Про деякі закони магічності драматургічного тексту

(Стаття друга)

Але повернемося до «Божественного тексту» Івана Тобілевича, п’єси якого були одним із найпотужніших джерел, що живили театр корифеїв, - вони не тільки затамовували його репертуарний голод, а й своєю високою художністю піднімали сам театр на найвищий у тогочасному театральному світі рівень. Справа у тому, що Іван Тобілевич швидко, набагато швидше за Михайла Старицького та Марка Кропивницького, відходив від етнографізму та пов’язаної з ним сумнозвісної «шароварщини». Він був драматургом від Бога. Той захоплений вигук «який Божественний текст!» був породжений відчуттям його високої художності, яка, як добре відомо, твориться лише Талантом, тобто тим, що є Божим даром.

Власне вроджена літературно-драматургічна та акторська обдарованість попри всі умови глибоко провінційного Бобринця та не менш провінційного, хоч і амбітного в культурному плані Єлисаветграда (тут спрацьовувала наявність у цьому місті досить чисельного офіцерського «сословія»), попри задушливо-гнітючу атмосферу дрібночиновницької служби допомогла Івану Тобілевичу сформуватися у драматурга, творчість якого позначена геніальністю.

Між Єлисаветградом та Бобринцем відстань у 50 км – це приблизно 40 хвилин їзди автомобілем. І коли проїзжаєш на авто цією трасою, то повертаєшся думкою у півторастолітню давнину, уявляючи при цьому, як майбутній драматург не раз вирушав рано-вранці, ще до сходу сонця, з Бобринця, щоб найшвидше пройти пішки по степовій дорозі ці півсотні верств, аби ввечері попасти на спектакль, у якому брала участь чергова театральна знаменитість, що приїздила на гастролі до Єлисаветграду. А після спектаклю він знову, тепер уже на ніч, вирушав назад у Бобринець, аби встигнути вранці на службу в своїй канцелярії.

Ми дуже віддалені від живого Івана Тобілевича. Наші уявлення про нього якісь дуже загальні – у кращих випадках вони живляться стандартними біографіями шкільних підручників. Але при наближенні до нього як до живої людини, він відкривається як видатна особистість, що була наділена найвищими людськими чеснотами.

Не будемо зараз простежувати прояв цих високих людських чеснот у всіх гранях його життя, ні його визрівання як драматургічно-театрального діяча. Скажемо лишень, що його талант драматурга проявлявся у цій пристрасті до театру. Він загострював творчу інтуїцію, виробляючи і шліфуючи відчуття мистецької довершеності – найголовнішого відчуття, що корегує процес творчості, надаючи йому художньої якості.

Іван Тобілевич звернувся до драматургії у досить зрілому віці, маючи за плечима не тільки непростий життєвий досвід, а й значний досвід театрального діяча – актора і режисера. Так уже склалися обставин, що у провінційному Єлисаветграді, задовго до 1882 року, коли сформувалася перша професійна театральна трупа, в один час і в одному місці зібралися кілька винятково обдарованих особистостей, які і створили якісне українське театральне середовище, яке, не зважаючи на свій переважно аматорський статус, насправді ж відзначалося високою мистецькою якістю – чи не найвищою у той час на українському (і не лише на українському!) театральному просторі. Іван Тобілевич був одним із організаторів та учасників того небуденного мистецького процесу. Перебування у ньому було для нього тією школою, де формувалося його драматургічне мислення.

Одне з найперших завдань нашого корифеєзнавства полягає у створенні загальної картини драматургічно-театральної культури корифеїв. І дуже важливо, щоб ця картина була вписана у загальноєвропейський контекст. На це нас орієнтують слова Івана Франка, який наголосив, що Тобілевич був «великим драматургом, якому рівного немає у нашій літературі, та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».

Слова Івана Франка про  Тобілевича як «найпершого із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів» можуть бути підтверджені аналізом художньої якістю тексту. Художність драматургічного тексту має свої «секрети» і свої критерії та принципи поцінування. І стосуються вони не лише виражальності монологів, діалогів (переважно) та полілогів, що мають озвучуватися акторами. Є в поетиці драматургічного тексту й чимало інших загальнолітературних категорій та критеріїв поцінування – таких як образ, характер, сюжет, конфлікт, мотив, підтекст, цілісність, гармонійність…

Культура драматургічного тексту має багато характеристик. Розглянемо головні з них, саме ті, що є, на нашу думку, визначальними для художності текстів Тобілевича, ті, що надають йому ознак «Божественності».

Першою і найголовнішою ознакою високої естетичності драматургічного тексту є йогомагічність, яку розуміємо як потенційну здатність за умови якісного акторського озвучення наповнювати глядацьку залу особливою атмосферою, що за суто зовнішніми ознаками характеризується високою концентрацією уваги глядачів у сприйманні вистави. Проте таке визначення є далеко не повним, тому що по-справжньому магічний текст окрім того, що концентрує на собі увагу реципієнта, ще наділений здатністю заряджати його емоційно забарвленими смислами.

Здатність до сугерування, яке у даному випадку розуміємо як щойно згадану здатність шляхом тонкого навіювання глядацькому залу емоційно забарвлених смислів, взагалі є однією з провідних ознак театру модерної доби. Драматургія Тобілевича, як правило, характеризується як суто реалістична. Нам видається, що правильніше до неї ставитися як до явища перехідної доби, бо у її кращих зразках уже вгадуються риси модернізму. Перехід від класичного реалізму до нової драми, до нового модерного театру пов’язаний із підвищеннямінформативності драматургічного тексту, у посиленні функції підтексту, який є одним із генераторів енергії власне сугестивного впливу.

Ось ця межова ситуація, ситуація перебування між класичним, тобто великою мірою добротним реалізмом та визріваючим модернізмом, ознаки якого уже проявлені у кращих п’єсах драматурга, є одним із важливих «секретів» магічності його текстів. Привабливість класичного реалізму, яка виявляється у його потужній обсервації (вживаємо це улюблене Франкове слово) життя, у виразному зображенні типових, тобто упізнаваних характерів, із ретельно дотримуваними вимогами високої та, в принципі, зрозумілої функціональності усіх складових частин п’єси, поєднувалися з умілою вибудовою підтекстових смислів, що наділені, сказати б, різною, більшою чи меншою проявленістю; одні з них розгадуються легко, інші – складніше. Недарма з настанням новітнього часу деякі персонажі, наприклад, той же Пузир із «Хазяїна» чи Сава Чалий із одноіменної п’єси, або й навіть Мартин Боруля інтерпретуються, буває, по-новому.

Шлях від народництва до зрілого реалізму з явними ознаками модернізму був характерний для кожного талановитого митця, що творив в останній чверті ХІХ століття і на початку ХХ століття – тут найбільш показовим є приклад творчої еволюції Михайла Коцюбинського.

З позицій рецептивної поетики момент упізнаваності реципієнтом типовості «типових» характерів, так само як і момент розгадки підтекстових смислів є моментами, наділенимиефектом відкриття, який і є джерелом художньої енергії.

Відомо, наскільки важливим для драматургічності твору є конфлікт, і, відповідно, сюжет, який цей конфлікт розвиває. Для реципієнта розвиток сюжету, що розвиває конфлікт, теж супроводжується ефектом перманентного – впродовж усього процесу сприймання вистави/п’єси – відкриття.

Ідеться про досить загальні закони магічності драматургічного тексту. Їх перелік ще можна продовжувати, беручи до уваги, що власне драматургічний твір сконцентровує та увиразнює у собі всі основні закони художності, характерні для літературного і, ширше, мистецького твору.