш тонкі, раніше не вловлювані, а значить, і не експліковані «на поверхню» підтекстові смисли.
Безперечно, що ті змістові пріоритети Шевченка, що так вражаюче відкриваються з плином часу, можуть перебувати, зберігатися для вічності лише у якійсь особливо ціннісній формі. Бо ж добре відомий «вічний» закон художності – найменша фальш у «змісті» мистецького твору, так само, як і найменша недосконалість у його «формі» (беремо ці слова у лапки, розуміємо всю умовність роз‘єднання форми і змісту), поволі відбирає у нього життєдайну силу.
У творах, що належать вічності, «форма» і «зміст» перебувають у абсолютній гармонії. Ця книжка писалася з метою піднятися до розуміння цієї ідеальної згармонізованості «змісту» і «форми» Шевченкової поезії. З цією метою довелося звузити об‘єкт дослідження, звести його до проблеми її візуальності. Наступний момент концентрації уваги – робота в жанрі аналізу окремого твору. Подальший крок в «технології» дослідження – озброєння «мікроскопом», який дозволяв «укрупнити» предмет аналізу і таким чином розглядати внутрішнє життя художнього «організму», що складається з функціонуючих прийомів, і водночас простежувати (моделювати) їх впливогенну дію на сприймача тексту.
Ось в такі моменти найуважнішого вдивляння у внутрішнє життя Шевченкового слова приходить розуміння його мистецької досконалості.
Код «кінематографізму», до якого ми вдалися, намагаючись осмислити поетику візуальності поезії Шевченка, відкрив нам феномен «вродженого» кіномови автора. Таким чином відкрилася вища мистецька досконалість Шевченкового живописання словом. Отже, до визначних «змістових» пріоритетів поета додається ще один, котрий стосується однієї з найвизначальніших складових мистецтва слова – його художньої візуальності.
Разом з цим технологічні можливості «мікроскопа» та рецептивної поетики допомогли виявити гармонійну, а, точніше, синергетичну стосовно творення художньої енергії, взаємодію візуального, суто образного, і не-візуального (переважно логізованого) поетичного тексту.
Треба визнати той факт, що власне поетична техніка Шевченка у багатьох моментах обігнала свій час. На це переконливо вказала Михайлина Коцюбинська у своїй статті «Шевченко – поет сучасний».
У цій книзі нам не раз доведеться спостерігати за проривами Шевченка у майбутні естетичні системи.
