Про село

У формі, в який випікали хліб,
Скрутився калачиком кіт.
Останній кіт на всеньке село
І миші, мабуть, останні…
А пам’ятаєш як все тут цвіло,
Як Василь поспішав до Оксани?
Як в кашкеті він ніс абрикоси…
Як вона…любистком…коси…
А тепер лиш горбочки й хрести
(оптимістам: довкола плюси)
А тепер лише пустка…чи пастка?
І старіючий жовтий кіт.

Безперечно, людина тримає у своїх руках віжки багатьох важливих процесів: з величезною швидкістю з’являються на мапах нові міста, розростаються мегаполіси, повзуть незайманими степами нові автобани.

Але є речі, якими керувати гомо сапієнс не в змозі: це вічні вітер, вода, вогонь, рух Землі, температура Сонця… Примітивно і смішно навчилися люди захищатись самі від себе, адже, знаючи наперед, що може трапитись, ніхто не зупиняється, викидаючи сміття у балку, огризок у річку, а пляшку у посадку. Справившись, людина як злодій, тікає у місто, у свій звичний, задимлений мегаполіс, а совість залишає десь на дні свого єства, на всякий, а раптом знадобиться.

Найближчими до живої землі, сонця, вітру і води залишаються українські села. Саме там ви можете почути чистий спів соловейка, голоси цвіркунів підвечір і гудіння пташки - «бугая» в очереті. Там стіни хати дихають (бо не оббиті вагонкою і не заклеєні шпалерами) і пам’ятають запах свіжоспеченого хліба.  Там можна залізти на горище і знайти старого макогона і довго просити у діда, щоб подарував, щоб дозволив забрати додому, бо тобі нема чим товкти мак на Маковея… Там старі дід і баба не уявляють себе без корови, курей, курчат, качок,  собаки, кота, ставка, города,  комори, дрів, соняшників, вишень…

У справжньому українському селі.

Стоп!

Ідилія потроху розвіюється, бо так було в моєму дитинстві і так пам’ятає моя мама. А от діти мої, мабуть, лише уявлятимуть з моїх розповідей: як це – переносити хліб, що зійшов із літньої кухні, що надворі до хати і тихо чекати, ковтаючи слину, пиріжків із гарбузом, що стигнуть у печі.

«Щороку з мапи України зникають до десяти сіл. Як повідомило радіо «Німецька хвиля», нині Держкомітет із земельних ресурсів збирає інформацію про покинуті населені пункти. І, аби зовсім не втратити українське село, вже невдовзі посадовці будуть «переманювати» сюди жителів мегаполісів» - читаю в одній із газет матеріал під назвою «Зниклі з карти села воскресять?».  Цікаво, як це вони збираються робити – «переманювати»? Аж смішно на думці стає, якщо уявити, як посадовець одягає на гачок наживку і заманює у село Ленінка  крутого дядька на крутій машині. Дядько доїжджає максимум за межі  райцентру  і перед Кіровкою (це ще одне село на шляху до Ленінки) повертає назад – крута машина не створена для дороги в українське село, адже там уазом не проїхати – немає дороги. А що за приманку слугуватиме? Земля?

«Земельний кодекс передбачає, що кожен громадянин України має право на безкоштовне отримання землі у розмірі до 25 соток у селах, до 15 соток – у селищах і десять соток у містах…» І справді, однією землею туди не заманиш. Як пишеться в «Україні молодій», аби люди оселялись на покинутих територіях, необхідно хоча б покращити інфраструктуру»…

Коли покращиться інфраструктура села – хіба звідти хтось тікатиме?…

Здається, слово «треба» якнайкраще пасує майже до всіх ситуацій, що трапляються в Україні. То й що, що земля у нас така, що встромиш лопату – виросте дерево. Та сотні сіл по всій Україні вже давно заросло будяками, і без Чорнобиля деякі села мають вигляд пустки і злиднів…Це слугуватиме приманкою для жителів мегаполісу? Адже тільки величезна любов до землі, генетична любов, що передавалася із покоління в покоління зможе врятувати село, бо той, хто народився під гамір автобанів і стукіт клавіш, той ніколи не захоче їхати в село вичищати у корови і сапати картоплю. Він приїде на готове, де є газ, гарячий душ, ванна, Інтернет, ставочок із мармуровими східцями до води, садочок із лавками під яблунькою… Але сам він не вичищатиме смітники і не розгрібатиме фундаменти старих повалених хат…Без реальної фізичної праці, до якої не звикли міські жителі ніякі руїни не відбудуються. Сидіти у офісі під кондиціонером і безліч разів повторювати своє «треба» можна ще довго.

А вихід, на мою думку, такий:  не слід  витрачати час на «Утопію Томаса Мора» і думати, що ж таке цікавеньке, креативне і гламурне почепити на гачок, щоб «переманювати жителів мегаполісів» до села. Займіться не забаганками міських жителів, а самим селом, тоді ніхто звідти не тікатиме. Розумію, мені, двадцятирічній дівчині  - куди там зі своїми порадами… Але я народилася і виросла в селі, а вони – під кондиціонерами і з мишками під рукою. І мені болить оця фотографія, зроблена навесні…