115 років з дня народження Євгена Маланюка
1 січня 2012 року відзначаємо 115 років з дня народження Євгена Маланюка. В основному знаємо його як поета, хоч він був і блискучим есеїстом. Колись я навіть насмілився висловити думку, що, якби не муляло відчуття некоректності, що міститься у самому факті порівняльного поцінування Маланюка-поета і Маланюка-публіциста, то з певністю можна було б проголосити, що як публіцист він вищий і значиміший за поета.
Публіцистика Маланюка живе у формі есеїстично висловленої літературної критики, історії і теорії літератури, історіософії, культурології, мемуарної замальовки… Одне слово, вона немовби прив’язана до якогось тривалого у часі явища, і тому її оминає скороминуща доля типово журналістської (часописної) публіцистики, яку треба читати тільки сьогодні, бо на завтра вона вже буде не свіжою.
В Торонто ще при житті письменника було видано два томи «Книги спостережень» Маланюка. Серед книг моєї бібліотеки – ці два томи є найдорожчими для мене. Частина есеїстичних творів, які сам поет називав «прозою», у нас перевидані. Але цього замало. Вже надто повільно теперішнє українське суспільство відкриває для себе свій же національний скарб, яким, без сумніву, є есеїстика Маланюка.
Олег Баган, літературознавець із Дрогобича, зараз активно працює над збіркою есеїстики Маланюка, куди мають ввійти ще не відомі нам твори поета-мислителя. Визріває ідея регулярно проводити в нашому університеті Всеукраїнські Маланюкові читання, завдання яких полягало б у вивченні та пропаганді «прози» нашого знаменитого земляка.
Щоб зрозуміти витоки майстерності Маланюка-есеїста, треба повернутися до його років навчання в Єлисаветградському реальному училищі. 2 травня 1913 року Євген Маланюк, учень 6-го класу писав творчу екзаменаційний твір з російської словесності на тему «Значение Жуковского в русской литературе». Його перевіряли три викладач: він мав бути бездоганно точно оціненим. Шість учнів із класу отримали двійки. Жодної відмінної оцінки і лише три четвірки. Євген Маланюк отримав четвірку. Ось ця робота.
2 мая 1913 года
Письменная работа по русскому языку
ученика шестого класса
Елисаветградскаго Земского Реальнаго Училища
Маланюка Евгения
Значение Жуковского в русской литературе.
Под термном «романтизм» разумеют то общественно-литературное настроение, каторое начинает господствовать в конце XVIII и начале XIX веков на Западе.
Романтизм был ярким протестом против рассудочно-холодной «философии разума» XVIII в. Своей искренностью, религиозностью и стремлением к природе (переходящей в крайность, напр., у Руссо). Хотя у разных писателей это настроение различно выражалось. Одни вдавались в крайности, и их поэзия была мрачной, бурной, непримиримой, напр., у Байрона, другие же, наоборот, были светлыми идеалистами-«романтиками» (последний тип поэтов выведен в лице Ленского в «Евг. Онег.» Пушкиным).
Жуковский уловил в этом литературном настроении только светлое, только примиренное, и поэтому в его произведениях такая глубина доброты, искренности и одухотворенной, мечтательной грусти. Все это было следствием особенного душевного склада В.А. Жуковского. Знакомя русское общество с романтизмом, он показал его в таком светлом ореоле красоты, в такой упоительной гармонии, что Пушкин впоследствии надписал к портрету Жуковского искреннее 5-ти стишие:
«Его стихов пленительная сладость…»
В своих произведениях Жуковский высказал новый взгляд на поэтическое творчество, совершенно не похожий на тот, который был до него. Он смотрел на поэзию, как на «религии небесной сестру Земную», и потому творчество его было нечто высокое и знаменательное; поэтические произведения его не были «вкусным лимонадом», а имели уже окраску тех «звуков сладких и молитв», которыми характеризовал Пушкин поэзию.
Личная жизнь Жуковского имела много грустного, даже трагического: несчастная любовь к М. Протасовой, (оставившая в его сердце навсегда застывшую скорбь), смерть друга – А. Тургенева, болезнь жены и наконец, почти полная потеря зрения. Все это имело отражениев его произведениях потому, что жизнь его была в поэзии и поэзия в жизни, настолько искренен он был. Грусть его не бурная и мрачная «мировая скорбь», а полная примирения, – тихая печаль, превращающаяся в упоительную мелодию над пером поэта. («Ты предо мной явилась тихо…» « Сельское кладбище»)
Миросозерцание Жуковского наибольше ярко вылилось в его произведении «Теонь и Эсхил». Здесь мы чувствуем его мягкую душу, которая была проникнута светлым оптимизмом.
Эта покорность судьбе, это христианское смирение и вера в «знакомую, но тайную страну» до конца жизни не оставляет Жуковского, и до конца жизни он не утратил своего юношески бодрого идеализма и религиозности.
О Жуковском нельзя говорить как о самобытном поэте. За немногим исключением, его сочинения представляют из себя переводы и заимствование, но эти произведения настолькопроникались собственным духом Жуковского, что зачастую, будучи верны с подлинником в деталях, они по духу были оригинальными произведениями. Может быть, благодаря переводам, Жуковский не стал национальным поэтом; это усиливалось еще и тем, что он переводил произведения только сродные по настроению с настроением собственной души. Поэтому такие переводы одухотворялись искренним вдохновением самого Жуковского (баллада «Людмила» и «Ленора» Бюргера ).
Прибавить к сказанному красивый, гибкий язык его баллады и элегий, доведенный почти до совершенства и не похожий на тяжение стиха Ломоносова и Державина, выразительность и гармоничность стихов, мы поймем, как понимали и любили читать его современники, как ценили они этого доброго, гуманного поэта рассказавшего и пересказавшего им так много красивых сказаний, познакомившего их с западной литературой, переведенной красивыми, звучными стихами. Наконец подбор этих произведений был таков, что читавшая публикапроникалась светлым миросозерцанием, Жуковского, его идеальной , чистой душей, сквозившей в каждом произведении, его религиозностью и порывам устремления к нечестному идеалу «в знакомой, но тайной стране», сознание о которой должно примирять человека с сырой и не всегда хорошей действительностью.
Не смотря на то, что Жуковский был не самобытным писателем, он навсегда оставил светлую память возвышенного романтика в русской литературе. Его произведения воспитывали современную молодежь, у него было много подражателей. А в то время, когда Жуковский, уже почти слепой, доживал свою последнею, лебединую песнь, подымалось новое Солнце России – первый национальный поэт – Пушкин.
Цей твір ще у 80-х роках Леонід Куценко знайшов у Кіровоградському архіві, у справах Єлисаветградського реального училища. Він передрукував його на друкарській машинці і, не вказавши автора,, дав його прочитати доценту кафедри російської літератури Зої Вікторівні Торговець. При цьому попросив поділитися своїми враженнями стосовно того, яку освіту, на її думку, отримав автор цього твору. Вона відповіла: такий твір міг би написати талановитий випускник філологічного факультету. І справді, вражає уміння 16-річного учня 6-го класу реального училища в невеличкому творі дати такий точний міні-портрет російського поета. Відчувається вроджена здатність юного Євгена Маланюка виявити найголовніше, найсуттєвіше як в особистості поета, так і в його творчості.
Але справа не лише в природному інтелектуалізмі юного Маланюка, його, скажемо так, талановитості «від Бога». Справа ще в тому високому рівні гуманітарної освіченості, яку отримували учні Єлисаветградського реального училища.
Леонід Куценко у книзі «Dominus Маланюк: тло і постать» детально дослідив рівень власне літературної освіти у цьому навчальному закладі. Це був вражаюче високий рівень. Випускники училища готувалися в майбутньому стати інженерами. Проте, разом з ґрунтовними фізико-математичними та природничими знаннями, вони отримували чудову мовно-літературну, гуманітарну підготовку. Сучасній шкільній освіті є багато чого переймати з досвіду Єлисаветградського реального училища, яке на той час вважалося одним із кращих на півдні Російської імперії. Наведу лише кілька прикладів, взятих із книжки Леоніда Васильовича.
Директором училища був Михайло Завадський, автор підручника з російської літератури, яким користувалися в навчальних закладах всієї імперії.
Серед викладачів словесності були професор, завідувач кафедри Новоросійського (Одеса) університету, всесвітньо відомий учений Віктор Григорович (щоправда, Женя Маланюк, приїхавши в Єлисаветград на навчання зі свого Новоархангельська, його вже не застав) та улюблений учень О. Потебні, теж відомий учений Василь Харцієв.
Протягом року учні цієї технічної гімназії виконували 10 письмових робіт. Кожний твір рецензувався, і не одним учителем.
Величезна увага приділялася позакласному читанню. Для цього створювалися відповідні умови. Питання про позакласне читання розглядалося на педагогічній раді училища. Ось один із пунктів рішення педради: «Освободить каждого из преподавателей-руководителей (тобто викладачів, яким було доручено керувати позакласним читанням учнів) од шести недельных уроков» (!) та встановити за керівництво «вознаграждение не менее 450 рублей в год». Це при тому, зауважує Леонід Куценко, що вчитель за рік отримував 1000–1200 карбованців. Як тут не згадати ту величезну увагу, яку приділяв позакласному читанню Василь Сухомлинський.
Наведені приклади (їх ще можна продовжувати і продовжувати) характеризують «золотий вік» філологічної освіти, про який мені вже не раз доводилося писати.
Євген Маланюк – яскравий приклад тієї високої літературної освіченості, яку здобували учні Єлисаветградського реального училища. Не було б тієї освіти, то, швидше всього, ми б і не мали поета та есеїста-мислителя Євгена Маланюка…
