«СПОГАД ПРО ПЕРШУ ЛЕКЦІЮ»
І справді, то було 1-ше вересня 1960 року… Не помиляюсь у цій даті, тому що це була моя перша лекція, на якій я був присутній як студент першого курсу філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Більше того, можу з певністю сказати, що то була 9-та година ранку. Ми, майже не знайомі між собою першокурсники, зайняли місця в аудиторії № 18 трьохповерхового корпусу, що був розміщений у внутрішньому дворі будинку по вул. Маяковського 7. І досі пам’ятаю той настрій дивовижної піднесеності (його зазвичай характеризують метафорою “розпинає груди”), який охопив нас, хлопців і дівчат з Одещини, Миколаївщини, Поділля та деяких інших областей України, в т.ч. і з Донеччини, які зібралися в цій аудиторії і схвильовано чекали першого, уже не шкільного, а університетського дзвінка. І він прозвучав – довгий, і якийсь урочистий. А потім – пауза. Всі завмерли: мав увійти наш перший професор.
І він через якусь хвилину ввійшов.
Здається, що ми, переважно сільські хлопці і дівчата, які до того ніколи не бачили живого професора, уявляли його саме таким, який ось щойно зайшов в аудиторію, пройшов до кафедри, що стояла біля широкого та високого вікна, за яким виднівся розлогий каштан, поставив на підвіконник шкіряний, ледь потертий “професорський” портфель, і, не виймаючи з нього жодних записів, став за трибуною, обвів нас поглядом і почав “читати” лекцію. Ми дещо метушливо і невміло почали ту лекцію конспектувати, бо ж добре знали, що такою має бути наша студентська праця.
Я теж пробував конспектувати, але в мене нічого не виходило, і я кинув це заняття, бо не вмів одночасно слухати, думати (тобто осмислювати те, про що говорив професор) та писати. Тому й, закривши зошит, почав зосереджено вдивлятися і вслухатися в професора.
Він був красивий – високий, в окулярах, крізь які дивився на нас ледь примруженими, добрими очима. Волосся густе і досить довге, ледь посріблене сивиною. Він поправляв його в хвилини емоційного збудження.
Зараз я вже сам прочитав тисячі лекцій, тисячу разів заходив в аудиторію, відчуваючи погляди сотень студентів. Іноді думаю, що непохитне бажання стати викладачем вищої школи, зародилося у мене саме тоді, коли я, випускник сільської школи, слухав лекцію з теорії літератури Григорія Андрійовича Вязовського.
Мабуть, я був слухачем, настроєним на “літературну” хвилю, бо перечитав майже всі книжки з нашої сільської бібліотеки. Тому з таким піднесенням слухав Григорія Андрійовича. І тоді навіть не передчував, що він для мене стане Вчителем, і що я завжди буду орієнтуватися на нього. Моє перше “відмінно” було саме від нього. І остання оцінка – “відмінно” за рецензовану ним мою дипломну роботу – теж від нього.
Я не мав щастя навчатися в аспірантурі. Дисертацію писав, працюючи в сільській школі. Консультував мене Григорій Андрійович – в основному через листування або ж телефонну розмову.
22 серпня 1979 року відбувся мій захист дисертації. Був дощовий день. Він заспокійливо сказав: “На щастя”.
Був “сухий закон”, встановлений черговою постановою ЦК КПРС. Після захисту збиралися таємно, немов підпільники, на добре знайомій мені дачі Григорія Андрійовича, що на 13-й станції Великого Фонтану. Григорій Андрійович, його дружина Зоя Григорівна, що зачаровувала усіх своїм неповторним одеським гумором, Василь Васильович Фащенко, опоненти Ігор Дзеверін та Михайло Стрельбицький.
А через деякий час, буквально на третій місяць після захисту, я, сидячи в один із жовтневих вечорів у холодній кімнаті гуртожитку, де тимчасово поселився в очікуванні обіцяної квартири, готувався до своєї першої лекції з теорії літератури в Кіровоградському педагогічному інституті. І весь час з’являвся спогад про ту першу лекцію Григорія Андрійовича. І гостре відчуття вдячності до Вчителя, який став моїм порадником, і – наважусь сказати – старшим другом, пронизувало мене у той вечір.
А вранці, ледь тамуючи хвилювання, я йшов по довгому коридору старого університетського корпусудо аудиторії під №18, де мав прочитати свою першу лекцію…
