Творчий портрет Івана Тобілевича у режимі «3Д»: до методики наукового творення
(Стаття третя)
Спосіб життя Івана Тобілевича не давав йому можливості зосереджуватися на творенні теоретичних студій, у яких би він викладав своє бачення «секретів» драматургічно-театрального мистецтва, бо весь вільний чи від акторської, чи від господарської роботи час на своєму «хуторі Надєждівка» він віддавав написанню п’єс. Та все ж із його епістолярію та мемуарної літератури визбирується чимало думок та спостережень, які говорять про нього як про митця, що завдяки своєму таланту, інтуїтивно-інтелектуальній проникливості в суть речей та явищ володів найбільш прогресивною і найбільш довершеною для свого часу системою естетичних поглядів. Ця прогресивність і довершеність виявлялася у виразному розумінні основних, сказати б, класичних законів художності, які він творчо реалізовував завдяки чудово розвинутій системі драматургічних прийомів.
Чи не найбільш цінними в плані фіксації цих поглядів є чудово написані мемуари Софії Тобілевич, які містять у собі спостереження над психологією творчості видатного драматурга та актора. Вони потребують окремого системного розгляду. У цій статті лише зрідка будемо посилатися на них.
Про ці його погляди, так само як і про його мистецькі прийоми, тобто про його «техне», написано вже чимало, але написано давно і переважно в радянські часи. Не будемо забувати, що видатні постаті митців з плином часу потребують нового розуміння, нової опції їх бачення. Щодо Івана Тобілевича, то вивчення його творчості потребує саме таких нових опцій, за допомогою яких вдається показати оновлений стереоскопічний портрет драматурга, - умовно кажучи, йдеться про портрет, виконаний у режимі «3Д». Багатовимірність такого портрету, його стереоскопічність бачиться в увиразненні морально-етичного світу митця, особливостей його світобачення, світосприймання, своєрідності його мистецького таланту – все це певною мірою визначає те, що іменується як художнє мислення автора. А далі – вельми не просте наукове мистецтво у встановленні прямих і непрямих та все ж системних за своєю природою залежностей між художнім мисленням автора та системою його виражальних прийомів, завдяки яким і створюється художня магічність тексту.
Власне таких оновлених портретів, які збагачували б наші уявлення про славетних діячів нашої культури, зараз нам не вистачає, – кожне таке уявлення засвідчує науковий успіх, завдяки якому відбувається нове наближення до видатної мистецької постатті.
Коло проблем, які потребують оновленого осмислення, є широким. Можливо, в першу чергу це стосується особистості самого Тобілевича. «Хрестоматійні догми дають нам Карпенка-Карого як дебелого, малоосвіченого, але талановитого сільського хлопця, який складав сюжети прості, характери – ще більш прості, а на потребу такого ж простого глядача насичував свої п’єси народними піснями,обрядами і танцями, деталями селянського побуту». Що ж, така характеристика теперішніх масових уявлень про Івана Тобілевича (так само як і про інших діячів театру корифеїв) видається, можливо, й дещо перебільшеною та все ж, у принципі, справедливою. І якщо такі слова не викликають у нас, у тих, хто вважає себе причетним до національної науки, освіти і взагалі культури, докорів сумління, то цей факт не тільки тривожний, а й драматично-трагедійний. Ні, не дарма Євген Маланюк докоряв нам у небезпечній для самого існування нації відсутності відчуття трагедійності ситуацій, у яких ми перебуваємо.
То ж, якщо створювати правдивий портрет Івана Тобілевича в сучасному режимі «3Д», то потребує глибокого переосмислення сама особистість драматурга – він був людиною, сказати б, вищої моральності. Його особа була обдарована найвищими людськими чеснотами. Щоб переконатися у цьому, треба перечитати листи Карпенка-Карого. Він був бездоганним громадянином – його загострене почуття відповідальності перед своїм, як він писав до свого брата Панаса Саксаганського, «некультурним, неграмотним народом […], який на питання: якої ти нації – одповідає: православної…».
Потребує розгадки «таїна» його таланту, який, за словами Івана Франка, «наповнює нас почуттям подиву». Саме тут знаходиться багато ключів, застосування яких дасть змогу системно, тобто обґрунтовано і переконливо, розкривати джерела художності його драматургічних текстів, інтерпретувати їх. Те, що саме талант митця є тією субстанцією, без якої неможливе творення художньої цінності, чудово розумів сам драматург: «Таланту ніщо не замінить, – говорив він, – так само, як не можуть замінити шліфовані і оброблені прості скельця справжнього діаманту».
Називаємо лише кілька аспектів, із багатьох, які потребують нового і глибокого висвітлення. Насправді ефект «3Д»потребує осягнення багатьох інших проблем – як суто біографічних, без яких неможливе наближення до його особистості, так і суто творчих, тих, які стосуються новаційних моментів його драматургії. Маємо підніматися до розуміння, як саме і в чому саме ця новаційність виводила його творчість на вищі рівні тогочасного європейського мистецтва. І якщо Л. Старицька-Черняхівська відзначала, що «Карпенко-Карий був першорядний артист. Це був артист знавців театрального мистецтва, не артист юрби. Його талант не кидався в очі, то була тонка художня гра майстра – аристократа мистецтва», то чи не бачимо тут прямий зв’язок між «тонкою художньою грою» Тобілевича - аристократа акторського мистецтва і його драматургічним мистецтвом, що творений аристократом художнього слова? Тут зв’язок безсумнівний, і тому необхідно прикласти чимало зусиль, щоб зрозуміти аристократизм Тобілевича-драматурга, який і виявлявся у магічності твореного ним тексту, у тій його «Божественності»
У листах драматурга знаходимо чимало матеріалу для створення його метапоетики, яка трактується як поетика, що вибудовується на матеріалі самоінтерпретацій митця. Чудовим зразком такого аналізу Тобілевичем власного твору є лист, у якому він відповідає на пропозиції М. Старицького внести зміни у драму «Хто винен?» (пізніша назва – «Безталанна»). Цей лист заслуговує на те, щоб стати об’єктом окремого дослідження, яке відкрило б багато суттєвого в творчій лабораторії драматурга. По-перше, він характеризує Тобілевича як митця, який у порівнянні зі Старицьким, дотримується принципово нових, модерних творчих принципів. Старицький настійно пропонував ввести у п’єсу сцени весілля, що давало б змогу наповнити спектакль співами і танцями. Тобілевич з характерною для нього делікатністю і тактом відмовляється від такої пропозиції. Натомість він детально характеризує психологічний зміст п’єси, художнє вираження якої не потребує пропонованої «карнавалізації». І в цій детальності та обґрунтованості характеристики кожного персонажу, його стосунків з іншими персонажами відчувається, що автор «Безталанної» у порівнянні зі Старицьким є драматургом нового художнього мислення, яке можна було б назвати неокласичним. І при цьому звертаємо увагу на те, що така глибина психологічного змісту творить підтекстову сферу, яка вимагає від виконавців нового, більш інтелектуального рівня акторської гри, а від глядачів – більшої інтелектуальної напруги в осягненні психологічного змісту. І в цьому треба бачити один із виявів аристократизму драматургічного тексту Тобілевича.
Єдиний прозовий твір Івана Тобілевича – оповідання «Новобранець» (1881р.) – засвідчує неабиякий письменницький талант, що виявляється у чудовому володінні словом – цим головним «матеріалом» художньої літератури. Не будемо зараз виявляти стилістичні, синтаксичні, лексичні чи якісь інші особливості мови цього оповідання – вони, зазвичай, з недостатньою переконливістю пояснюють художню силу слова. Є інший спосіб переконатися в естетичному потенціалі слова – відчути, наскільки владно він вводить тебе в художній світ твору, в ту другу реальність, яка вибудовується твором. Звичайно ж, це візуальний світ, художній потенціал якого визначається щільністю його емоційно-смислової атмосфери, перебування в якій є відчутним для реципієнта, – він буквально проймається нею.
Знайомство з оповіданням створює ілюзію перебування в реальному світі українського села останніх десятиліть ХІХ століття. Вражає інформаційна щільність твору, більш-менш детальна інтерпретація якого здатна перерости у простору характеристику побуту та звичаїв тогочасної селянської родини, детальну характеристику головних персонажів, проблему рекрутчини, бездушності чиновництва у ставленні до селянина і взагалі холодної жорстокості державної машини. І все це виражено словом, яке оповиває тебе якоюсь сумовитою атмосферою співчутливості до селянської недолі, що йде від глибокої людяності автора, від його чітко виявленої етичної позиції письменника-гуманіста. У такі моменти сприймання і розуміння твору, що сугерує у твою свідомість терпке відчуття співчутливості до селянської недолі, починаєш глибше розуміти відому сентенцію Григора Тютюнника, що «немає загадки таланту – є загадка любові».
