Про монографію Марії Фоки«Синтез мистецтв у поетичній творчості Павла Тичини»
Шість років тому я набрав групу аспірантів, які вчасно, протягом трьох років, написали дисертації і успішно їх захистили - фактично одночасно. Всі аспіранти представляють школу рецептивної поетики, над розвитком якої я вже працюю не один десяток літ. Після захисту я настійно рекомендував колишнім успішним аспірантам продовжити працювати над темами, суттєво розвинути закладені в них ідеї, а, головне, переробити їх таким чином, щоб і сліду не залишилося від нудного «дисертаційного» стилю, який, за моїм глибоким переконанням, дуже шкодить нашій гуманітарній науці – фактично вбиває її.
Першою з поставленим завданням справилася Ірина Ткаченко, монографія якої «Поезія та поетика українського степу» вже почала розходитися серед читачів, викликаючи схвальні письмові та усні відгуки.
А тепер – нова монографія іншої молодої дослідниці, яку я сьогодні у своєму «Напутньому слові» представляю читачеві. І роблю це з великим задоволенням, бо монографія і справді вийшла на славу…
Окремо – кілька слів про те, що, з погляду друкарського виконання, книжка є чи не кращою серед досягнень регіональної поліграфії.
Переконаний: на всіх майбутніх книжкових виставках вона привертатиме увагу своїм витонченим стилем. Я, шановний читачу, заінтригував Вас? Ви хочете потримати у руках цю книжку? Запрошую на презентацію – стежте за оголошеннями…
А тепер пропоную своє «Напутнє слово» до цієї книжки
Напутнє слово
В українській літературі навряд чи знайдеться поетична збірка, яка була б зустрінута читачами з таким одностайним захопленням як «Сонячні кларнети» Павла Тичини. То був час, коли «золотий вік» літературної освіченості (він займав приблизно кінець ХІХ – першу третину ХХ ст.) давав свої щедрі і благодатні плоди – тоді уміли цінувати поетичне слово. Ось, наприклад, як сприйняв першу книжку Тичини юний Микола Бажан: «Ніколи не забуду тієї безсонної ночі дев’ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті […], і читали, і п’яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, не чуваною нами досі музичністю грало, співало, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги.
Мені здається, що я стрибком рвонувся до глибшого розуміння владності й таїнства українського поезії…
До самої смерті збережу в пам’яті цю ніч …».
Рецензії на книжку «з рясними соняшниками на обкладинці» щедро з’являлися в українських і зарубіжних часописах протягом кількох років після появи поетичної збірки. І серед них – справжні шедеври літературно-критичного слова – есе Андрія Ніковського у його збірці «Vita Nova» та стаття Євгена Маланюка, написані в голодному та холодному Шюпюрні, в таборі для інтернованих воїнів УНР. Ці рецензії і досі вражають як глибиною проникнення в сутність поетичного субстрату, так і красою вислову, завдяки якій вони приносять буквально естетичну насолоду.
Творчість «сонячнокларнетного» Павла Тичини завжди притягувала до себе талановитих літературознавців. В добу соцреалізму найвидатнішим дослідником першої збірки Тичини був Леонід Новиченко. Створювалося враження, що він сумлінно виконував партійне доручення, яке полягало в тому, щоб переконати всіх у добровільному переході автора «Золотого гомону» та багатьох інших поезій, присвячених короткій добі власне національного, «уенерівського» відродження України, на бік більшовицької революції. То ж завдання полягало в тому, щоб створити враження, що всі ці та інші поезії молодого Тичини насправді прославляли «велику жовтневу соцреалістичну революцію». Леонід Новиченко з цим завданням справився і його «Поезія і революція» неодноразово перевидавалася. Щоправда, із кожним новим «переробленим і доповненим» виданням вона ніби непомітно очищалося від початкової ідеологічно установки.
Пам’ятаю, як ще до виходу своєї монографії «Душа моя сонця намріяла…»: поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини», перебуваючи в Ірпінському будинку творчості письменників, мав довгі розмови з Леонідом Миколайовичем. І коли у тих розмовах ми торкалися молодого Тичини, він вражав обізнаністю про всіх, хто був причетний шляхом прямих чи опосередкованих впливів до становлення молодого Тичини чи ж писав про нього. Але ще більш вражало, що він при цьому якось світлів. І тоді ставало зрозумілим, що якщо він у своїй монографії якось побіжно і з нейтральною інтонацією згадував Андрія Ніковського, Юрія Меженка, а, скажімо, Юхима Михайліва, Михайла Жука чи одесита Мирона Степняка взагалі не згадував, то це лише тому, що ці прізвища взагалі було не бажано називати. Для мене то був важливий штрих до характеристики тієї внутрішньої драми, яка не облишала цього талановитого вченого все його життя.
Але попри все його «Поезія і революція» робила свою добру справу. В умовах, коли суспільству переважно через школи настійно нав’язували уявлення про Павла Тичину як автора «Партії веде», «Пісні трактористки» та ще декількох безпорадних у художньому плані творів, які читач не сприйняв і зло їх пародіював, ця монографія була пройнята пафосом ствердження поетичної краси і сили поезій молодого, ще не зламаного, не розтрощеного, немов скрипка Страдіварі під ударами більшовицької кувалди, молодого Тичини. Леонід Новиченко був талановитим майстром літературно-критичного слова, який чи не єдиний в тогочасному українському літературознавстві про ціннісні художні твори умів писати глибоко, точно і захоплююче.
А потім, уже у 80-90-х роках, справу по захисту та пропаганді поезій раннього Тичини взяв на себе Станіслав Тельнюк. Він не був професійним літературознавцем, відзначеним науковими ступенями та званнями, і це зіграло позитивну роль. Він був поетом і журналістом, чудово розумів поезію, був наділений талантом есеїстичного мислення та висловлення. Саме тому його книги були не засушені науковим академізмом і через те робили добру справу, привертаючи увагу до найбільш ціннісного в поетичній спадщині Павла Тичини.
Роблю цей короткий і далеко не повний огляд інтерпретацій «сонячнокларнетного» поета з метою показати місце в тичинознавстві презентованої монографії Марії Фоки. Скажу зразу: є всі підстави до цього дослідження ставитися як до гідного продовження справи багатьох достойних попередників, які прагнули розкрити «секрети» поетичного слова автора «Сонячних кларнетів». Можна навіть твердити, що про феномен раннього Тичини сказано нове слово.
Причина успіху? Їх кілька. Перша з них – безперечна талановитість, яка проявилася завдяки величезній працездатності і високій, у чомусь навіть зразковій самоорганізованості молодої дослідниці. Головний секрет її успіху криється у точно вибраній методологічній стратегії та методичній тактиці дослідження.
Суть методологічної стратегії – у системності підходу до поетики Павла Тичини як митця-синтезиста. Він проявився в кількох ключових моментах. Перший з них полягає у тому, що синкретизм образного світу поета бачився не лише в гармонійному поєднанні виражальних можливостей слова і музики – досі дослідники поетики «сонячнокларнетного» Тичини були зосереджені лише на цих органічно синтезованих складових і фактично не помічали, що естетична сила творів поета ґрунтувалась на ще одному базовому компоненті – візуально-живописному. При чому важливість цього компоненту зовсім не поступалася музичній складовій. Інакше й не могло бути, бо власне художня сила літературного слова переважно ґрунтується на його візуальності, здатності творити зорові образи. Але молода дослідниця цим не обмежилась, бо окрім літературно-музичного й літературно-живописного, вона чудово описала ще один компонент – хореографічно-музичний. І хоч він проявився лише в кількох творах, все ж був вартий детального аналізу як класичний зразок спроможності слова художньо виражати пластику людського тіла.
Але системний підхід до аналізу Тичини-синтезиста не вичерпується лише виявленням та дослідженням функціональності кожної складової його образної системи. Як відомо, системний аналіз лише тоді можна вважати успішним, якщо він пояснює витоки явища, його джерела, або, іншими словами, чинники, що сформували це явище. І треба відзначити, що і це завдання було успішно вирішене. Зрозуміло, що джерела синтетизму поета треба було шукати як в особливостях його таланту, так і в тих чинниках, які впливали на його формування. І тут дослідниці вдалося відкрити той «дух доби» кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., коли по всій Європі лунав тріск від ламання старих виражальних форм і у всіх видах мистецтв відбувався глобальний процес оновлення виражально-зображальних ресурсів, процес, коли всі вони ставали відкритішими один для одного. Завдяки своїй універсальній обдарованості та сприятливому збігу обставин (чудова музична освіченість, тісне спілкування з модерним живописцем Михайлом Жуком, інтелектуальне середовище на «суботах» Михайла Коцюбинського) молодий Тичина органічно ввібрав ці тенденції, створивши глибоко новаторський мистецький синтез слова, музики та живопису. Виявлення і ґрунтовне дослідження витоків поетики «кларнетизму» – серйозний внесок молодої дослідниці в наукове уявлення про інтеративні процеси епохи модернізму.
Якщо ж говорити про тактику дослідження, то дослідниця стоїть на позиціях рецептивної поетики – вони проявили свою результативність у ті моменти, коли вдавалася до детального дослідження поетики окремих творів. Основний дослідницький принцип рецептивної поетики простий: він полягає у моделюванні художнього впливу твору на реципієнта. Суть не зміниться, якщо говорити про обернене – про моделювання сприймання реципієнтом художнього тексту. Моделювання художнього впливу/художнього сприймання можливе лише через виявлення засобів (прийомів), з допомогою яких цей вплив здійснюється. Йдеться про виявлення та опис функції кожного дієвого прийому. Зауважимо при цьому, що зачинатель рецептивної поетики Іван Франко у своїх «Із секретів поетичної творчості» чи не першим у практиці не лише української, а й світової науки про літературу, зумів розкрити функціонування «музичних» та «живописних» прийомів поетичного тексту. Цей факт засвідчує, що власне рецептивна поетика найбільш пристосована розкривати таємниці втіленого у слово «синтезу мистецтв».
Є різні способи моделювання художнього впливу – вони можуть бути з різною мірою щільності прив’язані до психологічної науки. Марія Фока обережно вдавалася до психологічного інструментарію, вибираючи з нього найбільш надійні та перевірені інструменти, наприклад,принцип оберненої воронки. І це був, на мою думку, правильний, добре виважений шлях, позбавлений надуманої і не завжди обґрунтованої претензійності.
У судженнях та оцінках стосовно наукової роботи рідко вдаються до епітету красива. А, між іншим, він є чи не найголовнішим критерієм якості. «Красиво зроблений літак, - переконані авіатори, - добре летить».
Презентована монографія зроблена красиво. Ця краса – в оптимальному структуруванні, в точності «цитатних» назв кожного розділу, в елегантності наукового стилю, позбавленого позірної наукоподібності, якою часто маскується відсутність думки. Молода дослідниця уміє наукові смисли висловлювати точно і дохідливо.
…Вона зовсім недавно закінчила аспірантуру, вчасно захистила дисертацію. А перед тим - дві магістратури, одна з яких дала їй можливість удосконалити свої знання англійської та французької мов. Цілеспрямовано готувала себе до серйозної наукової праці. Вихід цієї монографії однозначно засвідчує, що Марія Володимирівна успішно ввійшла у науку. І хай їй щастить на цій дорозі!
