Павлиські рукописи

Павлиш весь у білому. Цвітуть вишні, яблуні, сливи, абрикоси. Господарки підбілюють дерева, бордюри, прибирають у хатах і біля хат. Павлиш чепуриться після слякотної зими, радіє сонцю, білому цвіту, зеленій, якійсь дуже ніжній травичці, розквітченій жовтим цвітом кульбаби.

Передпасхальні дні. Всі готуються до світлого свята Воскресіння Христового.

За кілька сот метрів від знаменитої школи, на високому постаменті - бюст Василя Сухомлинського. Перед ним внизу автомобільна траса, по якій, розтинаючи зі свистом повітря, немов ракети пролітають авто. Кудись поспішають.

Сухомлинський дивиться поверх автотраси, туди, де за весняними гаями та степами плине Дніпро.

Поклавши квіти до пам’ятника та постоявши біля нього, повертаємося до школи. Ми - це троє людей з Кіровоградського педуніверситету - відомий вчений, автор багатьох підручників з педагогіки Омельяненко Віталій Лукич, аспірантка Ірина Баранюк і я.

Ходимо по алеях. Приємно вражені чистотою, любовно доглянутим садом. Заглядаємо в теплицю, де пломеніють троянди. Всюди дивовижний спокій. Школа працює. Зі свого колишнього досвіду директора школи знаю: якщо на подвір’ї і в коридорах під час занять тихо - це вірна ознака того, що школа працює добре. І навіть під час перерв тут немає звичного для багатьох шкіл галасу, і не тому, що дітям заборонено голосно розмовляти чи сміятися, а тому, що у них майже на підсвідомому рівні виявляється одна з ознак вихованості. Добре відомо, що означають голосні викрики та нестримний регіт.

У коридорах двоповерхового корпусу, де розміщені класи початкової школи, чимало батьків чекають закінчення останнього уроку. Вочевидь, це батьки першокласників, яких ще треба супроводжувати в школу і зі школи. Сидять спокійно, не перемовляються. Дехто стоїть біля класних дверей і намагається дослухатися до таїнства, що відбувається за зачиненими дверима класу. Всі якісь спокійні та шанобливі, що аж подумалося: “немов у храмі…”.

Уже чимало написано про “традиції Василя Сухомлинського”, які зберігаються в Павлиській школі. Проте вражає все-таки інше. Минає тридцять восьмий рік з того часу, як на самому початку навчального року (2 вересня 1970 року) в Онуфріївській районній лікарні помер Василь Олександрович, а пам’ять про нього не тільки не пригасає, а навпаки, все більше стверджується. Мабуть, кожний з нас, відвідуючи меморіальні місця, пов’язані з життям видатних людей, відчував, як над ними витає особлива аура. Іноді про цей момент говорять як про містичний, але, думається, справа в іншому. Просто навіть на підсвідомому рівні з’являється відчуття істинної значущості людини. Наголошую - істинної, тобто справжньої, не посиленої офіціозом.

Аура Василя Сухомлинського, що витає над Павлишем - це аура людини, яка всю свою колосальну творчу енергію спрямовувала на запліднення людських душ Добром і Красою. Це були дитячі душі - душі майбутніх громадян. Зауважмо: Добро і Краса є найголовнішими людськими чеснотами. Ці категорії пов’язані органічно. Уже давно помічено: твори мистецтва стають класичними і набувають здатності жити довго, а іноді й вічно, завдяки наявності у їх змісті Добра і Краси. Власне поєднання цих понять складає сутність того, що зазвичай іменується як художність. Секрет довговічності таких творів доволі простий - вони потрібні людям саме тому, що дарують їм найнеобхідніше, без чого їх душам буде холодно.

Видатні педагоги завжди були високими гуманістами. Педагогіка без любові до дитини і прагнення запліднити її душу Добром і Красою неможлива. Приклад Василя Сухомлинського є особливо показовим. Під час теперішніх відвідин Павлиша я зрозумів це з особливою гостротою.
Років з двадцять тому, вперше відвідавши Павлиську школу, побував у музеї Василя Сухомлинського.

Переглядаючи архів, натрапив на книгу записів відвідуваних уроків. У першу чергу звернув увагу на аналіз уроків літератури, бо читав у той час у педуніверситеті курс методики викладання літератури.

Враження від тих кількох записів залишилося надовго, вони пригадувалися завжди, коли мова заходила про Сухомлинського. В них вражало все, і в першу чергу глибина, точність і, сказати б, непроминуща сучасність аналізу. Відкрив для себе Сухомлинського як блискучого методиста літератури. Здавалося: збери і систематизуй всі поради, зауваження, рекомендації, зроблені Сухомлинським під час відвідин уроків літератури, і майбутній учитель-словесник отримає прекрасний, наближений до практики, методичний посібник, у якому будуть сформульовані всі найголовніші “золоті правила” складного мистецтва викладання літератури.

І ось я знову в Павлиші. Працівники музею виносять з архівної кімнати кілька десятків “Книг…”, перша з яких датована далеким 1950 роком, коли Василь Олександрович розпочинав директорувати. Останні записи зроблені в кінці травня 1970 року, тобто в дні, коли завершувався останній навчальний рік видатного педагога. Через літо його вже не стане…

Тепер я переглядав не тільки записи, зроблені на уроках літератури. Сторінка за сторінкою, урок за уроком, книга за книгою, рік за роком. Часто тамував хвилювання, яке охоплювало від усвідомлення, що відкрилось щось дуже важливе, значуще, таке, що рідко зустрічається в житті. Перебував у процесі хвилюючого відкриття. Розумів, що у ці години знайомства з нотатками, зробленими видатним педагогом, він відкривається новими гранями. Це наближення до Сухомлинського є перш за все відкриттям його як особистості - особистості не просто видатної, а з ознаками геніальності, осмислення якої, не зважаючи на безліч статей про нього, ще попереду. Знаю: комусь це моє твердження здасться перебільшеним, хтось, криво посміхаючись, почне пригадувати, що це, мабуть, йдеться про того дуже активного дописувача до всесоюзних та українських педагогічних видань на тему “народження громадянина” та “комуністичного виховання”. Пам’ятається, як у далекому 1967 році, перший рік працюючи директором сільської школи на Одещині, одного разу, осідлавши мотоцикл, поїхав “за досвідом” у селище Цебрикове, де працював відомий у той час директор, якого нещодавно було нагороджено якоюсь якоюсь дуже почесною грамотою всеукраїнського значення. Той знаменитий директор відомої школи передавав мені, 24-літньому початківцю, свій досвід у селищній чайній.

Захмелівши, говорив з якоюсь образою: “та хіба Сухомлинський директор? Він - писака…”.
Книги та статті того “писаки” ось уже кілька десятиліть поспіль інтерпретуються нашою “дисертаційною” педагогічною наукою. Дисертації успішно захищаються, проте наближаємося до Сухомлинського досить поволі.

Але залишмо ці розмови про долю спадщини директора Павлишської школи до іншого разу. Повернемося до його “Книг відвідування…”, які вражають багатьма моментами. Почнемо з найпростіших.
Акуратність, з якою зроблені записи, вражає. Виразний почерк, стилістика та граматика бездоганні. Аналізи уроків зазвичай пишуться в режимі експромту, чернеток немає. Тому така стилістична довершеність, посилена, до того ж, ще й тим, що кожна сторінка книги записів має красиву, сказати б, естетичну структуру (зліва зазначені основні складові уроку, справа - чітко пронумеровані висновки, побажання, зауваження; окремі, особливо важливі думки підкреслені або ж виписані чорнилом іншого кольору), багато говорить про Сухомлинського як про особистість. Так чітко, “з ходу”, без помилок складав свої реченнєві конструкції Іван Франко. Звичайно ж, це ознака дуже гострого розуму, що виявляється у здатності вмент схоплювати суть і тут же, одночасно, немов комп’ютер супервисокої потужності, втілювати її у бездоганну за змістом і формою словесну конструкцію. Окрім того, така форма викладу засвідчує ще одну важливу рису Василя Олександровича - його здатність до концентрації уваги, яку треба розуміти як концентрацію розуму, волі та інтелекту. Саме в здатності до такої зосередженостї слід вбачати рідкісну, вражаючу продуктивність видатного педагога - щороку видавав, у середньому, по дві книжки та по кілька десятків статей. І тут теж доречні аналогії з Іваном Франком.

В. Сухомлинський щедро ділився своїм досвідом. Це був один із способів вираження своєї педагогічної системи. Показовою у цьому питанні є його знаменита книга “Серце віддаю дітям”, у якій він, опираючись на власний досвід, розповів про довготривалий експеримент з виховання та навчання групи дітей молодшого шкільного віку - починаючи з дошкільної підготовки і завершуючи “випускним” класом початкової школи. Такий спосіб висловлення педагогічних ідей був доцільним із різних точок зору, і в першу чергу тому, що максимально увиразнював для широкого учительського загалу педагогічні принципи. Педагогіка, якій є що сказати, прагне до публічності. “Педагогіка”, якій немає що сказати, оформлює свої позірні концепції в тексти занудного “дисертаційного” штибу.

Книги, в яких директор Павлишської школи аналізував відвідувані уроки, дають змогу впритул наблизитись до його педагогічної лабораторії.

Відвідував по кілька уроків щоденно. Контролював процес навчання в усіх класах і з усіх предметів. А втім, “контролював” - не те слово. Він супроводжував навчальний процес, аналізуючи і тут же корегуючи його. Після кожного відвіданого уроку давав учителю чітку систему висновків, які супроводжувалися порадами, рекомендаціями, вимогами. Контроль, аналіз, діагностика, корегування відбуваються одночасно. І це була вищою мірою творча робота.

Якщо уміло систематизувати всі його аналітичні, діагностичні, корегувальні поради з кожного навчального предмета, то отримаємо певну методичну парадигму, тобто певний набір “золотих правил”, педагогічний та дидактичний сенс яких матиме виключне значення через ту просту причину, що він сформульований педагогом видатним, з явними ознаками геніальності. Сформульований не в кабінетній тиші, а безпосередньо в класі, де він з урока в урок спостерігав за навчальним процесом.

Наша школа уже давно - скільки сягає пам’ять - потерпає від “зуду новації та реформування”. Кожний, хто проголосить бодай кілька слів про потребу реформування шкільної освіти, починає вважатися (у своїх власних очах і в очах багатьох інших) людиною прогресивною, яка прагне змін в освіті, а значить, прагне її удосконалення. Кожний, хто близько знає школу вже не один рік, може, загинаючи один за одним пальці, назвати не один “новаційний зуд”, що, як правило, організовувався “зверху” і активно - зверху до низу - по всій вертикалі освітянської чиновницької влади - “впроваджувався в життя”.

Розпочати можна з дуже давнього, ще з середини шестидесятих років “липецького методу” (над яким, до речі, іронізував сам Сухомлинський) і завершуючи останньою компанією, яка вимагає повсюдно впроваджувати “інноваційні технології”, сенс яких мало кому зрозумілий, є навіть підозра, що того сенсу взагалі немає, у крайньому разі зараз не так і легко згадати випадки, коли той сенс був більш-менш чітко сформульований.

Можна було б поблажливо ставитися до кожного чергового “новаційного зуду”, якби він не відволікав від “золотих правил”, які вже давно сформовані в дидактиці кожного провідного навчального предмету.
Перечитаймо методичні поради Костянтина Ушинського “Рідне слово. Книжка для тих, хто навчає”.

Загальновизнано, що в ній подані “золоті правила” дидактики початкового навчання. Руйнувати чи ігнорувати їх - безглуздя. Їх треба оберігати і постійно розвивати техніку володіння ними. Розвиток такої техніки - це і є модернізація “золотих правил”, їх постійна адаптація до нових умов.

В останні роки з’явилася тема “постмодернізм в освіті”. Зараз не місце вдаватися до розгляду природи постмодерністських віянь. Скажу лише, що однією з головних ознак постмодернізму взагалі є антиосновність, що означає прагнення його прихильників переглядати, ставити під сумнів, врешті-решт руйнувати основи вже сформованих явищ, які в процесі свого розвитку вже сформували свої константи, як певні опорні конструкції - тобто сформували свою класику.

Постмодернізм у мистецтві, релігії чи в будь-якій іншій сфері менш небезпечний, ніж в освіті. Останнім часом помічено, що активність постмодернізму в мистецтві, а особливо в художній літературі пригасає. Для багатьох національних літератур він уже став учорашнім днем. В освіті в нього теж немає шансів вкоренитися. Проте процес віддалення від основ все ж зберігається. Один із чинників перевантаженості сучасного вчителя, тієї перевантаженості, яка є вкрай шкідливою через те, що не тільки забирає час і фізичні сили в учителя, а й відволікає його від самої суті навчально-виховного процесу, є ось те прагнення освітянського керівництва всіх рівнів “впровадити науку у виробництво”. Приклади? Їх безліч.
Знаю, що ці мої міркування будуть сприйняті неоднозначно. Хтось їх підтримає, а хтось їм буде різко заперечувати. Проте вдаюся до них з однією метою: хочу загострити увагу до проблеми, яку можна назвати як “збереження основ” і яка, на мій погляд, з плином часу, що позначений “зудом реформування та новацій”, стає все актуальнішою.

Літературознавці добре знають одну “залізну” закономірність - художність створюється тільки талантом. З цього приводу Гегель навіть зауважив, що “відсутність таланту є справою непоправною”, його компенсувати неможливо.

В педагогіці роль видатних талантів теж незамінима. Власне вони є творцями того, що зараз іменуємо як “основи”. Костянтин Ушинський, Лев Толстой, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський… - всі вони були наділені видатними художніми талантами, тобто були творцями за природою. Висока педагогіка, яка творить основи, - це теж творчість у найвищому вияві. Її засади - талант, як особлива здатність проникати у внутрішній світ дитини.

Якби вдалося кваліфіковано, з відповідними коментарями видати зроблені Сухомлинським аналізи уроків учителів Павлиської школи, освітянська громадськість отримала б посібники неоцінимої вартості. То були б посібники з практичної дидактики, які стали б у нагоді не тільки студентам педагогічних навчальних закладів, а й усій освітянській громадськості. Видання має бути багатотомним, тематично структурованим. Окремо треба було б видавати аналіз уроків у початкових класах з відповідною рубрикацією - уроки письма, читання, арифметики. Окремих видань потребує розбір уроків з мови та літератури, математики, історії та географії…

Сухомлинський супроводжував весь навчальний процес школи. Починав з перших уроків у першому класі, стежив, як діти вчилися читати і писати, додавати і віднімати. І після кожного відвіданого уроку - чітко і ясно сформульовані рекомендації, які корегували роботу вчителя. І так протягом чотирьох років початкової школи. Корекція продовжувалася протягом усього навчання у школі. Досить часто Сухомлинський відвідував у одного вчителя по кільканадцять уроків підряд, тобто вивчав систему уроків. Таке вивчення завершувалося грунтовним письмовим аналізом, знайомство з яким є особливо повчальним.

Ось для прикладу, вказівки, зауваження, поради Сухомлинського, зроблені на уроці письма в першому класі 24 вересня 1963 року (вчителька Осьмак В.С.):
“1. Дуже багато часу витрачається не на письмо, а на розмови (діти придумують слова на С; вчителька пояснює, як писати і т.д. А на роботу часу йде мало. Тільки через 15 хвилин після початку уроку діти беруть до рук ручки. Треба писати більше, з перервами для відпочинку.
2. Вчительці треба придумати систему вправ для малих м’язів руки; ці вправи потрібні для того, щоб у дітей вироблялася стійкість, упевненість рухів під час писання. Особливо важливу роль відіграє тонка праця рук: в’язання, вирізування з паперу і т.д. Окремі вправи можна практикувати з загостреною паличкою.
3. Не говоріть дітям так часто: Ну, ану…
4. Не говоріть неправильно: - Ви, діти, розгорніть бумагу… (?)

Вражає розуміння Сухомлинським психофізіологічних особливостей першокласників, які виявляються в ось цій пораді розвивати “малі м’язи рук”. Відвідавши наступний урок, Сухомлинський поставить конкретне завдання: “До кінця першого півріччя діти повинні швидко, впевнено писати слова - з таким розрахунком, щоб за урок учень міг написати не менше 10 рядків. Вироблення такого письма - одна з найголовніших вимог дальшого успішного навчання”.

Щойно ми ознайомилися лише з одним “золотим правилом”, який стосується техніки навчання першокласників письму. Але, знайомлячись із аналізом уроків читання у початкових класах, легко виявити систему “золотих правил”, якими має керуватись учитель, розвиваючи в дітей техніку читання.
Відвідуючи уроки арифметики, Сухомлинський вимагав від учителя навчати учнів думати. Для нього це було чи не найголовніше правило. Ось показовий запис, зроблений 21 березня 1969 року на уроці арифметики у 2 класі (вчителька Малолітко О.О.): “Найголовніше, це домагатися, щоб учні думали, зосереджували розумові сили, напружували сили. Що значить напружувати розумові сили? - це значить одночасно пам’ятати й думати. Там, де напружена пам’ять поєднується з напруженням вольових зусиль - народжується думка. Поєднання думки й запам’ятовування дає розум. Ось це завжди вчительці треба мати на увазі”.

Особливою глибиною відзначався аналіз уроків, зроблений Сухомлинським в останні роки свого короткого життя. Вочевидь, у ці роки він досяг вершин. Дуже часто його експромти (висновки, зроблені стосовно відвіданого уроку - це все-таки завжди експромти, за якими, щоправда, роки винятково напруженої праці) набували афористичності. І кожний такий афоризм - це “золоте правило”. Ось кілька таких висловів, що з’явилися після відвідувань уроків літератури: “Треба берегти цілість естетичного сприймання”, “Найголовніша виховна мета вивчення твору - пробудити в юних душах прагнення до істинно прекрасного, благородного”. З уроку, на якому вивчалася “Лісова пісня” Лесі Українки: “Галявина, провесна, сон-трава, сонна вода, туман розбігається, предковічний, прастарий дуб, драговина, блідо-блакитна вода - кожне слово тут - немов самоцвіт. Треба так прочитати й пояснити кожне слово, щоб в уяві учнів створилася яскрава картина!”, “Знання літератури - це річ особлива, її не можна порівняти зі знаннями з жодного іншого предмету. Знати літературу - це перш за все любити її”, “І мова, і література об’єднуються одним поняттям - словесність. Це особливий цикл у змісті освіти, особлива сторона освіченості. Словесність вимагає особливого підходу вчителя до учнів як до вихованців…

Не все, що вивчається на уроках літератури, запам’ятовується й буде відтворюватись… Але все, що вивчається на уроці, мусить залишити слід у душі. Саме на це й треба орієнтуватися на уроці літератури: що залишиться в душі, що має залишитись, які духовні якості мусить виховати художній твір. Це передусім тонка чутливість до добра й зла, до краси слова, до людини. Художнє виховання - це по самій суті своїй - ідейне виховання, виховання душі”.

… З Павлиша їхав схвильованим. “І чого б це?” - запитував сам себе. А потім зрозумів: це було добре, радісне хвилювання від усвідомлення значущості події, що сталася з тобою сьогодні. Прийшло усвідомлення, що Василь Сухомлинський - одна із вершин нашого національного Духу і Розуму. Маємо до кого підніматися. А це дуже важливо для нас, теперішніх…