ТРИ ПОЕЗІЇ БОРИСА ОЛІЙНИКА
(Дещо про магію Олійникового слова)
Ювілейне есе
Є чимало способів сказати слово про ювіляра. Спосіб, яким я зараз хочу відзначити 75-річчя Бориса Олійника – одного зі своїх улюблених ще із 70–80-х років поетів – можливо видасться дещо незвичним: просто зверну увагу шановних читачів «Слова і часу» на три його твори. Спочатку перечитаймо кожну із трьох пропонованих поезій, відновимо їх у пам’яті, а потім дозволю собі зробити до них короткий ненав’язливий коментар.
У далекому вже 1989 році видавництво «Радянський письменник» видало мою книжку «Поетика Бориса Олійника». Писалася вона зовсім не з причини піввікового ювілею надзвичайно популярного тоді поета, а із зовсім іншою метою. Писати монографічне дослідження про поетику «нашого Ілліча» (так тоді говорили у письменницьких колах про секретаря парткому Спілки письменників України) я вирішив з вельми меркантильною метою, а саме: готувався тоді до захисту докторської дисертації, і мені потрібен був «полігон» для випробування тих методологічних принципів системного аналізу індивідуальної поетики, які розроблялися в дисертаційному дослідженні і які обов’язково мали бути перевірені на практиці. Для того, щоб показати функціонування поетичного твору як системно-цілісного «організму», кожна частина якої «працює» на «кінцевий результат», тобто на вираження якогось складного художнього смислу («художньої ідеї»), поезія Бориса Олійника, як мені тоді здавалося, підходила якнайкраще. Для вирішення поставленого завдання, необхідно було вдатися до маловживаного і мало розробленого в нашому літературознавстві «жанру» аналізу поетики окремого твору. І досі одним із серйозних недоліків нашої науки про літературу є, на мою думку, ігнорування цього жанру. Воліємо писати залізобетонною «дисертаційною» мовою про якісь важливі наукові проблеми, не відчуваючи, що ця залізобетонність сковує і пригноблює думку, не дозволяє їй розкритися на всю повноту і таким чином хоч якось зачепитися у літературознавчій свідомості, – не кажу все про свідомість суспільну, до якої вона просто не здатна через свою кволість і невиразність проникнути.
Скажімо, про Тараса Шевченка вже все ніби-то сказано. Здається, кожна нова праця, у якій в загальному досліджується та чи інша проблема, лише варіює сказане в усіх попередніх дослідженнях, додаючи при цьому – таке, слава Богу, буває! – якусь дещицю нового. Проте Шевченко може розкритися і глибше, і розмаїтіше через «монографічний» аналіз окремих поезій. Наука такого аналізу є досить складною. Одна з її умов – окрім усього (контексту, компаративістських та інших моментів), – необхідно в обов’язковому порядку здійснювати на сучасному рівні аналіз поетики. Без цього до суті твору – а вона у художності! - добратися просто неможливо…
Книжка «Поетика Бориса Олійника» складалася із низки «монографічних» досліджень поетики окремих творів. Всі пропоновані в цьому есе поезії Бориса Олійника дуже детально – слово за словом, рядок за рядком – аналізуються у згаданій монографії. Зараз, перечитуючи ті дослідження, відчуваю, що далеко не все вдалося у тих творах розкрити. Цьому заважав (мені так здається) проклятий «внутрішній» цензор (80-ті роки!) та й досвіду, вочевидь, не завжди вистачало.
Отже, поезія перша – «Та було у матері чотири сини…».
Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли - пустила у світ.
Як прощались - присягали, звісно,
Ми ж тобі і те і се:
І любов довічну, і вірну пісню
У своєму серці принесем.
Та й пішли собі на чотири боки:
Хто плаями, хто шосе.
Снопувались дні, скиртувались роки,
Забувалось те і се.
В того жінка вийшла якась невправна,
В того клопоту як гусей.
Третій побивавсь: “Діла державні”.
А четвертий - те і се.
Мати працювала в городній бригаді
І любила борщ пісний.
Перед сном, бувало, вмикала радіо,
Як передавали пісні.
А роки летіли, мов сиві коні…
Вже й недобачати стала.
Над очима клала дашком долоні -
Ждала-виглядала.
На двадцяте літо сини згадали,
Вдарили у поли скрушно.
Зрештою, на карті… село відшукали -
Рушили.
За поріг ступили:
“Здрастуй, ненько,
Вибачай, що трохи запізно.
Так зате ж тобі ми, хоч і далеченько,
А таки ж принесли пісню”.
“То сідайте, діти. Дарма що тісно,
Дяка, що згадали мене.
А найбільша дяка вам за пісню!
То, синочки, хто ж почне?”
Перший зашарівся, наче ружа,
Другий прикусив губу.
Третій наполохано: “А чи зручно?”
А четвертий каже: “Забув”.
І чогось так боязко озираються,
Мовби хтось у шию жене.
Почекала мати
та й знов питається:
“Ну, так хто ж, синочки, почне?”
Мовчать…
То послала їм долівку ряднами,
А собі у голови - кужіль.
Перед сном ввімкнула звично радіо:
Хай уже співають чужі
Викладаючи теорію літератури на 5-му курсі філологічного факультету, цю поезію використовую на одній з лекції із метою досягти таких результатів: 1) пояснити термін «підтекст» та показати його функцію як надзвичайно потужного джерела художності; 2) виявити здатність майбутніх учителів-словесників розгадувати складні підтекстові смисли та уміння сформулювати їх; 3) промоніторити рівень національної свідомості студентів-випускників, пам’ятаючи при цьому, що саме він для вчителя рідної мови та літератури є важливою ознакою фахового професіоналізму.
Перед тим як прочитати цю поезію перед аудиторією, прошу студентів після її прослуховування дати відповідь на питання: «Сформулюйте головний смисл твору, його основну ідею» або, простіше, «що хотів сказати цим твором поет?». І кожного разу обговорення цієї поезії-притчі перетворюється у складний процес відкриття Бориса Олійника як поета, наділеного здатністю за зовнішньою, нібито «простакуватою» формою (насправді ж ця простота є позірною, бо грунтується на високій поетичній майстерності), вибудовувати складні художні смисли, момент розгадки яких, а, точніше, щасливий момент їх осягнення, викликає глибоку повагу до поета, який у притчевій формі висловив одну з найболючіших національних проблем, а саме: показав механізм змалоросійщення мільйонів людей, які відірвалися від свого коріння і тепер живуть поза власною культурою – слухають «чужі пісні». Щоб переконатися в цьому, включіть телевізор і пройдіться по телеканалам…
Другу поезію «Парубоцька балада» теж аналізуємо зі студентами з метою пояснити підтекст як важливе джерело художньої енергії.
Я летів красивим чортом
На коні, як ворон, чорнім -
Біла піна падала, мов сніг, -
Ех,
до тієї Чураївни,
Що клялась від третіх півнів
Рушники послать мені до ніг,
Та
до тієї… до такої,
Що як поведе рукою -
Солов’ї вмирають навесні!
Я летів…
А на Купала
Дві зорі підбито впали,
Заридав у глухомані сич…
Гей, скоріше, коню-друже,
Щось мені на серці тужно,
Щось не договорює ця ніч.
Та
ще ж, як на чиюсь намову,
Загубилася підкова…
Щось недобре затаїла ніч.
Я влетів з розгону в ранок
Під високий білий ґанок,
Де колись уста її пізнав…
Тільки ж чом це так вогнисто
Сіють музику троїсти?
Чуєш, коню, що б воно за знак?
Розчахнулись нагло двері -
Став біліший від паперу:
Вийшла Чураївна… у фаті.
Тонко скрикнула, мов чайка.
Випала у свахи чарка.
Три музики зблідли, як святі.
Вмерзнув повід у долоню.
Так оце виходить, коню.
Ми з тобою гнали крізь віки,
Щоб Зеленої неділі
Встигнуть… на чуже весілля?
Де ж твої, Марусю, рушники?!
Щось лепече про розлуку,
Простягає білу руку, -
Повертаймо, коню… в три хрести!
Та
скоріш від цього саду,
Де зустрів я ніжну зраду.
Та не слухай тоскного: “Прости!”
Люто вилетів на греблю,
Вдарив тугою об землю -
Обірвались струни у музик.
Закричали треті півні,
Впала з горя Чураївна
Головою в проданий рушник.
Ще не раз ти, Чураївно,
Скрикнеш чайкою осінньо,
Коли я попід твоїм вікном
На коні, як ворон, чорнім
Пролечу красивим чортом,
Хрещений весільним рушником.
Ех,
до тієї… до такої,
Що як поведе рукою -
Скрипка заголосить під смичком
Та
до тієї, до другої,
До тії… та не такої.
Під чиїм же, коню, ми вікном?!
Якщо імпліцитний смисл поезії «Та було у матері чотири сини» розкодовується відносно легко (тут все залежить від рівня літературної освіченості студентів та наявності у їх свідомості «кодів», які б допомогли розгадати антималоросійську спрямованість головного смислу), то поезія «Парубоцька балада» демонструє підтекст із невловимим сенсом, який фактично неможливо більш-менш точно сформулювати. Підтекст цієї поезії кожний читач розкодовує по-своєму. Для мене, наприклад, «Парубоцька балада» перегукується з підтекстовим смислом поезії Василя Симоненка «Там, у степу, схрестилися дороги…», де він звертається до України, до свого народу: «Але скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?».
Поезія приваблює магією підтексту, до того ж вона надзвичайно красиво «зроблена». Чарує тонкий, ледь відчутний, глибоко національний за своєю природою гумор.
До третьої поезії «Похорон вчителя» вдаюся з метою пояснити студентам природу складного і по-різному інтерпретованого поняття «катарсис».
Вчитаймося у цей текст і відчуймо, прийнявши на себе болі людей, які прощаються зі своїм Вчителем, ось те прикінцеве просвітлене очищення. І при цьому наблизимося до відповіді на питання про сенс життя…
Пам’яті Олексія Антоновича Вовнянка
Як несли його тихо в нове житло
По бруку, по бруку, по бруку, -
Був місяць май. Сонце пекло.
…Мерзли руки.
Сизий пил опадав на хрести перехресть.
Зітхали старі: відмучивсь.
Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:
Грали учні.
А коли проминали школу і сад,
Молода… молоденька антонівка
Підійшла до труни, сахнулась назад:
- Олексію Антоновичу?!
Та чи він не почув, чи удав, що спить,
Бо несли його високо-високо,
Тільки пальці, здалось, ворухнулись на мить,
Наче листя, на жовтні висохле.
Обіч шляху тулилися скромно авто.
Шоферюги, на слово колючі,
Сигарети ховали в рукав. Бо то
Були його учні.
Затихали у хатах дрімучі сварки,
Видихалися чвари ядучі.
І стояли сумирно дебелі дядьки -
Його перші учні.
А один, що сивухою очі залив
І таке - не при дітях - варнякав,
Як побачив його, ураз прохмелів
І по-людськи заплакав.
А один генерал, увесь в орденах,
Що звитягою смерть перевершив,
Прочитав телеграму. Збілів, як стіна.
Вперше…
Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.
Триста лих мені дивиться в вічі.
То за віщо ж до всього ще й ця журба?
Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!
Як могли ви, учителю, вмерти, коли
Мені й так до нестями прикро?
Я ж вам вірив, як Богу. Мені ви були
За отця, і Духа, і… приклад.
Та коли б хоч вітрища ламали кущі
Чи осіння осмута висла,
Та коли б хоч лили трафаретні дощі, -
А то ж май зацвіта, як пісня!
Він сказав:
- Не вдавайся до самобиття.
Не спіши головою з кручі.
Я тому саме в травні лишаю життя,
Щоб його цінували учні.
І наостанок скажу про ще одну особливість усіх трьох щойно прочитаних поезій. Коли читаєш їх вголос студентам, то буквально фізично відчуваєш, з якою величезною увагою вони сприймають Олійникове слово. Думається, у того слова якась особлива магія…
