Як ми їздили в Україну
Інна Тільнова (КДПУ ім. Володимира Винниченка)
Як ми їздили в Україну
( нотатки зі щоденника)
«Нова ра-а-адість стала, яка не-е-е-ебувала! Над вертепо-о-ом звізда ясна-я світу за-а-асіяла», - так починали свій робочий день малі безпритульні у львівському трамваї номер сім, що йде від залізничного вокзалу до центру.
«Та що ж вона собі думає, та Україна! Та хай роздеруть її вони та запхають собі в рота та зжеруть її. Людоньки, хіба ж ніхто не баче! Такі оно черги біля банку стоять, люди мліють!..» - «Та сядьте вже, не губуйте до зупинки» - так заспокоював водій стару жінку в автобусі «Коломия – Буковель».
«На зупинці зупиніть, будь ласка, щофере! Дякую! Щасливої дороги», - так їхали гуляти на дискотеку хлопці з Дилятина до Яремчі.
«Давайте вип’ємо перший келих за наші традиції, які ми зберегли, за нашу Україну, за Гуцульщину» - говорили в компанії молодих людей віком 19 – 23 років.
Це лише підслухано. А для того, щоб переповісти враження від того, що почуто і побачено, мабуть, не вистачить ні слів, ні паперу…
Кажуть, що все пізнається у порівнянні. І це правда. Можливо, я би більше хотіла повертатись у Кіровоград, якби не відчула такого контрасту в усьому, що лише можна порівнювати.
Та почну з початку. Початком була мрія – поїхати в Карпати. Мрія перетворилася в мету, мету досягнуто, і ось тиждень перебування у Яремчі перевертають мій світогляд на 360 градусів – з ніг на інші ноги. Звісно, зміна світогляду відбувалася поступово і в голові, та інші ноги теж пригодились – відразу дала собі слово ходити пішки, не користуватися маршрутками, трамваями і будь-яким транспортом – щоб устигнути надивитись, надихатись, наслухатись справді українського. Від багатьох доводилося чути відгуки про жителів Західної України, мовляв, вони, «бандерівці», мають незвичний характер, обмежені націоналістичні погляди і вороже налаштовані до всього «ненашого». Та залишімо політику для тих, кому вона приносить прибуток, давайте поглянемо на молодь з різних регіонів України, її культурний рівень та світогляд, адже кому, як не молоді бути фундаментом майбутнього нашої держави.
Яремче. Там я стала занадто сентиментальною. Мені не вдавалось відпочити, мозок сам по собі порівнював, порівнював, порівнював усе, що йому траплялося аналізувати. Свідомо не взявши з собою ручки і записника, я картала себе за таке абсурдне для мене рішення – бо протягом відпочинку траплялись такі деталі, на які просто не можливо не звернути уваги, які гріх не зафіксувати.
Одне із найяскравіших вражень – це святкування Водохрещення. Так трапилось, що саме в цей день ми з друзями вирішили поїхати на Буковель – найвідоміший в Україні гірськолижний курорт. У спортивних куртках, із лижами на плечах і наплічниками ми весело йшли по дорозі до зупинки. Тут почувся хоровий спів, а потім з-за повороту вийшла процесія з корогвами. Дорослі й малі, хлопці, дівчата, бабусі, дідусі – усі разом співали якусь чи пісню, чи колядку, чи молитву. Я не знаю. У кожного в руках був бідончик, прикрашений «дощиком» чи штучними квітками. Ішли статечні пані у норкових шубах і українських хустках, серйозні чоловіки у вишиваних сорочках під верхнім одягом. Наша група стала по обидва боки дороги, пропускаючи процесію і почала фотографувати, дехто знімав на відео. А мені хотілося або голосить, або провалитись крізь землю. Голосить – бо в нас такого немає, а я хочу! Провалитись крізь землю – бо мені соромно, що в нас такого немає, що на нас дивились як на неуків і нездар, що ми в таке свято пхаємося кататись на лижах, а увечері шукатимемо дискотеку і що я не знаю, що вони співали – чи пісню, чи колядку, чи молитву…
Про це я думала в маршрутці на Буковель. У кожному селі, через яке ми проїжджали, зустрічались такі ж процесії – з дітьми, молоддю, короче кажучи, старими й малими.
Звісно, враження від катання на лижах і спостерігання за майстрами, що літали з найскладніших гірськолижних спусків, трохи мене заспокоїли. На трасі для «чайників» я простояла, мабуть, півдня, розпускаючи вуха – не знаю, чому, але для мене було насолодою слухати, як говорять люди навколо. Найбільше вразив дядько, який не вмів сам кататися, але всіх навчав. Він стояв, наступивши однією лижею на іншу, щоб не поїхати і кричав: «Васю, плугом! Васю, плугом!» аж поки Вася не втаранився у свого учителя, ну, а тоді, за законами жанру, і в мене.
На елітних трасах каталися гості - іноземці на дорогезних фірмових лижах марки «Fisher», «Solomon» у спеціальних костюмах, окулярах і шапочках з бомчиками. Разом з ними чотирьох- , шестирічні діти, які з виглядом асів літали повз нас - здивованих майбутніх педагогів.
Зрозуміло, що кататися кожного дня на лижах студенти собі не могли дозволити, адже прокат лиж коштує 65 гривень, абонемент на підйомники - 150 гривень за 20 підйомів, плюс ще всякі додаткові послуги (приміром, година роботи інструктора – 120 грн, камери зберігання – 30 грн, та що там говорити – ціна за склянку чаю, і та європейська – 7 грн!).
Щоб не смішити людей своїм «умінням» кататися на лижах і не витрачати задарма гроші, ми з подругою вирішили поїхати до Коломиї – там є відомий на весь світ Музей Писанки. Розпитавши людей, ми знайшли будівлю у формі великої жовтогарячої писанки з орнаментом і були щасливі від того, що побачили наживо все, про що чули від викладачів.
Фонд музею нараховує близько дванадцяти тисяч писанок з різних регіонів України, унікальними є писанки з автографами українських президентів та іноземних гостей, роботи старожилів села Косів, що на Івано – Франківщині, а також подарунки емігрантів та іноземних поціновувачів унікального мистецтва писанкарства. Крім писанок у музеї ми побачили дряпанки, шкрябанки, мотанки, писанки з бісеру, злаків, вишиті, дерев’яні, бурштинові… Нічого дивного, що Коломию називають перлиною Гуцульщини, центром карпатської культури та мистецтва. Це справді так. Вулицями цього міста ходять звичайні люди, вони так само купують техніку у «Фокстроті», телефони у «Євросєті» і обідають у «Челентано». Але більшість вивісок і табличок з написами там – українською. Вражають також назви головних вулиць районів міста – серед них такі як: імені В. Стуса, Б. Лепкого, Дорошенка, Січових стрільців, І.Франка, Б. Хмельницького, С. Бандери, С. Петлюри, А. Міцкевича, М. Драгоманова та інші. Ну, і не варто нагадувати, що народ там розмовляє українською мовою. Для нас було насолодою слухати, як говорять люди на вулицях, тож дорогу до музею ми розпитували мінімум у семи прохожих…
Дорога назад з Коломиї до Яремчі була не менш цікавою. По радіо в автобусі звучала пісня групи «Міраж» «Музыка нас связала», ми з подругою підспівували і не помічали, що на нас дивиться весь автобус. До водія підійшла якась жіночка і щось йому сказала. Через мить у салоні автобуса заграли гуцульські народні пісні. І що ви думаєте? Хлопці і дівчата, які сіли в Дилятині (з розмов ми зрозуміли, що вони їхали на дискотеку) почали співати! Підспівувати про Іванка, пританцьовували, сміялися… Я не сміялась. Бо в нас такого не буває. І, мабуть, ніколи не буде. І вже сумні, ми спрагло слухали, як оця молодь, виходячи з автобуса, говорила: «На зупинці зупиніть, будь ласка. Дякую! Щасливої дороги!» Це «забиті» села Івано-Франківщини. Як поводитимуть себе молоді хлопці і дівчата, які їдуть, наприклад, з Олександрівки до Малої Виски на танці? Я не говорю про те, що вони обов’язково мають співати українські народні пісні, бо смішно про це говорити, мова йде про культуру поведінки принаймні в транспорті. Нестерпно хочеться, щоб і в нас було так. Про те, хто винен і куди іти поговоримо пізніше. За вікнами автобуса змінювалися пейзажі. Незмінними залишалися віночки на воротях дворів і каплички майже у кожному обійсті. До релігії і у молоді своє особливе ставлення. Принаймні на запитання про знаки у дворах мені розповідав мій одноліток. Справа в тому, що на воротях або на паркані чи криниці у кожному дворі висять віночки із штучних квітів посередині з маленькими хрестиками. Майже на кожному обійсті побудовані маленькі каплички зі статуєю Діви Марії або іконою і кількома десятками запалених свічок. Ялинки прикрашають там на вулиці – по дворах стоять вони з прикрасами, гірляндами, дощиком. Мимоволі думається: а що як у нас у Малій Висці прикрасити ялинку на вулиці, біля воріт? Скільки годин будуть висіти прикраси?..
Цікаво було побачити і так звані весільні дерева – маленькі деревця з білими віхтиками, що вішаються у дворі на фруктові дерева і є символом того, що у родині відбулося весілля. Такі саморобні віхтики ми бачили і на вивісках кафе чи ресторанів у Коломиї…
Вражень за день було стільки, що здавалося, вистачить на місяць.
Вечір додав стільки ж…
Удень на екскурсії ми проходили повз пам’ятку архітектури, яка збудована 250 років тому без єдиного гвіздка. Зараз там розташовується найдорожчий і найпрестижніший у Яремчі ресторан «Гуцульщина». У ньому на Різдво відпочиває президент з родиною, а на уік-енди заїжджає сам Жерар Депардьє.
…Керуючись принципом «Як програвати, то мільйон», ми відразу ж вирішили глянути хоча б краєм ока на ресторан всередині. Думали, як виженуть, то так і буде. Думали, може, там фейс-контроль чи дрес-код ( а без цих слів не обійтись), але - ні. Навпаки, навіть більше: нам знову ж таки дуже пощастило. Ресторан і справді виявився шикарним – інтер’єр повністю український, домоткані вишиті скатерки на столах, вишивані рушники і штори ручної роботи, на стінах – килими, у кутку – дідух. А ще – жива музика ( не ямаха, а скрипка !) і офіціанти в гуцульському одязі – від шкіряних постолів і вовняних шкарпеток до унікальної вишиванки.
Шикарним виявилося і меню – оленина, різноманітна риба, національні гуцульські страви. Ми спробували бануш – це ніби каша, що вариться з кукурудзяної муки на сметані з бринзою або грибами, а також ченах – рідка страва, схожа на суп з бобами, картоплею і м’ясом у глиняних горщиках, приправлена пряними травами. Познайомились з офіціантом, він запитав про наші страви. Важко було пригадати, адже гуцули – це народ, а ми - …просто українці ж наче. Ну, тобто українці ми. Без наче.
Якось щемно згадується ще одна ситуація, яка трапилася з нами у Ворохті
(це біля Яремчі). Ідемо ми вулицею, аж вдалині бачимо діда з торбиною шитою і якоюсь довгою палицею. Я пожартувала, мовляв, дивіться, гуцул з трембітою. Підходимо ближче. Виявилось, то справді був гуцул із трембітою. За три гривні він пропонував послухати, як звучить трембіта і сфотографуватися . Ми спочатку пройшли повз, але потім троє з групи повернулося. Можливо, тут знову далося взнаки моє особливе світобачення, але чомусь відразу в голові знову з’явилася асоціація з Україною. Ось стоїть на роздоріжжі старий гуцул, у нього за плечима роки нелегкого життя, в очах чітко читається нужда. У торбі у нього яскрава у квітках хустка, запаска. Усе дістається з торби лише за гроші. Бо – нужда. Але то не речі – то багатовічні традиції наші! У торбині лежить скарб – унікальна символіка, могутня духовність, джерело зародження цивілізації!.. Почепивши торбу на дощаному паркані поряд з дорогою, гуцул за три гривні пропонує послухати його трембіту…
…Україна на роздоріжжі. З торбою національного скарбу когось про щось просить: «Прийміть дитину у родину…» А трембіта? Запевняю вас, навіть весела колядка у її виконанні звучить сумно і дуже щемно. Можливо, через те, що зроблена вона з дерева, в яке влучила блискавка, можливо, бо мелодія грається 45 секунд за допомогою рухів шлунку музиканта без вдиху і видиху.
Цікавого ще лишилось багато. Ось наприклад, знаєте, як гуцули називають туалет? Мрія! Сходити в туалет - це по-їхньому піти помріяти.
Або, приміром, звичайний диско-бар. І ми сидимо за одним столиком з юнаком, який найкраще у місті танцює народний танець під назвою гуцулка. «А хто навчив? – Бабуся. А покажеш? – Звісно!» - і він замовляє у ді-джея гуцулку ! І для гостей з Кіровограда разом зі своїми друзями гордо ( гордо!) показує, як вона танцюється!..
Чи не втомила вас моя розповідь? Чи не думаєте ви, що вона занадто суб’єктивна чи деталізована?..
Звичайно, ставлення до людей завжди буває суб’єктивним. Але факт залишається фактом – далеко ще нам до отієї єдності і соборності, далеко до того, щоб молодь в різних регіонах України однаково гордилась тим, що вона – українська. У цьому я пересвідчилася на власному досвіді. Чому так? Будь-чому у цьому світі, звісно, є пояснення, адже все залежить від конкретних історичних умов формування території, сусідів-держав, політики, освіти, сімейного виховання і т.д. ( це вже з іншої опери).
Але чому ж мої нові друзі, розповідаючи про себе, кажуть: «От у нас на Україні…», а потім запитують: «А у вас як?..»
А чому ж мої знайомі з Кіровограда часто говорять: «Ненавижу, когда в маршрутках говорят «На зупинці зупиніть», убил бы таких!»
Здається, це питання ще довго залишатиметься риторичним…
Здається, пафосної кінцівки моя розповідь не потребує. Любіть Україну.
