Театр корифеїв та національна пам’ять: проблеми і перспективи
У день відкриття оновленого приміщення Кіровоградського академічного театру імені Марка Кропивницького минає 130 років з дня народження українського професійного театру. Саме у цей день, 27 жовтня 1882 року, в Єлисаветграді відбулася вистава «Наталка Полтавка», поставлена першою професійною трупою українських акторів, яких зібрав під своє крило Марко Кропивницький.
Хочеться вірити, що у цій чудово оновленій театральній залі витатиме дух Корифеїв, що сьогочасні актори, виходячи на сцену, відчуватимуть себе прямими нащадками тих геніальних митців, що поставили своє велике мистецтво, свої життя на службу рідній культурі і своєму народу. І хай глядацький зал багато разів зриватиметься аплодисментами та оваціями, даруючи акторам за їх мистецтво своє захоплення та любов.
У цій статті торкнуся проблеми збереження та оновлення нашої пам’яті про театр Корифеїв як явища феноменального, такого, що потребує постійного та багатоаспектного осмислення .
Про відродження національної пам’яті актуально було говорити і писати в кінці 80-х та на початку 90-х років – тобто на початку нашої незалежності. Тоді багато що було й зроблено для її реанімації – згадаймо, бодай, якою шаленою популярністю користувалися «Історії України» М. Грушевського та М. Аркаса, що довгий час перебували під суворою забороною.
Тема історичної пам’яті завжди загострювалася, коли національній свідомості загрожувала анемія. Це чудово ілюструється позицією молодого Тараса Шевченка, який у циклі історичних поем («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія») та в «Гайдамаках» енергійно взявся нагадувати своїм землякам, хто вони і «чиїх батьків вони діти».
У так звані застійні 70–80-ті роки ХХ ст., коли стан національної свідомості знизився до критичної межі, коли з цього приводу Ліна Костенко розпачливо сказала «Здається все. Здається, вже кінець», кращі українські митці, що попри колосальний тиск не піддались духовній мімікрії, знаходили найменшу можливість нагадати своєму народу, що втратити історичну пам’ять – це втратити себе. Пригадаймо, які жорсткі утиски пережив Олесь Гончар за свій «Собор», чи який шістнадцятирічний інформаційний вакуум було «організовано» навколо Ліни Костенко, для якої саме в цей час тема збереження історичної пам’яті стала провідною.
Не треба особливо доводити, що історична пам’ять є націотворчим чинником. Але дуже важливо усвідомлювати, якою власне має бути історична пам’ять, щоб ефективно здійснювати націотворчу функцію. Відповідь на це запитання не може бути однозначною. Як правило, протиставляються два концепти. Перший з них сформульований Тарасом Шевченком у «Посланії…». Спочатку він зобразив типове для певної частини українських патріотів бачення своєї історії, як «поеми вольного народу»:
«Що ті римляне убогі!
Чортзна що – не Брути!
У нас Брути! І Коклеси
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
І тут же виливав на розпалені гарячковою уявою голови романтичних ура-патріотів відро холодної води:
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах, На козацьких вольних трупах!
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть…
Геніальна порада, до якої нам би зараз треба активніше прислуховуватися! Історія має трактуватися з виключною правдивістю. Правда, наближення до істини завжди виховує. Це важливо розуміти. Як важливо, до речі, піднятися до розуміння того, що без правди-істини неможливий феномен художності. Не дарма Шевченко, звертаючись до музи, благав:
Вночі
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
учи неможними устами
Сказати правду
Ми не випадково, посилаючись на Шевченка, зближуємо категорії історія – правда – істина – художність. Ці категорії складають комплекс, певну цілісність, на якій грунтується ефективність історичної пам’яті як націотворчого компоненту. (Про художність як складову цього компоненту – нижче).
Може здатися, що Ліна Костенко в поезії «Місто Ур» висловлює іншу точку зору, що є альтернативною Шевченковій. В поезії «Місто Ур», розповідає Ліна Костенко, жителі міста зсипали сміття з міського валу на кладовище:
Все вище й вище, вище й вище
смітник тотальний виростав.
А що було там кладовище,
то вже й ніхто не пам’ятав.
Підтекст зрозумілий: свою історію не тільки не треба забувати, на неї не можна висипати сміття, особливо треба оберігати від засмічення саме ті сторінки історії, які говорять про славне минуле:
Навалом сипавши непотреб,
засипав, сам не знав коли,
мечі, шоломи, арфи, котрі
твоєю славою були!
Чи стали люди твої ниці,
чи вже якась на них мана,
що ти засипав ті гробниці,
що ти забув ті письмена?!
Які врятують тебе гуси,
о найнещасніший народ,
що, переживши такі струси,
не пережив своїх глупот?!
То ж виходить, що два наших геніальних поета висловили протилежні точки зору на те, як треба ставитися до історичної пам’яті. Тарас Шевченко настоював на суворо реалістичному, максимально правдивому висвітленні історії. Ліна Костенко, навпаки, акцентувала на іншому: не викидайте сміття на могили предків, не поливайте свою історію брудом, бо той народ, який не вміє шанувати свою минулу славу, йде шляхом самознищення. То ж до кого нам прислухатися? Моя відповідь: і до Тараса Шевченка, і до Ліни Костенко. Генії не помиляються. Просто до їх думок треба зуміти піднятися і зрозуміти, що ці думки не альтернативні за суттю. Насправді ж, вони взаємодоповнюють одна одну. Треба не боятися показувати всі негативи своєї історії, показувати правдиво, аналітично, розумно, пам’ятаючи, що тільки дурень не вчиться на своїх помилках. Але водночас треба оберігати славні сторінки національної історії як святині, як святі письмена, що потребують найуважнішого вчитування та високопрофесійної інтерпретації. Інтерпретувати смисли тих письмен треба настільки вміло і таким чином, щоб вони ставали органічною і невід’ємною частиною суспільної свідомості. У цьому і полягає високий професіоналізм інтерпретаторів.
І якщо задуматися про технологію саме такої – ефективної! – інтерпретації, то маємо зрозуміти, що вона повинна бути образною. І добре відомо, що образ тим інформативніший, тим дієвіший, чим він художніший. Бо справжня художність – це висока концентрація смислів, це емоційний вплив, це висока запам’ятовуваність, це здатність тривкого перебування у свідомості як індивідуума, так і суспільства, – перебування з належним результатом.
Театр корифеїв – феноменальне явище української культури, українського духовного світу. Його активна присутність в національній свідомості вкрай необхідна. І про цю присутність треба дбати.
Досвід майже двох десятків років української незалежності приводить до висновків, що виховання національної свідомості народу, без якої неможлива побудова успішної держави, здійснювалася і недбало, і невміло. Державні інституції, відповідальні за цей стратегічний напрям, виявилися вкрай безпорадними як на суто організаційному, так і на професійному рівнях. Не справилася з цим завданням наукова і творча інтелігенція. Причин безліч – не будемо їх навіть перераховувати. Але про одну варто сказати – маю на увазі малоросійство, яке позбавляє суспільний організм енергії діяння, енергії самоствердження.
Театр корифеїв існував у двох іпостасях – 1) драматургічні тексти, створені переважно І. Карпенко-Карим, М. Старицьким, М. Кропивницьким; 2) власне театральна діяльність. Драматургічні тексти є текстами художньо-літературними, їх перспективи щодо життя у «великому часі» прямо залежать від рівня художності. Твори І. Карпенка-Карого – це висока класика. З позицій «великого часу» дещо меншою є значущість драматургічних творів Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Але і вони належать до того активу української літератури, який живить українську духовність.
Гірші справи з власне театральною діяльністю. Якщо драматургічна класика є вічно живою, то пам’ять про тисячі спектаклів, що їх зіграли корифеї на великих і малих сценах, залишилися тільки в друкованих спогадах та газетних рецензіях. Все це, на жаль, вторинний матеріал, яким користується надто обмежене коло спеціалістів. Фактично в суспільній свідомості не існує ні знань, ні образних уявлень про театральне мистецтво, творене гроном геніальних митців-акторів. Український театр корифеїв, як одне із найпотужніших явищ української культури, не відіграє ту видатну роль у живленні національної свідомості, яку він мав би відігравати, виходячи зі свого реального націотворчого потенціалу.
І ось тепер спробуємо розглянути питання про ту «стратегію і тактику» повернення в національну пам’ять образних уявлень про феномен театру корифеїв. При цьому зосередимося на постаті Марка Кропивницького.
Є три основні напрямки цієї «стратегії і тактики». Перший з них – науковий. І тут найважливішим є питання організації наукового центру з вивчення театру корифеїв як культурно-мистецького явища. Саме у цьому центрі з позицій сучасного світобачення та сучасної методології має плануватися тематика наукових досліджень. Саме цей центр має збирати наукові сили з усієї України і із-за кордону – збирати і координувати дослідницьку роботу, заохочувати її організацією періодичних наукових конференцій. Досі такі конференції мали переважно літературознавче спрямування. Зараз же необхідно здійснювати комплексний підхід, який би дозволив науково осмислювати театр корифеїв в акторському, режисерському іпостасях. Окреме питання – сприймання корифеїв тогочасним суспільством, ствердження ними українськості. Надзвичайно важливим є наукове осмислення діячів театру корифеїв як особистостей. І тут необхідні особливі підходи і особливі мірки, бо провідні творці театру корифеїв є митцями з добре виявленими ознаками геніальності. Власне їх геніальна обдарованість була тим головним чинником, який повернув їх до національного і закорінив їх у ньому. Тут спрацював закон: чим потужнішим є талант – тим він чутливіший до національного.
Наукові напрацювання, здійснені на сучасних методологічних принципах, мають бути джерелом для двох інших напрямів «стратегії і тактики» сучасної актуалізації в суспільній свідомості феномену театру корифеїв.
Перший з них – художньо-літературна інтерпретація «трудів і днів» діячів знаменитого театру. Різних спроб такої інтерпретації було вже чимало. Як правило, вони мають характер художньо-документальної прози. В основу таких творів покладався фактаж – як правило, загальновідомий. Фактаж цей белетризувався вельми старомодно – розчулено і бароково. Особливого художнього результату таке поєднання не приносило, хоч треба шанобливо подякувати всім авторам, які творили таку літературу, намагаючись саме через неї доносити до суспільної свідомості силу і красу цього знаменитого для нашої культури явища. Особливо добре слово треба сказати про документальний роман Юрія Хорунжого «Садовський садить сад – з Марією і без» (2005 р.), присвячений темі, яка є надзвичайно «вигідною» для художньої інтерпретації різними жанрами. Йдеться про складні взаємини – і в першу чергу сімейно-інтимні! – двох геніальних митців – Миколи Садовського та Марії Заньковецької.
І все-таки існує потреба в принципово нових підходах. На жаль, сучасна за змістом і формою «література факту», яка успішно конкурувала б з белетристикою, у нас ще не розвинулась. Чи не єдиний виняток – Григорій Гусейнов, який уже дав блискучі зразки цієї виключно перспективної літературної форми – у першу чергу маю на увазі його знамениті «Господні зерна». Головні секрети сучасної «літератури факту» полягають у принципово новій природі художності. Якщо навіть добре відомий факт, що показаний у новому авторському освітленні і перебуває у «зчепленні» з іншими по-новому осмисленими і відповідно висвітленими фактами, то таким чином твориться образний світ, наділений художньою сутністю. Звичайно ж, окрім відбору фактів, окрім способу їх осмислення та висвітлення (зображення), величезну роль відіграє і спосіб мовного вираження – він теж певним чином має бути згармонізованим з новим способом відображення факту.
Нова робота Григорія Гусейнова «Слідами Марка Кропивницького», що надрукована у третьому томі його «Незайманих слідів» демонструє такий новий підхід до художнього висвітлиення феномену театру корифеїв. Письменник, що наділений винятковим талантом «літературного слідопита», пройшов «слідами Марка Кропивницького», по крупинці зібрав, здається, все, що зараз ще можна зібрати з тих залишок пам’яті про видатного митця. Григорій Гусейнов здійснив відчайдушне зусилля побачити особистість видатного українця з відстані часу. Спрацювала потужна оптика, – назвемо її оптикою рідкісного таланту письменника, – розглядати минуле в сучасному, а в сучасному – минуле. Крок за кроком, йдучи «слідами Кропивницького», відвідуючи села та містечка, де проходили його нелегкі дитячі роки, шукаючи одеські адреси, де зупинявся Марко Лукич, перебуваючи на гастролях у цьому місті, опрацювавши чисельні листи, мемуари і т.д. і т.п., Григорій Гусейнов дивовижним чином зумів настільки наблизити нас до особистості видатного митця, що, здається, так близько біля нього ми ще ніколи не перебували. «Література факту» у виконанні Григорія Гусейнова – це література особливо сконструйованої оптики, яка, наближаючи до нас минуле, володіє ще й особливо цінною здатністю навіювати нам смисли, що за своєю природою є підтекстовими. Саме завдяки цим смислам «література факту» Григорія Гусейнова набуває статусу літератури високої художності. Від його розповідей про Марка Кропивницького віє щемким сумом, що ми не вміємо берегти пам’ять про кращих синів свого народу.
Про останній третій напрям можна говорити лише гіпотетично. Його фактично ще немає. Йдеться про кінематографічне відображення теми корифеїв. Якби допустити, що з самого початку незалежності була створена і послідовно реалізовувалася державна програма відродження національної свідомості, то в цій програмі в першу чергу приділялася б увага розвитку вітчизняного кінематографу.
Театр корифеїв – виключно вдячний матеріал для кінематографічного відображення. І тут справа не лише у багатій «фактурі» геніально обдарованих особистостей, у драматизмі їх доль, у можливостях вибудовувати сюжетні лінії. Справа в тому, що цей матеріал багатий на глибинні смисли, серед яких найголовнішим, найшляхетнішим є смисл любові до свого народу та прагнення служити йому попри всі несприятливі обставини. Йдеться про вічні цінності, без яких неможливе оздоровлення і доформування нації, яка перебуває у стані важкого посттоталітарного і постколоніального синдрому.
