«Стодзвонно б’є віками слово Кобзаря»
Як людина, що вже чимало працює у шевченкознавстві, добре знаю колосальний енергетичний потенціал Шевченкового слова. Його особливість в тому, що з часом він не тільки не втрачається, а, навпаки, набуває все більшої потужності. Це рідкісне для світової літератури явище - воно стосується того найвищого ряду митців, які належать вічності.
Зараз, коли наближається 200-літній ювілею Тараса Шевченка, все більше увиразнюється одна проблема, про яку, думається, ще не раз йтиме мова серед серйозних інтерпретаторів творчості поета. Цей нібито «селянський», «мужицький» поет, якого колись так легко сприймав простий народ, все більше стає поетом елітарним: зараз до нього здатні підніматися лише читачі високої духовної культури – читачі певним чином обрані. Не буду зараз роздумувати над природою цього явища – іншим часом повернемося до нього. Скажу лише, Шевченкове слово постійно потребує все нових інтерпретацій та підходів. Необхідні нові таланти, здатні по сучасному аналізувати його поезію, створювати той тлумачно-інтерпретаційний дискурс, який би, постійно контактуючи із суспільною свідомістю, доносив до неї смислові імпульси Шевченкого слова.
Ось чому я так зрадів, коли, переглядаючи твори учасників Всеукраїнського конкурсу на кращий твір про Шевченка, натрапив на кілька есе, які засвідчували що їх автори відзначаються неординарністю мислення і вже на даний момент формуються як елітні читачі Шевченкового слова.
Одного з тих авторів і хочу представити університетській публіці. Дудник Анна – їй через кілька днів виповниться лише 17 років (всього-навсього!). Студентка І курсу факультету філології та журналістики. У минулому році ще ученицею 11-го класу виборола 2-ге місце на Всеукраїнському Шевченківському конкурсі.
І ось зараз подала на конкурс своє есе «Стодзвонно б’є віками слово Кобзаря». Читаючи його, переконався у безсумнівній талановитості першокурсниці, яка виявляється в кількох важливих особливостях юної інтелектуалки – вона тонко відчуває Шевченкове слово, його високу значущість для народу. І взагалі піднімається до розуміння проблеми «Шевченко – народ» Висловлює не загальні, нашвидкуруч нахапані звідусіль думки, а свої, особисто пережиті та продумані. Важливим є і те, що їй вдається ці думки точно сформулювати та висловити.
Розмовляючи з нею, намагався зрозуміти обставини, завдяки яким вдалося цій молодій людині так рано вийти на такий досить пристойний рівень інтелектуального розвитку.
В наш університет Аня приїхала із села Кримка Первомайського району Миколаївської області. Про це село я знав ще із шкільних років, коли в сільській бібліотеці мені попала книжка про «Партизанську іскру» - була така підпільна організація саме в цьому селі. Про неї багато писали - як і про «Молоду гвардію» з Краснодону.
Мати – вчителька української мови і літератури, батько – музикант за освітою, але музичну школу в селі закрили, і зараз він безробітній. Сільська інтелігентна родина. Щоб вижити та вивчити трьох дітей (старші сестри Анни вже здобули освіту), доводиться тримати чимале господарство: кілька городів, всіляку живність. «Весною, літом, ранньою осінню – я на городі, треба ж батькам допомагати…» - говорить вона з усміхом, бачу – не жаліється…
Мати залюблена в літературу і в свою учительську справу. Батько – чудовий музикант, що грає чи не на всіх музичних інструментах. Велика домашня бібліотека.
Можна лише уявити, яка духовна атмосфера наповнює життя цієї родини в довгі зимові вечори, коли телевізор ніхто й не включає («В ньому нічого цікавого не знаходимо» - признається), натомість у цій учительській оселі лунає у виконанні батька «Вальс» Шопена чи інша музика, яка, за словами поета, «ніжно серце тисне». Або - повна тиша, коли чути, як за вікном під вітром ледь шумить зимовий сад. У такі вечори добре читається або ж пишеться: Анна пише вірші. Я їх переглядав, але не раджу поки що їх друкувати: хай визрівають. Користь від того, що вони з тобою, що вони в тобі, велика. «Поетичне слово – еліксир для дитячого мозку» - був впевнений геніальний Василь Сухомлинський. Того еліксиру у її дитячі роки було багато.
«Так хочеться писати…» - сказала Аня під час розмови. І, почувши ці слова, я подумав: «Ні, про цю дівчину треба розповісти людям, побажати їй удачі – хай вона гідно реалізує себе у цьому складному світі…»
Пропоную познайомитися з есе Анни Дудник, що присвячений Тарасу Шевченку.
Стодзвонно б’є віками слово Кобзаря
Кожне покоління шукатиме живих джерел слідами Шевченковими.
Євген Сверстюк
У самому серці України, в її палкій, чистоголосій душі б’ється джерело Шевченкового слова, вічного слова, вірного слова, слова, яке стодзовонно бринить любов’ю до Батьківщини. Шевченко – Людина, після якої пішли Люди. Вони горять полум’ям віри, надії, сподівання на краще, п’ють із джерела того силу, і вона нескінченна. Її п’єш – хочеш ще, вона манить простотою і водночас багатогранністю, яка несе кожному своє, кожен знаходить у тих гранях джерельної води свою долю. Ведуть слідами Шевченковими до того джерела нас змалку. Хоча ні. Той, хто відкрив його, хто відчув смак слова великого Кобзаря, сам тримається поруч, черпаючи щодень істини, що так інколи потрібні, яких у нашому житті так не вистачає. А чому не вистачає?
ХХІ століття… Сьогодні, коли Україна потрохи оговтується від своєї чорної, пошматованої сторінки історії – Чорнобильської трагедії, потерпає від чергових жорстоких експериментів віку, страждає через болючі непотрібні жертви підземних світів шахтарів, очікує, приймає і знову розчаровується у нових «вершках» еліти, в політиках, які ніяк не наведуть лад у державі, яка втомилася, ослабла, – культура втрачається. Її суть та роль для суспільства, яке відвертається від вічного, беручи до уваги буденність кожного сірого звичайного дня існування, знецінюється. Країна без культури – людина без духовності. А що може бути гірше, коли люди живуть за інстинктами тварин: знайти здобич, з’їсти, сховатись, вижити?! Важкі часи. Не думаю, що хтось міркує інакше, але треба залишатися сильними і руйнувати шаблони того, що духовність зараз не головне. На місці Шевченкового джерела не раз намагалися спорудити мегаполіси бездуховності, але воно так пристрасно б’є, що всі стіни, споруджені часом великих спустошень, руйнуються. Як писав письменник Євген Сверстюк, «Шевченкова поезія проста – і в поезії Шевченка немає нічого простого. Шевченко поет наскрізь соціальний – і Шевченко завжди і весь у сфері духовних проблем. Шевченко національний у всіх виявах – і Шевченко скрізь ставить проблеми загальнолюдські». Дійсно, Шевченко – вічний, його проблеми – наші проблеми.
Тарас Шевченко в посланні «І мертвим, і живим…» створив збірний образ української тогочасної «еліти», яка і в наш час досить проблематична, навколо неї постійний шум і критичні думки. Пригадаємо епіграф твору, яким стали слова із Біблії: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавиджу – лжа оце». Поет підсвідомо говорить про панів, які користуються працею кріпаків і в той же час на все горло солодко кричать, що люблять народ. А що ж це за любов, якщо вона породжена лицемірством, фальшивим патріотизмом, і яка її ціна? Ціна цієї «любові» нікчемна, адже паростки зради, утрати національної свідомості випещує вона. Сучасна Україна… Що змінилося? Колись пани – тепер політики, які, вибачте, безсоромно брешуть на очах у мільйонів тих, хто їм вірить, віддається з надією, що завтра буде краще. А що маємо? Тільки ось вибори причалюють до українських берегів, як із моря лізуть на сушу численні політичні партії і починають голосити про нове життя, про кращі часи, про їхні благі наміри щодо України-неньки – народ вірить. А що ще залишається? Хочеться вірити! Партії змінюються, чиновники змінюються, а життя таке, як і було…
Болюча тема істинно вірних патріотів-українців, зокрема і Тараса Шевченка, – це те, що ми шукаємо щастя всюди, але не на Батьківщині. Хоча правду треба шукати на власній землі, силу слід черпати, спираючись на свій народ, надію варто берегти у серці рідної сторони. Мало хто це розуміє. Тікаємо до інших країн, високорозвинутих, висококультурних, а потім говоримо: «Чому Україна має такий ганебно низький рівень життя?». Хто ж його створюватиме, як не народ? А його нема! Українці, як спільнота, ще не зжилися, не зріднилися: Захід і Схід – інакодумці у поглядах та ідеях, одвічний ласий шматок для країн, які марять його пригріти під оманливим крилом жалю – і над цим теж варто задуматись.
Як же молитвенно, слізно благав Шевченко: «Обніміться ж, брати мої…», адже в єдності сила. Єдність святими волокнами пов’язує душі, єдність створює гармонію кожного слова українця, єдність змушує вірити, творити, жити так, як хоче люд. Доля нації не в руках лідерів, а в руках самого народу – ці слова повинні нести не лише один єдиний зміст, але й одну єдину суть: народ – це сила, яка тримає фіал благополуччя – лідери підтримують його спокій.
З великим розпачем та болем згадано у посланні українських гетьманів: І. Брюховецького, П. Тетерю, Ю. Хмельниченка. Вони, недалекоглядні й слабкі політики, знесилили незалежність України, сварячись між собою, козацька старшина продала батьківщину туркам, польським панам, російським царям. Так і повелося серед нащадків отаких от гетьманів: вони гірше за іноземних загарбників катують свій народ, «розпинають» свою Україну. А якщо замінити слово «гетьмани» відповідним «можновладці»? Вам нічого це не нагадує? «Про своїх гетьманів» говоримо, про своїх…
Українська мова – це і щебетання солов’я у вишневому садочку, і кетяги калини у лісі, і шепіт золотих океанів пшениці, і шумовиння хвиль Дніпра-ріки. Солов’їна мова, калинова мова, золота мова – так про неї з захопленням говорять за кордоном, нею зачаровуються до сліз, у неї закохуються, мов у юності, щиро і натхненно, вона, мов пісня, ллється струмочками, чистими-чистими, ніжними, зворушливими. За Україною її цінують, там її признають як одну з найкращих, а у нас соромляться і зневажають, ганьблять та осуджують, споганюють та забувають. Влучно Шевченко пише: «І всі мови слов’янського люду – всі знаєте. А своєї дастьбі… Колись будем і по-своєму глаголать…». Поет закликає від інших народів брати найкращі здобутки культури, вивчати досягнення світової науки, але, навчаюсь чужому, народжувати власну мудрість, яка не суперечитиме своєрідності тонкої душі нації, не пригноблюватиме істинну історію і не стане тлумачити її так, як це зручно іншим. На думку деяких невігласів, українська мова – це не престижно, більше того, модніше розмовляти російською, і не важливо, що в розумінні молоді «російська» звучить, як «український суржик», головне, що це «майже російська» – це круто!
Доборолась Україна
До самого краю.
…………………
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Неприємно, що юні особистості так ганебно помиляються. Власне, я нічого не маю проти російської мови, але боляче, що українці скільки йшли до незалежності, до утвердження державності мови, а ми так швидко і легко руйнуємо те, що створювалося віками. Не забуваймо: їх шлях був важким і тернистим, довгим і вогненним.
Шевченко – сучасник кожної епохи. Актуальність його сьогодні не в тому, що він порушував великі вічні питання або дав нам відповідь на них, – кожне покоління мусить саме шукати відповіді на питання, поставлені часом. Кобзар постійно будив волю, приспану і заколисану. Джерело його слова, немов гаряче серце, струмочками і річечками дарує кожній часточці України цілющу прозору кров, яка береже в собі і любов, і мужність, і силу, і наснагу, і вірність Великого Слова, яке має цілющі властивості випрямляти, підносити, пробуджувати, зміцнювати в людині Людину, її духові начала. Стодзвонно б’є віками слово, істинно щасливий той, хто його чув, у ньому мотиви посивілого минулого, пісні пристрасного сьогоднішнього дня, мелодії очікуваного ще кращого майбуття – і все воєдино, допоки б’ється джерело Шевченкового слова!
