Виховані Євгеном Маланюком
В одному невеликому проміжку часу збіглося кілька різних, проте зближених одним смислом, дат. 1-го лютого 1897 року народився наш знаменитий земляк Євген Маланюк. 22 грудня щойно минулого року трагічно пішов від нас незабутній Леонід Куценко. 7 січня цього року науково-творча громадськість не лише Львова, а й усієї України відзначає 70-річчя відомого вченого, багаторічного декана філологічного факультету Львівського університету, професора Тараса Салиги. І наш Леонід Куценко, і львовянин Тарас Салига були об’єднані однією важливою справою, а саме: відкривали і відкрили для українців материкової України Євгена Маланюка. Про це – трохи нижче.
А зараз кілька вступних зауважень.Може це твердження комусь здасться провокаційним, несправедливим або й навіть образливим, але, якщо добре подумати і, до того ж, якщо ти вихований на творчості Євгена Маланюка, то прийдеш до висновку, що певна доля вини за крайню неуспішність двох десятиліть української незалежності лежить на нашому письменстві, в тому числі і на літературно-критичному та літературознавчому секторах. Пам’ятається, як Мікулаш Неврлі під час свого приїзду до Кіровограду (було це, здається, ще в 1993 році і приїзд той був спричинений його бажанням побувати на батьківщині Маланюка) говорив приблизно таке: зараз українська література має продукувати не так белетристику, як потужну, наступальну публіцистику й так звану «літературу факту». Бо саме такі жанри, наголошував він, є найбільш дієвими у справі формування свідомості народу, який, отримавши шанс побудувати свою державу, через свою інфіковану малоросійством та совковістю свідомість просто не в змозі успішно ним скористатися. Ось цю хворобу малоросійства необхідно уміло і довго лікувати. Про те, що малоросійство є хворобою, яку треба власне лікувати, говорив Євген Маланюк. В умовах незалежності таке лікування звичайно ж мало б здійснюватися на державному рівні, і ним, у першу чергу, мали б опікуватися, за словами Маланюка, «державні мужі». Але ж і письменство, з його неабиякими потенційними можливостями впливати на формування суспільної свідомості, мало б відчувати свою відповідальність. Мікулаш Неврлі не помилявся, коли говорив про публіцистику та «літературу факту» як найбільш дієві засоби впливу – за ним був досвід нації, яка успішно пройшла складний шлях самоідентифікації і врешті-решт досягла високого рівня самореалізації. На цьому шляху, сповненому шляхетного пориву до гідного й красивого життя, у чехів і державні мужі з’являлися достойні – від «батька» новітньої чеської державності Томаша Масарика, який, ще перебуваючи на посаді професора філософії Празького університету, розробив концепцію розвитку чеської культури, і до інтелектуала Вацлава Гавела, що зовсім недавно в одній із публікацій розповів світові і нам про всі теперішні наші проблеми – немов по полицях все розклав.
Зовсім інакше доля складається у нас. Не буду говорити про «інтелектуальний багаж» і моральний рівень усіх наших державних мужів – тут все однозначно зрозуміло. А щодо письменства – то замість публіцистичного наступу і жорсткої та правдивої «літератури факту», яка допомогла б суспільству зрозуміти , хто ми, куди йдемо і куди треба було б йти, – відбувалися підтримувані зарубіжними грантами різного роду постмодерністські забавки, така собі «гра в європейськість», яка насправді, якщо тверезо глянути збоку та ще й врахувати, що йдеться про час, коли фактично вирішується доля великого, але ще й досі незреалізованого народу, виглядала дешевим провінційним фарсом. Про літературну критику говорити ще сумніше – вона фактично зникла. І якщо і з’являються вартісні речі, як, наприклад, «Час смертохристів» Юрія Щербака, то перших рецензійних відгуків їм доводиться чекати ой як довго. Таке собі суцільне мовчання – анемія літературно-критичної думки.
Наука про літературу? Тут пріоритети теж виявилися фальшивими. То з народництвом йшла війна, то із Шевченка міфотворця творили, то гендерним підходом з його фалософобією чи то фалософілією захоплювалися і т.д. і т.д. – таким чином проявлялася тенденція займатися всім, окрім сутнісного, того, без чого неможлива здорова інтелектуальна пожива для розтерзаної, не сконсолідованою, дезорієнтованої хитро задуманими PR-технологіями, а тому й безпорадної нації.
А пріоритети все-таки є! Один із них – Євген Маланюк, найенергетичніший український поет, один з найрозумніших українців ХХ століття. Його літературно-критична, літературознавча та культурологічна есеїстика, зібрана у двотомній «Книзі спостережень» – явище шедевральне. Глибоке й точне мислення. Неймовірно проникливий аналіз. Красивий, піднятий до досі небувалих висот, спосіб висловлювання. А головне – колосальний державотворчий потенціал, який потребував не одноразових, а постійних інтерпретацій, тлумачень та розтлумачень. Спресована думка потребувала звільнення із форм, у яких вона перебувала, хай навіть та форма була красивою. Це звільнення думки мало б відбуватися з метою донесення її з допомогою тих же новітніх PR-технологій до «широких мас». Вже неодноразово висловлювалася думка: якби кожний з українських чиновників належно простудіював Маланюкову статтю «Малоросійство», то це відчутно укріпило б їх державницьке мислення. Якби…
Тарас Салига згадує: «Колись, здається, у 1959 р., на горищі моєї сільської хати, на платві під кроквою, я знайшов невеличкий згорток завернених у цупкий папір книг. Серед них були «Земля й залізо»…
Не відав я тоді, що приблизно через тридцять років мені, першому на Україні, пощастить упорядкувати та видати окремою збіркою об’ємний том поезій Євгена Маланюка».
То була щаслива знахідка. Треба лише уявити, що означало для юнака, який уже намірився стати студентом-філологом і через рік ним став, перечитувати поетичну збірку Маланюка, – саме ту, в якій пульсувала втілена в напружено-енергетичну образну форму націософська думка про історичну долю України. Саме в поезіях цієї збірки Маланюк постав остаточно сформованим як «напружений, незламно-гордий, Залізний імператор строф». Саме в цій збірці увиразнилися художні концепти України як степової еллади, якій так не вистачало варязького первню – залізного характеру, без якого держави не побудуєш. То ж зовсім не випадково, що саме Тарас Юрійович першим з літературознавців почав відкривати Маланюка для України. Через кілька років до нього прилучилися Сергій Білокінь та Григорій Сивокінь, видавши частину його «прози» – так сам Маланюк називав свою блискучу літературно-критичну есеїстку. Але всього цього було дуже мало, бо Маланюк як особистість потребував серйозного – глибокого і системного - наукового осмислення.
Леонід Куценко, майбутній молодший побратим Тараса Юрійовича, відкрив для себе Маланюка за кілька років до незалежності, коли в його руки попав томик поезій, таємно привезений братом зі США. З того часу Маланюк почав буквально творити його як літературознавця. Наділений неабияким талантом літературного слідопита, Леонід Куценко скрупульозно, крок за кроком відтворював життєвий шлях свого знаменитого земляка, наповнюючи при цьому біографічну канву тонким і точним аналізом «історії душі» поета. В цьому плані його монографія «Dominus Маланюк: тло і постать» є цілісним дослідженням, у якому дуже добре спрацював старий і добрий біографічний метод. Можу з певністю сказати, що ця монографія писалося під патронатом Тараса Юрійовича – між львовянином та кіровоградцем була справжня співдружність, позначена найприхильнішим ставленням один до одного, готовністю поділитися один з одним ідеями, думками та знахідками.
На жаль цей злагоджений дует двох чудових літературознавців, який так багато робив (і зробив!) для повернення Маланюка в Україну, був нагло перерваний – одного темного грудневого вечора, який переходив у найдовшу ніч року (22 грудня 2006 року), трагічно обірвалося життя Леоніда Васильовича. Не знаю, чи встиг він отримати від свого старшого побратима чудовий дарунок – книжку «Повернення», у якій Тарас Салига скомпонував поезії, есеїстику, епістолярій Маланюка. І все те було супроводжене цікавими коментарями, більшість яких належали Тарасу Юрійовичу та Леоніду Васильовичу. Мабуть, не встиг, бо інакше обов’язково приніс би на кафедру, похвалився б…
Одна за одною продовжують з’являтися дослідження Тараса Салиги, присвячені Маланюку. І кожне таке дослідження – нова сторінка в маланюкознавстві, новий аспект, нове відкриття. Почитаймо, бодай, «Рильський – Маланюк – Сосюра (Спроба ідейно-дискурсивного аналізу)» чи «Євген Маланюк і Галичина», чи будь-яку іншу з його статей – і відчуємо, що кожна з них наближує нас до видатного поета і мислителя.
Він впряжений в упруги. Тягне плуга сам. Без побратима. І чекає на підмогу. Бо знає, що Євген Маланюк завжди потрібен Україні. Особливо зараз.
