Подорожі по Україні та світу з Дмитром Дроздовським
«Меридіан розуміння» Дмитра Дроздовського доцільно розглядати на тлі вітчизняної «літератури факту» – лише в цьому випадку можливо поцінувати сам факт появи цієї збірки есеїстичних репортажів, відзначити її вельми помітні позитиви та поміркувати над тими моментами творчої манери молодого і перспективного літературознавця/письменника/перекладача/редактора, а тепер, як бачимо, ще й есеїста/репортера. Які потребують, на мою думку, досить серйозних корекційно-удосконалювальних зусиль.
Можливо, це твердження комусь здасться дивним, але мушу сказати, що фактична відсутність у нашому літературно-критичному та літературознавчому словообігу терміну «література факту» (non-fiction) засвідчує драматичну ситуацію у нашому письменстві, а саме: його слабку спроможність впливати на процеси саморозвитку і самоствердження утвореної два десятиліття тому української державності. Цьому жорсткому висновку можна опонувати, називати якісь імена і твори, які представляють так звану (вдамося до ще радянського терміну) «документальну» або ж «художньо-документальну» літературу, але на те можна відповісти запитанням: назвіть хоча б один твір такої літератури, який би мав хоч найменший, якщо навіть не суспільно-значущий, то просто читацький резонанс? Десь далеко-далеко видніється «Чорнобиль» Юрія Щербака чи створена на матеріалі наших рідних сільських теренів «В гостях у матері» Анатолія Стреляного, книжка, яка у ті далекі «застійні» брежнєвські часи переважила чи не десятки наших псевдореалістичних романів «про село». Щоправда, маємо супер-видатне багатокнижжя Григорія Гусейнова «Господні зерна» та його ж тритомні «Незаймані сніги», в яких знайдемо чимало буквально шедевральних речей. У даний момент здатний викликати інтерес «Лексикон інтимних місць» Юрія Андруховича. Але якщо познайомитися зі спеціальним числом «Иностранной литературы» (2011, № 11), що присвячений польській літературі факту, то шляхом навіть спрощеного компаративістського аналізу дуже легко зрозуміти весь драматизм нашого відставання.
Зараз не місце ґрунтовно розробляти зазначену проблему, тому перейду на тезовий виклад думок.
В умовах уже сформованої кланово-олігархічної системи найбільш впливова на суспільну свідомість медіаіндустрія (телебачення) майже вся підпорядкована байдужому до української долі олігархату і вельми вправно виконує своє завдання з масового одурманення населення, його моральної деградації та нищення залишків національної самоідентичності, значно зростає роль публіцистичного та художньо-документального слова, яке завдяки своїй оперативності, мобільності та високому сугестивно-енергетичному потенціалу, здатне виконувати не тільки функцію опору агресивному наступу телевізійних медіа, а й медіаекологічну, роз’яснювально-просвітницьку, та й всякі інші високі функції, які у свій час одноосібно належали художній літературі та публіцистиці.
І треба сказати, що в сфері інтернет-видань уже фактично сформувалась більш-менш незалежна блогерська публіцистика, що активно протистоїть зомбуючому впливу телеіндустрії. Вже визначилися й найпомітніші майстри такої публіцистики – назву бодай фантастично працездатних, глибоких і блискуче майстерних Віталія Портникова, Сергія Грабовського чи Анатолія Стреляного, що повернувся із закордону у свої рідне село Червона Рабина на Сумщині.
Література факту (non-fiction) у порівнянні з літературою вимислу (fiction) наділена значно більшими можливостями в оперативному відображенні життя. Та справа не лише в оперативності. Вже настав час погодитися з думкою, що, як показує досвід світової літератури, в плані пізнавальному та, відповідно, і у «виховному» (тобто в плані впливу на суспільну свідомість) література факту вже набула певних переваг над художньою белетристикою. Обґрунтовані прогнози представників ЛЕФу, які у своїй знаменитій збірці «Література факту» (1929 р.) стверджували майбутнє домінування non-fiction, підтверджуються хоча б уже тим, що – йдеться знову ж таки про зарубіжну практику – література, побудована на факті та документі користується значно більшою популярністю за белетристику. Це обумовлено багатьма чинниками, в тому числі і змінами в свідомості сучасної людини, яка, живучи в умовах інтенсифікованих інформаційних потоків, стала більш раціональною, недовірливою до всякого вимислу. І в тому, що українське суспільство, перебуваючи на вкрай низькому рівні самоусвідомлення своїх проблем, виявилося не спроможним виробити привабливі для більшої частини громадян перспективи розвитку, полягає величезна провина нашого письменства. Одні «митці слова», що десятиліттями творили соцреалістичну белетристику, елементарно не змогли перебудуватися, інші зайнялися різного роду постмодерністськими забавками, такою собі грою в «сучасність», яка насправді, якщо тверезо глянути збоку та ще й врахувати, що йдеться про час, коли фактично вирішується доля великого, але ще й досі незреалізованого народу, виглядала дешевим провінційним фарсом.
Не маємо ні культури творення non-fictio, ні культури її сприймання та поцінування. Чого варте лише те резонансне обговорення «Записок українського самасшедшего» молодими інтелектуалами у львівській літературно-мистецькій кав’ярні, коли вони міркували про цей твір, не здогадуючись про абсолютну помилковість своєї позиції, а саме: глибокодумно поціновували його як роман белетристичний, в той час як він потребував принципово іншого підходу - саме як твір літератури факту. Не помічали навіть, що його неперехідна цінність полягає в особливій опції бачення геніальною поетесою загальновідомих фактів – це був глибоко критичний погляд на наші сумні реалії з позицій високої моралі та високої краси, тобто з позицій Істини.
Категорія «художність» затребувана літературою факту у значно більшій мірі, ніж белетристика. І це не парадокс. Література вимислу легше замасковується «під художність». У ній межа між псевдохудожністю і справжньою художністю часто є розмитою. Література факту, вільно та все ж вибірково користуючись засобами, що віками напрацьовувалися в белетристиці, все ж таки формує свою поетику. Проте категорія «художність» стосовно творів non-fiction має свою специфіку. Вона, звичайно ж, визначається моральною позицією митця, глибиною його проникнення у зміст і смисл факту. Відстань між життям та літературою факту є максимально зближеною. Між белетристикою і життям відстань буває ой якою віддаленою… І на те у неї завжди знайдуться нібито переконливі аргументи.
З огляду на щойно сказане, є потреба уважно та прихильно поставитися до есеїстичних репортажів Дмитра Дроздовського – маємо все-таки радіти, що й на нашому літературному полі з’являється такий нехарактерний для нього і водночас такий бажаний non-faction.
І тут візьмемо до уваги один важливий критерій, з яким, на нашу думку, треба підходити до оцінки літератури факту на предмет її художності (так, так – художності!). Її життєспроможність, яка цілком залежна від наявності в ній ось того художнього субстрату, потребує, немов кисню, двох речей – правди і відкриття. Без прагнення до істини та здатності її виявити мистецтво неможливе, – кажу загальновідому річ. Категорія ж «відкриття» особливого загострення набуває в нашу епоху, коли сучасна людина вважається високоінформованою лише тому, що вона буквально атакована спрямованими на неї інформаційними потоками. І від того створюється ілюзія, що вона багато знає, і через те її важко вразити якимись відкриттями – вона немовби адаптована до них. Звичайно ж, це не так. Визріває проблема, яка, здається, ще й не поставлена. Йдеться про поверховість впливу інформаційність потоків, у яких переважає відео над візією, породженою образним словом.
Дмитро Дроздовський – один з найбільш помітних представників тієї молодої хвилі молодих інтелектуалів, які заявили про себе в останнє десятиліття. Причому, його інтелектуалізм вирощений у першу чергу на слові – він починав з активного та вдалого захоплення лінгвістикою, яке досить швидко трансформувалося в літературну критику, літературознавство та в культурологію. І зрозуміло, що все це врешті-решт завершилося суспільно-політичною заангажованістю, яка в умовах українських реалій набула виразного націоцентризму.
Таким чином сформувалася опція (позиція, кут зору) на відображуваний світ. Без такої своєї опції, без сформованої позиції, яка обумовлює загострено-проникливий погляд на світ, неможливе відкриття.
То ж читання збірки – це подорож по світу разом із її автором, молодим українським інтелектуалом, який за останні роки, перебуваючи в рангах заступника редактора журналу світової літератури та наукового співробітника академічного Інституту літератури, як мало хто з українців зумів побувати у різних точках нашої планети і, маючи загострену потребу самовиразитися розповідями про побачене, дав нам змогу прилучитися до його мандрів. Дивна річ: зараз мільйони українців перебувають за кордоном у пошуках заробітку, живуть там подовгу відірваними від своїх рідних, зрідка навідуються на батьківщину, але про їх життя у тих чужих краях знаємо дуже мало – втрачається, вочевидь, мистецтво розповідати – про його гостру потребу справедливо говорив у вступному слові автор «Мередіану розуміння».
Але перед тим, як повідати про інші далекі світи, Дмитро Дроздовський поділився своїми враженнями від перебування у різних куточках України. Одеський автовокзал, де ми стали свідками, як півгодини автовокзальні контролери затримували автобус з пасажирами через те, що один із них забув дома проїзний квиток: така собі типова життєва ситуація в суспільстві, у менталітеті якого просто витравлена повага до людської гідності («Рейс по-одеськи»). Рефлексії з приводу недоглянутого пам’ятника Тараса Шевченка в старовинному Острозі. Тривожні реалії Севастополя, який на очах усієї держави посилено анексується Росією. Загублене у волинських лісах село Великі Озера, де, жахаючись у 1939 році приходу «совєтів», завершив самогубством своє життя польський письменник-абсурдист Станіслав Віткевич. Старовинне волинське село Дермань знамените тим, що дало світові та Україні низку видатних митців. Містечко Корець, у якому, після прочитання есею «Цей дивний старий світ..», так хочеться побувати, щоб відчути подих українського середньовіччя. А ще – Чернівці, з його університетом - «українським Кембріджем», чарівне, заховане серед смерекових лісів містечко Усть-Чорне – ось неповний перелік тих місць, що були нам показані крізь авторську опцію. Ще більш цікавими виявилися «подорожі з Дроздовським» у різні кінці світу. Кі-Вест у Флориді, де проживав Ернест Хемінгуей, Вірменія, Греція, Перуанські Анди, Польща з її чарівним Краковим, Султанат Оман на Близькому Сході, цвинтари Парижу(не Елісейські поля, не Нотр Дам чи кав’ярні Латинського кварталу!), Велика Британія як «країна щастя» з містечком Шрусбері Чарльза Дарвіна, Шотландія з Робертом Бернзом, і нарешті – супермодернізована Південна Корея… Враження калейдоскопу – не краще враження. З’являється потреба зупинитися, не поспішати, сприймати цей світ уповільненіше, через «стоп-кадри».
В принципі, Дмитро Дроздовський - гарний екскурсовод. Уміє розповісти, приємно дивує ерудицією, іноді, щоправда, полюбляє дещо похизуватися нею. І у нього велика потреба розповідати. Поети самовиражаються під тиском почуттів. Дмитро Дроздовський – під тиском вражень громадянина-патріота, якого болить його Батьківщина. Він приречений порівнювати Україну з іншим світом, і це порівняння майже завжди знічує його, бо стає аж надто очевидним наш ледачкувато-уповільнений рух навздогін цивілізованому світу. Він, інтелектуал-гуманітарій, наділений гострим відчуттям національної гідності й честі, взявши на себе роль екскурсовода, намагається своїми розповідями про Україну та сучасний цивілізований світ, розбудити у нас самолюбство громадянина своєї держави. Він закликає стати іншими – працездатними, впертими у досягненні мети, такими, що стверджують свою мову і культуру як особисту честь і гідність. Закликає бути сучасними у мисленні та діянні.
Наміри, як бачимо, чисті, шляхетні та високі. І якщо зараз, відзначивши весь цей позитив і щиро порадівши, що він є і що він явлений читачам, все ж вдаюся до деяких зауважень, то роблю це з надією, що вони якоюсь мірою прислужаться корегуючим моментом як і для Дмитра Дроздовського, у якого, віриться, попереду ще чимало нових книжок, так і для всіх, хто вже працює чи має намір працювати на ниві вітчизняної літератури факту.
Автор «Меридіану розуміння» перебуває у стані «пошуку жанру». Жанр есеїстичного репортажу, на який він переважно зорієнтований, потребує гармонізації двох складових . «Репортажність» – це висвітлення факту, його максимально можлива візуалізація, доведена до високого рівня художнього образу. «Есеїзм» – особистісні роздуми певного тематико-проблемного спрямування. Ці складові дуже не просто згармонізувати в одному жанрі. Мені, наприклад, у його «Міркуваннях про Севастополь», де йдеться про те, що «вчителі української мови і літератури або святі, або «камікадзе», які жертвують життям, щоденно доводячи на уроках, що українська мова – це не видумка австріяків…» не вистачає бодай кількох живих фактів-прикладів чи таких же живих фактів-образів, які вразили б мене, змусили б не тільки пережити реалії українського буття «на нашій – не своїй землі», а й відчути, як ті живі факти сугерують такі важливі для художньої якості тексту підтекстові смисли про безпорадність держави у виконанні своїх найважливіших функцій, що стосуються, з одного боку, забезпечення атмосфери суспільної толерантності, а з іншого – створення умов для успішної самоідентифікації українства. Бачу зображений автором недоглянутий пам’ятник Шевченку і рефлексую разом з ним з приводу нашої збайдужілості до пошанування всенародних святинь, але мені так хочеться побувати у стінах відродженої Острозької академії - чомусь автор мене туди не повів. У розповіді про Станіслава Віткевича кричуще не вистачає сучасної візії волинського села Великі Озера, у якому провів свої останні дні митець. Саме в цьому відчуваєш, що письменник ще не виробив у собі того потягу до слідопитства, впертого бажання знайти в сучасному сліди минулого, якими так приваблює манера Григорія Гусейнова.
Удосконалення потребує й суто есеїстична складова. Тут важлива уміла зорієнтованість на свого читача. Якщо, скажімо, есеїст-літературознавець орієнтується на таких же як і він професійних літературознавців, то це потребує вироблення відповідної розповідної манери з відповідним вибором фактажу. Якщо ж він зорієнтований на більш широке читацьке коло, значить і манера спілкування з тим читачем має бути іншою. Тут зразком довершеного стилю може слугувати блискуча есеїстика Євгена Маланюка.
Якісна література факту, навіть якщо вона виконується в репортажній манері, потребує глибокого розуміння предмету відображення, уміння в багатстві фактажу вибирати промовисті факти, наділені ефектом post pro toto, завдяки якому через окремий факт, що вже став образом, можна побачити ціле.
І якщо доводиться говорити про ці ще не досить доформовані моменти поетики есеїстичних репортажів Дмитра Дроздовського, то тут справа не лише у його певній «технічній» недосвідченості і в тому поспіху, що досить відчутний у їх написанні (бо ж це не так і просто, побувавши всього кілька днів, скажімо, у Перу чи в Південній Кореї, створити цілісну, сповнену промовистих деталей художньо-документальну розповідь про ці країни), а у відсутності в нашій літературі традицій складного мистецтва non- fictio, – воно визріває в умовах свободи, правди та громадянської відповідальності. Думається, що Дмитро Дроздовський є одним із тих, хто своїм «Меридіаном розуміння» започатковує цю традицію.
