«Педагогіка повинна стати наукою для всіх»
(До 90річчя Василя Сухомлинського)
Спадщина Василя Сухомлинського, як і кожна видатна духовна спадщина, яка витримала іспит часом, потребує постійної інтерпретації. Проте наукове, а значить всебічне, із залученням у даному випадку суміжних дисциплін (психології та психофізіології, естетики, етики, філософії і т.д.), осмислення головних педагогічних концептів і всієї педагогічної системи Сухомлинського як цілості, - то лише частина справи. Інша частина не менш важлива - вона стосується адекватної інтерпретації з установкою на роз’яснення та - не будемо боятися цього слова - пропаганди основних педагогічних принципів Василя Сухомлинського. Ідеально було б, якби ці два напрями інтерпретації - наукове осмислення і пропаганда тих осмислених та інтерпретованих з установкою на реалії сьогоднішнього дня концептів - відбувалася в єдності.
Основні ідеї видатного педагога потребують увиразнення, бо вже зараз помітне явище, яке можна назвати «забалакуванням Сухомлинського», від чого він не стає зрозумілішим. Увиразнення ідеї- це її укрупнення (розгляд під мікроскопом, умовно кажучи), системне структурування, показ у новому освітленні, у створенні контексту, в якому кожна ідея сприйматиметься свіжо, по-новому. І обов’язково - проекція на сьогодення.
Подальше осмислення творчої спадщини Сухомлинського потребує активізації т.зв. порівняльної педагогіки. Вартісні педагогічні системи, здатні жити у «великому часі» (М. Бахтін), створюються лише видатними талантами. Різноаспектне порівняння таких систем не тільки сприяє їх увиразненню, глибшому розумінню, а й допомагає виявити моменти співпадіння ідей. І при таких співпадіннях треба бути обережним у твердженнях «хто у кого і що запозичив» чи «хто на кого вплинув», бо дуже часто наявні ситуації, коли кілька видатних педагогів, що були розведені в часі і просторі, незалежно один від одного виходили у своїх пошуках на один і той же результат - тобто продукували подібні ідеї. До своїх висновків вони, як правило, приходили не в тиші робочих кабінетів та наукових бібліотек, а під час напруженої, «чорноробочої» та довготривалої діяльності як педагоги-практики. І коли ідеї кількох видатних педагогів співпадають, - це означає явлення моменту істини.
Наприклад, було б надзвичайно цікаво співставити систему елементарної моральної та фізичної освіти Пастелоцці з системою поглядів Сухомлинського на початкову освіту. Між педагогічними поглядами Ушинського та Сухомлинського є багато перегуків, виявлення яких допоможе увиразнити чимало «моментів істини». Гуманістичне спрямування ідей Сухомлинського потребує співставлення з гуманною педагогікою Януша Корчака та Шалвою Амонашвілі. І так - далі.
Спадщина Сухомлинського відкривається новими гранями і її константи будуть сприйматися глибше і виразніше, якщо філософи розглянуть її з позицій «філософії серця» (Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Микола Гоголь). Тут відкривається широкий простір співдружності педагогіки та філософії. Наукове засвоєння цього простору є перспективною справою.
Таким же перспективним є зіставлення концепту Сухомлинського про зв’язок мови і мислення у процесі навчання з відповідними концептами Олександра Потебні («Мысль и язык») та Льва Виготського («Мышление и речь»).
Надзвичайно важливо розглядати у «режимі співставлення» систему Сухомлинського та педагогічні системи, які перебувають з нею у певних опозиційних стосунках. Думається, треба виявляти більшу зваженість у протиставленні Макаренка та Сухомлинського. Тут багато спекуляцій, здійснюваних із різними мотивами, в т.ч. і політичними. Сухомлинський з повагою ставився до поглядів Макаренка, і робив це щиро, бо методика виховання колективізму та виховання дитини в колективі є по-справжньому цінним інструментарієм, без якого не можна обійтися хоча б через те, що будь-який навчально-освітній заклад - це зібрання індивідуумів, яке потребує організуючого педагогічного впливу. У Сухомлинського знайдемо багато думок, які підтверджують, що виховання, яке враховує індивідуальність дитини і виховання дитини в колективі, - це річ не тільки сумісна, а й ефективна. Звичайно ж, за умови творчого підходу, який передбачає, що в колективі не обов’язково виховувати «гвинтиків».
Про казки та новели Василя Олександровича сказано багато захоплених слів, але глибоке осмислення джерел їх впливу як довершених творів артпедагогіки ще попереду. По-перше, вони потребують порівняльного аналізу з творами подібного виховного спрямування усної народної творчості, Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Льва Толстого, Шалви Амонашвілі та ін. По-друге, треба усвідомити, що казки та новели Сухомлинського наділені потужною художньою енергетикою. Власне у творах художньої педагогіки на повну силу реалізувався видатний, як виявилося, літературний дар Василя Олександровича. Він органічно поєднався з талантом педагогічним, з величезним досвідом учителя-практика, з мудрістю філософа, який глибоко осмислював моральний сенс людського буття. В результаті - маємо вищу класику художньої педагогіки. Власне на її прикладі можна чудово демонструвати критерії художності, які виражені формулою «глибина смислу - гуманістична спрямованість - довершене у своїй виражальності слово». Загалом-то секрети художньої енергетики казок та новел Сухомлинського розкриваються лише за допомогою сучасного інструментарію літературознавчої науки (рецептивна поетика, системний та семіотичний підходи). Вкажемо лише на один із «секретів» художності його творів, який засвідчує бездоганне володіння ним найсучаснішою літературною технікою. Йдеться про уміння вибудовувати підтекст твору, який активізує думку та емоційну сферу читача. При цьому складність підтексту тонко розрахована на власне дитяче сприймання.
Чимало проблем накопичилося у такій важливій справі як популяризація провідних ідей Сухомлинського.
Головна з них: сучасна українська педагогічна наука стала всуціль дисертаційною. Переважна більшість усіх публікацій, тобто статей та монографій, які видаються «на гора» цією наукою, - це фрагменти ще не захищених або вже захищених кандидатських і докторських дисертацій. А дисертаційна «наукова» мова - то відомо, яка мова: суха, безобразна, неемоційна, насичена спеціальними термінами, які мають створювати враження наукоподібності. І тут нічого не вдієш - до дисертації виставляються ВАКом відповідні вимоги. Не можна підозрювати нашу дисертаційну науку в тому, що в ній відсутні цікаві спостереження, корисні узагальнення. Це було б несправедливо. Проте ніхто не буде заперечувати, що всі ці «дисертаційні» монографії та статті мають мінімальний мінімум читачів і, відповідно, їх вплив є мінімальний. І якщо врахувати те, що відсоток кандидатів і докторів педагогічних наук, які ніколи не працювали в школі, або ж працювали дуже мало, з кожним роком збільшується, а на деяких вузівських кафедрах педагогіки він уже зашкалює, тобто стає загрозливо високим, то наша педагогічна наука і справді стає «бездітною».
Із такої ситуації нам треба негайно виходити. Досвід Сухомлинського, відповідним чином осмислений та інтерпретований, є винятково переконливим прикладом, якою має бути педагогічна наука, що прагне по-справжньому слугувати суспільству. «За моїм глибоким переконанням, - писав він, - педагогіка повинна стати наукою для всіх - і для учителів, і для батьків» В Павлиській школі намагалися дати кожному батькові мінімум педагогічних знань. Курс психології та педагогіки був розрахований на 250 годин. Іноді заняття проводилися окремо - для матерів і батьків. Симон Соловейчик писав, що «один із «секретів» Павлиської школи в тому, що вихователів у ній у 25-30 разів більше, ніж може числиться в штаті»
Уміти працювати з батьками - заповіт Сухомлинського, звернений до сучасної педагогіки. Для того, щоб виконувати цей заповіт, педагогічній науці необхідно окрім «дисертаційної» мови, оволодівати мовою, розрахованою на широку аудиторію.
Помиляється той, хто вважає питання про мову педагогічної науки не вартим особливої уваги. Сухомлинський блискуче розробив концепт взаємозалежності мови і думки в процесі формування інтелекту дитини. Тут він фактично продовжив розробку ідей про єдність слова і думки, що належать Олександру Потебні. То ж, ґрунтуючись на цій концепції єдності мови і думки, маємо зрозуміти, що «дисертаційна» мова по-своєму мстить педагогічній науці, висушуючи її, позбавляючи її темпераменту, гостроти думки, образності та емоційності.
Можливе заперечення, мовляв, наука має бути наукою, і наукові тексти не обов‘язково мають бути темпераментними, образними, емоційними. Так то воно, так. Проте треба враховувати, що педагогіка є наукою особливою, бо навчальна та виховна діяльність межує з мистецтвом. Відомий французький вчений, спеціаліст з викладання математики Пойя писав, що «викладання математики - мистецтво». Йдучи за ним, можна твердити, що викладання кожної навчальної дисципліни - це теж мистецтво. Довершений урок - це твір мистецтва. Будь-який ефективний виховний прийом містить у собі ознаки мистецького прийому. «Мистецтво - це людська діяльність, яка полягає в тому, що одна людина певними зовнішніми знаками свідомо передає іншим пережиті нею почуття й переживають їх».За аналогією до цієї дефініції Л. Толстого можемо сказати, що навчання і виховання - це діяльність людська, яка полягає в тому, щоб за допомогою певних прийомів передавати дитині не тільки знання та уміння, а й здійснювати на неї емоційний вплив, без якого неможливе виховання.
А тепер приглянемося до мови видатних педагогів. Твори Яна Каменського, основоположника школи і педагогіки нового часу, вражають виразністю думки, винятковою функціональністю композиції. «Велика дидактика» настільки логічно, виразно, дохідливо подає систему його педагогічних поглядів, що й до цього часу вона залишається зразком наукового трактату, в якого складний, власне науковий зміст набув максимально дохідливого вираження.
Знаменита «Лебедина пісня» Пастелоцці вражає не тільки проникливістю та гостротою думки геніального педагога, а й якимось розгонистим темпераментним стилем викладу, за яким, звичайно ж, стоїть особистість, наділена винятковою енергією впливу.
Мова видатних педагогів нового часу визначається тим, що вони жили в епоху, коли художня література була найбільш впливовим і найбільш популярним видом мистецтва. Ця епоха зайняла другу половину ХІХ століття і майже все ХХ століття, за винятком його останніх десятиліть, коли почало створюватися нове інформаційне середовище, в якому книга почала витіснятися телевізором і комп’ютером.
Геніальність Костянтина Ушинського виявляється не тільки в точному окресленні та глибокому трактуванні педагогічних проблем, а й у здатності надати своїм роздумам довершеного вираження. Він був блискучим стилістом, чи не найкращим за всю історію російської науковової публіцистики. Навіть його суто науковий трактат «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології» створює враження, близьке до естетичного. Антон Макаренко, прекрасно володіючи письменницьким ремеслом, зумів свої педагогічні принципи виразити в яскравих образах «Педагогічної поеми». Януш Корчак вважається класиком як польської, так і єврейської літератур. Григорій Ващенко - чудовий публіцист педагогічного спрямування.
Сухомлинський був людиною літературного спрямування. 17-річним юнаком, працюючи вже учителем Василівської школи Онуфріївського району, він друкує свої вірші в районних та обласних газетах. Пізніше він неодноразово говорив, що якби йому не випало стати педагогом, він став би письменником. Проте треба зрозуміти, що власне літературна культура дозволила йому стати видатним педагогом.
Чому всі видатні педагоги були, хай дозволено буде так висловитись, за сумісництвом письменниками? Виняток - Лев Толстой, який був геніальним письменником і за сумісництвом - педагогом, організатором і вчителем Яснополянської школи, видавцем педагогічного журналу «Ясна Поляна».
Пояснюється це, на мій погляд, двома причинами. По-перше, письменницький талант і талант педагога фактично є ідентичними за своєю природою. І література, і педагогіка - це перш за все людинознавство. Основні ознаки художнього (письменницького) таланту - висока емоційна реактивність, здатність розуміти внутрішній світ іншої людини, загострена емпатичність, уміння бачити суть речей і явищ, образне мислення. Далеко не останнє місце тут займає уміння володіти словом як засобом впливу. Такими ж ознаками, майже один до одного, характеризується і педагогічна обдарованість. По-друге, талант митця і талант педагога ідентичні в тому, що є талантами у вищій мірі творчими. Особистість, обдарована таким талантом, потребує активного самовираження, вона буквально страждає, якщо немає змоги самовиразитися. Тарас Шевченко, перебуваючи на засланні, неодноразово скаржився у листах до знайомих, що найбільшою мукою для нього є заборона писати і малювати. Ф. Достоєвський, попавши в такі ж умови, писав, що помре, якщо йому не вдасться висловити думок і почуттів, які переповнюють його.
Як педагог високого творчого спрямування, Сухомлинський був переповнений ідеями, роздумами, емоціями, які потребували вираження у друкованому слові. Звідси і його колосальна продуктивність як ученого та публіциста. Він писав не заради слави, гонорарів, чи наукових ступенів і звань. Ним володіло прагнення не тільки самовиразитися, звільнитися від тиску думок і почуттів, а й поділитися із суспільством своїм баченням шляхів виховання людини зі здоровою моральною серцевиною. Він розумів високу суспільну значущість своєї справи. Його чисельні публікації у різних виданнях, в тому числі і найбільш тиражних, викликали зацікавленість педагогічними проблемами.
Мова Сухомлинського не завжди сприймається однозначно. Все-таки комуністична риторика нанесла їй велику шкоду. Через те значну частину його творів зараз просто неможливо перевидати. І тут нічим не зарадиш. Просто такі твори стали певною частиною великого материка української радянської соціалістичної культури, якого спіткала доля Атландиди. Іноді ріже слух словесна кучерявість, іншим словом - бароковість, яка була однією з типових ознак української соцреалістичної літератури.
Проте, на щастя, основний корпус його педагогічних творів позбавлений цих ознак. Він зберігся для вічності, став у ряд високої педагогічної класики поряд з творами Ушинського, Толстого, Макаренка, Януша Корчака… Його літературний талант був чудово згармонізований з талантом педагога. Він проникав у внутрішній світ дитини (а саме ступінь такого проникнення, як про це вже йшлося, є ознакою педагогічного таланту) настільки глибоко, що здавалося, немовби володів здатністю наочно спостерігати за психофізіологічними процесами дитячого мозку. І ця наочність набувала вражаючого образного вираження: «… ми, вчителі, маємо справу з найніжнішим, найтоншим, найчутливішим, що є в природі, - з мозком дитини. Коли думаєш про дитячий мозок, уявляєш ніжну квітку троянди, на якій тремтить крапля роси. Яка обережність і ніжність потрібні для того, щоб, зірвавши квітку, не зронити краплю. Ось така обережність потрібна нам щохвилини: адже ми торкаємося найтоншого і найніжнішого в природі - мислячої матерії організму, що росте.
… Дитина мислить… Це означає, що відповідна група нейронів кори півкуль її мозку сприймає образи (картини, предмети, явища, слова) навколишнього світу і через найтонші нервові клітини - як через канали зв‘язку - йдуть сигнали. Нейрони «обробляють» цю інформацію, систематизують її, групують, зіставляють, порівнюють, а нова інформація в цей час надходить і надходить, її треба знову і знову сприймати, «обробляти». Щоб справитись із прийомом нових і нових образів, і з обробкою інформації, нервова енергія нейронів у надзвичайно короткий період часу блискавично переключається від сприймання образів на їх «обробку». Ось це дивовижно швидке переключення нервової енергії нейронів і є тим явищем, яке ми називаємо думкою, - д и т и н а д у м а є…»
Сухомлинський шукав і знаходив такі форми викладу, які найкраще і найбільш системно доносили б до читача його педагогічні концепти. У цьому плані показовими є такі праці як «Сто порад учителю», «Розмова з молодим директором школи», «Листи до сина», «Павлиська школа».
Сухомлинський є чи не останнім автором в українській педагогічній науці, який не тільки свідомо прагнув донести до широкого суспільного загалу педагогічні знання, а й умів це робити. І в цьому полягає один із його уроків для сьогоднішньої педагогіки, яка через різні причини втратила не тільки уміння, а й бажання ділитися із суспільством своїми надбаннями, які, хочеться вірити, все-таки наявні в чисельних дисертаційних текстах.
Суспільству, що зайняте суто матеріальними проблемами і живе сьогоднішнім днем, що не прикладає жодних зусиль, аби захистити підростаючі покоління від отруйного впливу інформаційного середовища, в якому вони змушені жити і яке просто не здатне навіть у мінімальній кількості продукувати істинну Красу та істинне Добро, потребує авторитетного, добре аргументованого Слова, яке настійно та невідступно роз’яснювало б йому, що так жити далі - це виявляти злочинну безвідповідальність стосовно свого майбутнього.
Ось чому сучасна педагогіка, яка має професійно простежувати процеси духовного та розумового формування підростаючих поколінь, просто зобов’язана озброювати суспільство інструментарієм педагогічних знань. У нас немає книжок-бестселерів з проблем виховання дітей у сім’ї - у багатьох країнах поява таких книжок є звичним явищем. Наші школи відчувають постійний голод на хороші, творчо написані посібники з проблем навчання та виховання. Константи Сухомлинського, його педагогічний досвід потребують сучасної інтерпретації із одночасною розробкою відповідних педагогічних технологій, спрямованих на їх впровадження у практику шкільної освіти та виховання. Таких розробок обмаль.
В умовах, що склалися, все актуальнішим стає питання стосовно перевидань творів Сухомлинського. Один із способів поцінування істинної вартості творчої спадщини, її здатності жити у «великому часі» полягає у виявленні її затребуваності на даний час. Колись книжки Сухомлинського видавалися стотисячними тиражами. Але то були інші часи. Зараз книжка стала товаром і успішно продається лише за умови професійно здійснюваного менеджменту. Проте немає сумніву, що громадськість, вже давно відчуваючи голод на пристойну педагогічну літературу, з інтересом сприйме «Павлишська школа», «Серце віддаю дітям», «Сто порад вчителеві», «Розмову з молодим директором школи»… Щоправда, це не свідчить про те, що можна обійтися без добре продуманої видавничої політики стосовно майбутніх видань творів Сухомлинського. Мріється, що вони будуть якісними не лише в поліграфічному плані. Їх мають супроводжувати цікаво написані вступні статті та коментарі. І взагалі перевидання творів видатного педагога потребує творчого підходу. Не треба боятися робити купюри, очищаючи тексти від словесного «комуністичного антуражу».
Сухомлинський умів стисло та виразно висловлювати свої думки. У його творах буквально розсипані сотні висловлювань, які і за формою, і за змістом є чудовими афоризмами. Зібрати та видати таку книгу «золотих розсипів» - ціни їй не було б. Особливої уваги заслуговує створення та видання серії хрестоматій, у яких за добре продуманою тематичною рубрикацією були б розміщені фрагменти творів Сухомлинського. Думається, саме такий тип видань на даний час був би оптимальним. Видання «Павлиських рукописів» - так можна назвати безцінну частину спадщини, яка зберігається у Павлиському меморіальному музеї Сухомлинського - потребує фахового підходу. Якщо вдасться видати книги аналізу відвіданих уроків, протоколи педрад та матеріали психологічного семінару, то студенти педагогічних університетів та вчителі отримають унікальні посібники з практичної дидактики.
Маємо активно домагатися, щоб у кожній родині, де виховуються діти, була збірочка казок та етичних оповідань Сухомлинського. Це потребує активної, професійно здійснюваної пропаганди цієї високої «художньої педагогіки». Завдяки Ользі Василівні Сухомлинській підготовлено і здійснено кілька видань казок та етичних оповідань. Але це лише початок великої справи. Надалі такі видання потребують урізноманітнення.
Діамант розглядається та поціновується краще, якщо він лежить окремо, та ще й в гарному оформленні, а не в купі з іншими. Про це не треба забувати майбутнім видавцям шедеврів художньої педагогіки Сухомлинського. При цьому важливу роль відіграватиме сам вибір творів, їх рубрикація за тематичним принципом і, звичайно ж, художнє оформлення.
Немає сумніву, що таким чином підготовлені до видання твори Сухомлинського будуть затребувані. Про це свідчать постійні запитання: «Де можна придбати Сухомлинського?». І ця затребуваність буде гідною відповіддю скептикам, що сприймають Сухомлинського як міфологізовану постать чи як ідеаліста та мрійника, твори якого відійшли у небуття разом із політичною системою, у якій йому випало жити.
