Театр корифеїв як форпост національної культури
(Стаття перша)
Кільканадцять років тому під час святкування чергових «Вересневих самоцвітів» на сцені щойно відкритого літнього театру, що на «Хуторі Надія», кропивничани показували один із фрагментів «Ста тисяч» І. Карпенка-Карого. Зі мною поруч сиділа гість цього мистецького свята - відомий театральний критик та професор Київського театрального вишу. Сиділа мовчки, дослухуючись до слів, що долинали зі сцени, як раптом промовила тихо, але з якимось емоційним видихом: «Який Божественний текст!».
Ці слова запам’яталися. Скажу більше: з тієї миті, як я почув їх, вони визначали мою «опцію сприймання» драматургічного тексту Івана Тобілевича. І завжди я переконувався, що у цих словах, що мимохідь вирвалися з уст чудового знавця театрального мистецтва, є не просто багато правди, у них – вся правда. І вона ще далеко не осмислена і не поцінована власне нами, людьми теперішніми, свідомість яких позначена постмодернізмом, причому постмодернізмом далеко не кращого, а, навпаки, найгіршого ґатунку, що сформувався в постколоніальних, псевдодемократичних реаліях національно і соціально дезорієнтованого і приниженого, матеріально окраденого суспільства, якому важко орієнтуватися на якісь вищі державні цінності – йому просто не до них…
Скептицизм та зневіра переходять у цинізм як одну із провідних ознак постмодернізму. А далі – причинно-наслідковий зв’язок: анемія морально-етичних цінностей, легалізація малоросійства, втрата потягу до краси, а звідси й збайдужіння, а то й зневага до класики, що іноді відкрита, а найчастіше закодована у мовчання.
Театр корифеїв, якщо до нього наблизитися по-справжньому, так, щоб побачити його в деталях і у буднях, не може не вражати. Зараз, коли від нас відійшов у вічність Богдан Ступка, не раз довелося про нього чути у різних некрологічних судженнях як про актора світового рівня. І в тих словах відчувалась гордість – мовляв, і у нас можуть народжуватися актори світової слави.
Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька – гроно дивовижно обдарованих митців. І було чимало випадків, коли в одній виставі збиралися усі ці таланти світового рівня. Так, світового! Бо в тодішній Європі, а значить, і у світі, не було акторського ансамблю, рівного корифеям. Микола Садовський згадує, як приймала українську трупу петербурзька рафінована театральна публіка: «Слава трупи в Петербурзі росла з кожним днем, – пише він. – Квитки на вистави продавали на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка, що вела до театральної каси (…), була запружена людом всяких рангів, і проїзд по ній припинявся. Вельможне панство, яке раніше бувало тільки в імператорських театрах, залишало їх і лавою ринуло до Кононівської зали подивитися на трупу з Назарета. А й сиділа ця публіка в театрі так тихо, так тихо, немов уся зала була набита мерцями, а не живими істотами. Кожний шепіт, кожне дихання актора на сцені чулися в найдальшім закутку зали. І раптом, коли актор доводив її до повної ілюзії дійсності життя, публіка, немов бомбою, розривалася бурею оплесків [криками] «браво» і вмент ущухала, наче боялася утратити хоч одно словечко […]».
Загалом же, театральні трупи під орудою та участю корифеїв, навіть якщо вони і роздрібнювалися (це був природний процес, бо видатним митцям довго перебувати поряд один з одним буває затісно), користувалися неабиякою популярністю. Звичайно ж, були й невдачі. Але успіху, в тому числі і тріумфального, було набагато більше. Певною мірою він спричинявся красиво поданою колоритною українськістю, що для тодішньої міської публіки була наділена ефектом відкриття – вона відкривала для себе величезний етнічний материк, який лежав поруч з нею і навіть певною мірою був їй відомий. Корифеї ж розкрили його у соціально-економічному, ментально-психологічному і навіть в історичному аспектах, а головне – увиразнили його Красу – красу душі, слова, пісні, звичаю. Можна навести безліч прикладів, які ілюстрували б тріумфальну ходу театру корифеїв по тих містах, де їм дозволено було виступати – переважно це був південь російської імперії – Одеса, Миколаїв, Херсон, Катеринослав, Кубань…
У газетах багатьох міст, де гастролювали театральні трупи корифеїв, дуже часто друкувалися рецензії на їх вистави. Зібрати та видати б ці рецензії – і наші уявлення про феномен театру корифеїв і взагалі про рівень тогочасної театральної культури були б набагато предметнішими, точнішими та глибшими.
Українськість була важливим, але не головним чинником, що забезпечував успіх театру корифеїв. Головний чинник – високий мистецький рівень, який був одним із найвищих у тогочасній європейській культурі. Звичайно ж, це твердження потребує доведення – аргументованого і переконливого. Сам театр корифеїв – одна з найвищих наших національних цінностей. Не маємо права допустити, щоб в умовах постмодерного збайдужіння до класики він зменшував свою присутність у нашій національній свідомості. Його присутність там вкрай необхідна.
Театр корифеїв настільки значне мистецьке явище, настільки нетлінне, що не потребує якогось штучного возвеличення. Навпаки, воно потребує значних вельми буденних дослідницьких зусиль, які виводили б на рівень сучасного розуміння цього культурного феномену та сприяли б його постійно оновлюваному осмисленню. І якщо таке розуміння та осмислення починає здійснюватися – то настає благодатний момент наближення до справжнього театру корифеїв, яким не можна не захоплюватися.
Образно кажучи, театр корифеїв в останній чверті ХІХ і на початку ХХ століть був одним із головних форпостів у захисті рідної культури, яка століттями перебуває у режимі самозахисту як зовнішніх, так і внутрішніх агресивних сил, спрямованих на її нівелювання та нищення. Цей другий після Тараса Шевченка бастіон не тільки стримував агресію русифікації, а й поступово, незважаючи на шаленство імперських сил, відвойовував крок за кроком та стверджував свій національний культурний простір. І ця захисна місія театру корифеїв, якщо взяти до уваги ті умови, у яких їм доводилося робити свою справу, гідна не тільки подиву,– вона має слугувати прикладом для наслідування всім наступним, в тому числі і теперішньому, поколінням творчої інтелігенції. І справа не тільки в тому, що ні Марія Заньковецька, ні Марко Кропивницький, ні інші корифеї не спокусилися на величезні гонорари, якими їх заманювали в російські театри (тут особливо показовим є приклад Марії Заньковецької, яку після тріумфального успіху в Петербурзі спокушували пропозиціями найкращі столичні театри, обіцяючи найвищі на той час гонорари), а справа в якості, твореного ними мистецького «продукту», у його високій конкурентоздатності. Бо ж відомо, що культурний простір не тільки оберігається, а й стверджується та розширюється лише тоді, коли він сповнюється високохудожнім змістом
