Константи Василя Сухомлинського

«Він прожив за життя три життя…»

Колись - це було на межі ХІХ і ХХ століть - земські школи будувалися як маленькі архітектурні шедеври, які досі вражають своєю функціональністю. Вони - разом із церквами - були окрасами сіл. Масивні цегляні стіни, великі вікна, світлі класи і - як на сучасний погляд - до стелі було дуже високо, більше трьох метрів. Акустика в таких класах чудова - говориш, не напружуючись. Повітря і світла багато. У будівлю земської школи архітектори вмонтовували одну, а то й кілька учительських квартир.

У такій квартирі в далекому 1948 році і поселився зі своєю сім’єю Василь Олександрович Сухомлинський. Школу, куди його було призначено директором, вибрав продумано. По-перше, учительська квартира; по-друге, - залізнична станція Павлиш, яка давала змогу зв’язуватися із великим світом; по-третє, до села Василівка, де народився, закінчив семирічку і де сімнадцятирічним почав працювати вчителем, було рукою подати… Та була ще одна суто побутова дрібниця, яка, думається, особливо влаштовувала молодого керівника школи: в директорський кабінет можна було зайти просто з квартири, а, точніше, з вітальні, яка з часом перестала нагадувати вітальню, бо її високі стіни від підлоги до стелі вщент заповнилися книжками. Для них були спеціально замовлені стелажі та ще й драбинка, щоб з її допомогою можна було дістатися до верхніх полиць. Другі двері з цього кабінету вели у шкільне фойє. Виходить, що кабінет одночасно був і «квартирним», і службовим, директорським.

Скажете, дрібниця, не варта уваги… Та ні, все набагато складніше, бо засвідчує з якоюсь особливою красномовністю, що для нього фактично не існувало межі між особистим життям і життям школи. Йдеться про абсолютну відданість справі та про виключно високий рівень самоорганізації. Проте слово «фанатизм» тут не підходить. Потрібні інші слова - вищі, шляхетніші, врешті-решт, точніші.

У цей кабінет він заходив щодня о 4-й годині ранку, а бувало й раніше, бо іноді фронтові рани та болючі думки відбирали сон. Запалював гасову лампу (електрика у Павлиші з’явилася лише на початку 60-х років, а членом-кореспондентом АПН РРФСР його обрано в 1957 році, тобто свої праці, за які його обрали членкором, він, сільський учитель, написав при світлі гасової лампи). З 4-ої до 8-ої години ранку - час особливої розумової та емоційної зосередженості. І при його житті, і вже зараз одне з питань, яке найчастіше зустрічається стосовно нього, звучить так: «І коли це він устиг зробити?».

Відповідь не вся, а лише часткова, знаходиться у цих чотирьох вранішніх годинах. Всі інші секрети треба шукати в його винятковій обдарованості - у тому Божому дарі, який він, не зважаючи на всі особливості епохи, у яку йому випало жити, намагався реалізувати сповна.

Значно пізніше його послідовник Шалва Амонашвілі напише: «Творчість Василя Олександровича Сухомлинського є вищим ступенем сучасної педагогіки. В умовах замкненого освітнього простору він ціною власного життя відродив, розвинув і збагатив ідеї класичного гуманізму, зберіг їх від тоталітарних спотворень» .Зауважмо:ціною власного життя… Радянська педагогічна система була системою закритого, тоталітарного суспільства і вона дійсно була «замкненим педагогічним простором».

Він не навчався у відомих університетських центрах, не мав можливості в молодості розкошувати в знаменитих наукових бібліотеках. Був студентом-заочником периферійного учительського інституту (це рівень технікуму), про викладачів якого, щоправда, пізніше відгукувався з великою повагою. При цьому зумів за 4 місяці екстерном скласти екзамени у педагогічному інституті та отримати таким чином диплом про вищу освіту. Не зважаючи на такий прискорений курс навчання, його освіченість вражала. За кілька місяців досконало вивчив німецьку мову, знав також англійську, французьку, польську та чеську. До Павлиша працював у сільських школах. Як тоді у передвоєнні та післявоєнні часи людям жилося, а учням навчалося, засвідчує такий спогад жителя села Гаївка, що в Кіровоградському районі: «У 1941 році наш випускний 7-й клас повезли фотографувати у Місто. Треть класу не поїхали, бо не було що одягти» . А потім - війна, важке поранення під Ржевом. Після того ліва рука звисала безпомічно, та й інші рани періодично нагадували про себе. У березні 1944-го повертається до рідного краю, завідує Онуфріївським райвно, з якимось шаленством, доводячи себе до фізичного знесилення, намагається відродити школи, в яких не вистачало всього - вчителів, парт, книжок, навчальних приладів, палива на зиму…

Думається, він відчував інше покликання, інше Боже призначення, тому й сказав собі одного разу: «Досить!». Тоді у вересні 1947 року й з’явилася у його житті Павлиська середня школа, при якій була ось та невеличка квартира з робочим кабінетом на два виходи - один у квартиру, а другий - у шкільний коридор.

Ця школа стане «замкнутим освітнім простором» (тут вислів Амонашвілі набуває другого сенсу) де він здійснюватиме шляхетний за задумом і виключно складний за методикою виконання педагогічний експеримент. Його суть полягала в тому, щоб виховати майбутнього громадянина зі здоровою та красивою мораллю. Само по собі зрозуміло, що такий громадянин має бути освіченим. Іншими словами можна сказати, що в Павлиській школі творилася і практично реалізовувалася педагогічна система з виховання людяного в людині.

Зараз з’явилося чимало шкіл (більшість із них є приватними), керівники яких обіцяють батькам, що в цих школах їх діти виховуватимуться (як правило за великі, а то й дуже великі гроші) як майбутні «лідери». Не важко здогадатися, що в таких школах добросердечність та співчутливість не будуть у пошані, бо майбутнім «лідерам», у яких виховується «психологія переможця», такі якості не потрібні. А втім, досить легко передбачити: чим більше таких «лідерів» з’являтиметься у нашому житті, тим життя буде нестерпнішим, тим невиліковнішими будуть хвороби, якими вже серйозно хворіє наше суспільство. Тут треба зрозуміти, що виховання не «лідера», а майбутнього громадянина зі здоровою моральною серцевиною - це і є виховання мужності та безстрашності. (Сухомлинський: «Справжнє виховання - це виховання в дусі безстрашності. Справжня доброта, готовність захищати слабшого і беззахисного - це насамперед мужність, безстрашність душі!» ).

Павлиська школа, яка була розміщена на пустирі край селища, розбудовувалася руками вчителів, учнів та їх батьків. Утворювалося шкільне містечко. Пустирі засаджувалися деревами та квітами, покривалися зеленими галявинами. Врешті-решт школа обросла садом.

О 8-й годині ранку він залишав письмовий стіл, завалений рукописами та гранками книжок, що готувалися до друку, і виходив через другі двері свого кабінету у шкільний коридор - зустрічав учнів. Цей факт - директор школи зустрічав вранці учнів на порозі школи (у теплі дні) або в коридорі (у дні зимові) - неодноразово відзначений у різних спогадах. Як пояснити його? - не раз думалося. А потім зрозумів - то все від любові до дітей. Всього-на-всього минула ніч і проминув у напруженій праці ранок - і він уже починав нудьгувати без дітей. «З дітьми треба бути від ранку до ночі, - писав до письменника Григорія Мединського. - І в неділю треба бути з ними. Але для мене це не тягар. Ви знаєте, ось зараз вечір, а мені хочеться, щоб швидше прийшов ранок і щоб задзвеніли знову їхні голоси» . Тому й зустрічав їх на ганку школи…

У спадщині кожного видатного митця чи вченого є свої константи - сталі, постійні величини. Це можуть бути провідні ідеї, домінуючі смисли… Течія часу вимиває зі спадщини все другорядне, константи ж залишаються. Любов до дітей - основна константа Сухомлинського. Власне вона є тим головним системотворчим чинником, який сформував його педагогічну систему, надав їй виразного гуманістичного спрямування. Ця система розроблялася у найтіснішому зв’язку теорії і практики. До речі, всі видатні педагоги були керівниками навчально-виховних закладів, які слугували їм своєрідними лабораторіями. Костянтин Ушинський був старшим інспектором Смольного інституту в Петербурзі, Януш Корчак організував знаменитий на всю Європу будинок для сиріт, Антон Макаренко - не менш знамениту колонію для безпритульних. Школа, керована Сухомлинським, стала знаменитою не тільки в СРСР. Про неї знали на всіх континентах.

Він був унікальним директором школи. Не зразковим - зразкових є все-таки чимало. Повторити чи навіть наблизитися до нього, як до зразка, неможливо. Відвідував у вчителів щодня по два уроки і якщо в перспективі було кількаденне відрядження, через яке його могло не бути в школі кілька днів, то щоденна норма піднімалася до 3-4 уроків. Та справа не лише в кількості відвіданих уроків. Він був блискучим аналітиком навчального та виховного процесу. Його аналізи уроків, проведених учителями Павлиської школи, вражають глибиною та точністю зауважень і рекомендацій. Завдяки його кураторству, пересічний за своїми можливостями вчитель ставав майстром. Рівень обговорення педагогічних проблем на педагогічних радах і засіданнях психологічного семінару (їх протоколи, слава Богу, збереглися і знаходяться у Павлиському меморіальному музеї) вражає.

Управління школою - якщо це справжнє управління, а не ведення шкільного господарства, - є винятково складним процесом, бо реалізація кожного напряму роботи (навчальний процес, виховний процес з його складовими - трудове, естетичне, етичне, фізичне, статеве виховання, професійна орієнтація, робота з батьками і т.д.) потребує своєї системи методично складних прийомів. При ближчому знайомстві зі стилем роботи Сухомлинського як директора школи приходить бажання порівняти його з піаністом, який натискає на потрібні клавіші і тоді звучить музика як гармонія звуків - складна гармонія навчально-виховного процесу. Сухомлинський творив таку гармонію. Це вимагало від нього колосальної працездатності. Симон Соловейчик, чудовий письменник і педагог, який ґрунтовно вивчав спадщину Василя Олександровича і багато зробив для пропаганди його педагогічних ідей, писав: «Сухомлинський сам встигав за день - і встиг за життя - стільки, що у звичайної людини це викликає здивування. Здається, він за день проживав три дня і прожив за життя три життя» .

Кілька років тому в нашій педагогічній науці з’явився інноваційний термін «компетентність». Якщо з позицій компетентнісного підходу проаналізувати підготовку до життя випускників школи Сухомлинського, то вона вражатиме. «Поговоріть з десятикласниками, випускниками, - свідчив Соловейчик. - Можна записати на дошці, що вони уміють робити. Вийде вражаючий, на всю дошку, список, він буде все поповнюватися і поповнюватися, допоки йде розмова. Вони вміють керувати основними видами сільськогосподарської техніки, працювати на всіх основних металообробних станках, уміють збирати радіоприймачі…

Притому вони не хваляться, вони стримані, як і належить старшокласникам, і загалом-то відносяться до розпитувань з повагою, в якій відчувається і доля насмішки: їм незрозумілі питання. Їм дивно, коли їх питають, чи вони вміють водити трактор: вони навчилися цьому ще у початковій школі…»
До школи приїжджали педагоги з різних кінців СРСР та й світу. Ось кілька записів, що залишили відвідувачі школи: «Я в цій чудовій і змістовній школі пробув лише один день, але отримав стільки, скільки в інституті за чотири роки», - писав директор школи з Вірменії. А педагоги з Челябінська висловили так своє захоплення: «Павлиська середня школа має бути пере іменована в університет! Ми говоримо це з повною відповідальністю…».

Загалом-то образ Сухомлинського, що існує зараз у суспільній свідомості, є спрощеним та стереотипним. Такий собі директор сільської школи, який водить дітей «на природу», разом з ними милується нею, а потім, сівши разом з ними під деревом, розповідає їм казки. Один мій колега, готуючи статтю до ювілею Сухомлинського, розіслав електронною поштою багатьом знайомим молодим педагогам листи з проханням поділитися асоціаціями, які викликає у них ця постать. Перечитав ці відповіді й зрозумів, що переважна більшість із них хоч і судять про Сухомлинського з типовим постмодерністським скептицизмом, та все ж роблять це спрощено та стереотипно.

Хто винний у спримітизованості образу найвидатнішого педагога сучасності, зараз розбиратися не будемо. Просто кожному, хто намагається піднятися до Сухомлинського, зрозуміти його, треба врахувати, що про людей такого масштабу як він, не можна судити спрощено. С. Соловейчик писав: «Сухомлинський не такий простий, як декому здається при поверховому читанні. Це педагог світового класу. Він такий же загадковий, як і все виховання» . Наближення до справжнього Сухомлинського потребує напруженої роботи душі, серця, розуму. Як людина, яка постійно думала про шляхи вдосконалення людини і, відповідно, суспільства, він гостро, до болю, сприймав недосконалості цього світу. Можливо найкраще ще при його житті його розумів письменник Григорій Мединський. «У нього, - писав він, - не було ні безкрилої приземленості, ні безгрунтовного романтизму. Це була велика і безстрашна перед самою собою, але віруюча, і у вірі своїй самовіддана, душа. Віра в моральну серцевину людини поєднувалася у ньому із спопеляючим горнилом роздумів, з яким він болісно шукав виходу. Це була єдність двох начал - ствердження і заперечення, - і саме тому до краю болісна, може навіть трагедійна, яка поєднувала в собі і страждання чесної благородної душі, і її високі устремління. Як у музиці Бетховена або Чайковського, коли в одній симфонії протидіють і все ж таки сполучаються, зливаються воєдино і трубні звуки безпощадної долі, і тонкі до ніжності рухи душі, і біль, і любов, і надія, і палке передчуття прийдешньої Радості» .

Нещодавно, побувавши в Павлиській середній школі та поспілкувавшись із учителями та учнями, зрозумів, що традиції, закладені Сухомлинським, були настільки глибокі, що й зараз, після 38 років його відсутності, вони відчуваються. Якимось добрим внутрішнім світлом світяться діти цієї школи. Така ось педагогічна генетика…

Комуністична риторика як камуфляж

Спадщина кожного митця і кожного вченого має свою долю. Одна досить швидко відходить у забуття, інша - залишається у полі зору подовше. І лише не багатьом випадає доля залишитися у «великому часі» (М. Бахтін). Зразу ж скажемо: є всі підстави твердити, що спадщина Василя Сухомлинського належить до останніх. Вона не тільки ввійшла окремим значним розділом в історію педагогіки, а й зберігає свою актуальність. Більше того, стає все очевиднішим, що вона належить до тих не багатьох явищ духовної культури, які з плином часу здатні викликати до себе все більшу увагу. Актуальність таких явищ немовби перебуває в процесі постійного оновлення. Розумію: таке твердження дуже важко сприймається на віру. Можливі, як кажуть, запитання. І найперше з них: а як бути з тою комуністичною словесною атрибутикою, якої чимало є у його текстах. Комуністичне виховання, виховання на прикладі життя і діяльності Леніна та інших комуністичних вождів, роль піонерської та комсомольської організацій і т.д. і т.п. - все це і справді зустрічається у Сухомлинського досить часто.

Отже, з одного боку твердимо, що спадщина Сухомлинського наділена здатністю оновлюватися в часі, набувати загостреної актуальності, а з іншого - вона немов ланцюгом пов’язана по руках і ногах комуністичною риторикою, що надає їй, на перший погляд, майже безнадійної анахронічності.

Суперечливість очевидна. Вона кричуща, її не можна замовчувати. Вона потребує осмислення та розв’язання, тим більше, що йдеться не лише про спадщину Сухомлинського, а про величезний масив духовної культури, що творився кількома поколіннями талановитих діячів мистецтва і науки, яким випало жити у неймовірно складний час, коли на 1/6 частині земної кулі відбувався сповнений драматизму експеримент з побудови комуністичного суспільства.

Зараз таке переосмислення розпочинається. Одне із свідчень тому - фундаментальне дослідження Сергія Тримбача «Олександр Довженко: загибель богів. Ідентифікація автора в національному часо-просторі». Треба очікувати, що подібні дослідження, у яких видатні Таланти і творені ними духовні цінності набудуть не тільки глибокого та об‘єктивного, а й співчутливого аналізу, здійсненого із надзавданням виокремити, увиразнити те цінне, що має бути передане у майбутнє. Ми не такі вже й багаті, щоб легковажити спадщиною, напрацьованою кров‘ю та потом попередніх поколінь, яким випало жити у смутні часи того драматичного експерименту. Українське суспільство залишиться суттєво окраденим, якщо не візьме із собою у подальшу дорогу неповторні та безконечно привабливі своєю красивою українськістю художні світи Михайла Стельмаха та Олеся Гончара. Бо таких світів, які завжди мають бути з нами і у нас, ні зараз, ні в подальшому уже ніхто не здатний створити.

Називаю імена лише цих двох митців з багатьох інших через те, що вони близькі за багатьма світоглядними та ментальними моментами до Василя Сухомлинського. Всі троє належали до одного покоління, обпаленого війною, і фактично були людьми однієї «групи крові». Всі вони були романтиками, іноді аж надмірно розчуленими. Цей романтизм давав змогу бодай певною мірою реалізувати свої неабиякі творчі обдарування. (Добре відомо, що романтизм породжується бажанням утекти від дійсності). Соціалістичний реалізм, за межі якого вони просто не мали можливості вийти, вимагав від названих письменників створення «образу людини комуністичного майбутнього», тобто образу ідеальної людини. А творення такого образу само по собі вимагало романтичного пафосу. Зараз, коли після публікацій щоденникових записів і Олександр Довженко, і Олесь Гончар відкрилися нам як суворі та гостро проникливі аналітики епохи, у якій їм випало жити, ми все ж таки не маємо морального права підозрювати, що вони були нещирі, творячи свої романтичні візії ідеальної людини. Вони стверджували високу, ідеальну моральність, і це був один із способів надати суспільству, в якому було дуже багато зла, бодай якоїсь позитивної компенсації духовного порядку.

Проблему комуністичного виховання, яка на перший погляд є основною в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського, він подавав як проблему виховання ідеальної людини. Це була вдало знайдена формула, яка дозволила видатному педагогу не тільки певною мірою захищати себе від всевидящого, недремлючого ока Системи, а й набути необхідної свободи, без якої він просто не зміг би реалізуватися як людина з колосальним творчим потенціалом. Комуністична риторика по суті слугувала Сухомлинському і візитною карточкою, яка дозволяла йому відкривати двері центральних видавництв, і захисним щитом від різного роду недоброзичливців, яких завжди чимало є у кожної неординарної особистості. Таким чином комуністична риторика була для нього камуфляжем.

Але ошукати ту Систему було не так і просто. Дуже часто вона насторожувалася і починала дивитися на нього примружено-недовірливим оком. Так було в другій половині 60-х років, коли після «хрущовської відлиги» почалося «закручування гайок». Тоді з приходом Брежнєва комуністична верхівка почала активно «наводити порядок». З‘явилось чергове пугало - «абстрактний гуманізм». Якийсь маловідомий у педагогічному світі завідуючий кафедрою Вологодського педінституту Б. Ліхачов надрукував в «Учительской газете» (1967 р., 18 травня) статтю під красномовною назвою «Нужна борьба, а не проповедь», у якій звинувачував Сухомлинського в «абстрактному гуманізмі». У статті вульгарно і бездоказово заперечувалися гуманістичні принципи педагогіки Сухомлинського.

У травні 1967 року, повернувшись з лікарні після операції, куди він попав через те, що осколки, які залишилися у його тілі після поранення, за його словами, знову «почали подорожувати», взявся переглядати купу газет і натрапив на згадану статтю Ліхачова. «Я прочитав, - пише Сухомлинський, - і втратив свідомість, знову довелося лягати в лікарню. …Коли поправився після другої операції, я хотів побувати в Москві, поговорити з редактором газети, запитати, чим викликаний тон статті. Але я не мав можливості цього зробити. Одного разу я зібрався зателефонувати редактору, номер уже був набраний, але я розхвилювався, в грудях страшно закололо, пішла кров, заворушився ще один кусочок металу, який я, до речі, отримав у битві під Москвою… Слухавку довелося кинути…» .

Ставши відомим ученим, набувши величезного авторитету у вітчизняній педагогічній науці, він прагнув уникати обов’язкової комуністичної атрибутики - вочевидь, мав надію, що йому це якось пробачиться. Але охоронці ідеологічної правильності були насторожі. Рукопис його знаменитої книги «Серце віддаю дітям» кілька разів повертали з видавництва «Радянська школа» з вимогами більше згадувати Комуністичну партію, говорити про виховання дітей на прикладі Леніна, наголошувати на трудових досягненнях радянських людей… Ось і доводилося йти на поступки, інакше книга не вийшла б у світ.

І все ж таки у цих умовах він встиг зробити неймовірно багато. Його педагогічна система набула довершеності. Там, де він не міг свої думки висловити прямо, вдавався до підтексту. Особливо це стосується моментів національного виховання. У його словах про важливість виховання любові до природи рідного краю, до Вітчизни відчувається глибока українськість. А в тій же книзі «Серце віддаю дітям» йому вдалось оберегти від цензури чудовий, сповнений любові до украінської мови розділ «Рідне слово».

У цей же приблизно час в Україні шаленіла критична компанія, спрямована проти «Собору» Олеся Гончара. Вірнопіддані літературні критики, озброєні настановами сумнозвісного академіка М. Шамоти, вишукували «абстрактний гуманізм» у покійного вже тоді Василя Симоненка, у Ліни Костенко, в творчості інших шістдесятників.

«Діти - це вершина, піднявшись на яку, виразно бачиш багато мерзенності в людському житті, але якраз з цієї вершини ці мерзенності не видаються надто страшними. З дітьми веселіше!» , - писав він до Г. Мединського. Добре, що він, при його вразливості, не знав про доноси в ЦК КПРС, які писали на нього деякі носії високих наукових ступенів. Як би він, автор сотень статей та багатьох книг, що перекладалися на десятки мов і видавалися на всіх континентах, почувався, аби йому довелося прочитати, наприклад, таке (цитую мовою оригіналу): «Рекламирование концепции В.А. Сухомлинского в нашей печати представляется политически и педагогически нецелесообразным и даже вредным» . (З листа до ЦК КПРС, підписаного тодішнім президентом Академії педагогічних наук СРСР В. Хвостовим).
Ставлення Сухомлинського до тогочасної педагогічної науки було різко негативним: «Мені здається, - писав він в одному з листів, - що багато мужів педагогіки, які керують нашим кораблем, самі не люблять ні школи, ні дітей: більше того, дехто з них глибоко ненавидить педагогіку. Ніякої педагогічної думки у рубці цього корабля немає. Люди відстоюють години своєї «вахти» і все» .

На Всесоюзному з‘їзді вчителів у липні 1968 року його прізвище - прізвище найвідомішого педагога країни - не було згадано жодного разу. Таким чином Система показувала своє незадоволення Сухомлинським.

Та все це залишилося позаду 2 вересня 1970 року, коли він відійшов із цього життя. Відійшов, як тепер розуміємо, у вічність. Останні його слова були сповнені туги за школою: «Знову вересень. Дзвоник. Діти йдуть до школи, а я йду із життя…»

Феномен невичерпальності Сухомлинського

Не зважаючи на мало чи не сотню дисертацій, тисячі публікацій та низку науково-практичних конференцій, присвячених педагогічній спадщині Сухомлинського, ми ще дуже мало наблизилися до неї. Причин такого уповільненого осмислення спадщини видатного педагога є багато. Треба погодитися з тим, що його творча спадщина наділена феноменом невичерпальності. Константи Сухомлинського не зменшуються, не вимиваються з плином часу, навпаки, вони набувають все більшої актуальності.

Пояснюється це тим, що директор школи з Павлиша весь свій рідкісний талант педагога, усю свою феноменальну працездатність зосередив на проблемі, яка була, є і буде одвічною для людства - йдеться ще про одну константу Сухомлинського, яку іменуємо як ствердження Добра в людині. З усіх можливих загальнолюдських моральних проблем ця проблема є найголовнішою. Вічне протистояння добра і зла завжди було в центрі уваги найпроникливіших митців та мислителів. Сухомлинський належить до їх числа. Проте він не тільки вийшов на цю проблему, не тільки розумів її значущість, а й зробив її основною для себе як для педагога. Проблема виховання людини, яка була б громадянином у найвищому і найповнішому розумінні цього слова, громадянином, висока моральність якого грунтується на любові та доброті - це грандіозна педагогічна проблема, реалізація якої потребувала вироблення суперскладної педагогічної системи. І Сухомлинський створив таку систему. В новітній історії педагогіки вона складає цілісний розділ під назвою «Гуманна педагогіка Василя Сухомлинського».

Український педагог подарував нам цілісну педагогічну систему виразного гуманістичного спрямування. І то вже наша проблема, як зуміємо скористатися нею.

Це дуже складна система. До неї треба підніматися і серцем, і розумом. Педагогічний талант Сухомлинського виявлявся у рідкісній здатності відчувати і розуміти внутрішній світ дитини. Через те як ніхто інший він знав, як, якими засобами можна впливати на формування дитячої душі. Йому не було рівних не тільки у здатності бачити розмаїття цих засобів, а й в умінні точно відбирати їх для здійснення того чи того педагогічного завдання. Загалом же виховання особистості, на його думку, відбувається під впливом великої кількості взаємопов’язаних та об’єднаних однією педагогічною надідеєю засобів. У своїх книжках та статтях Сухомлинський щедро ділився тим, що йому відкривалося як людині, наділеній особливою педагогічною проникливістю. Ось це колосальне розмаїття засобів, прийомів, підходів, які містяться у його публікаціях, і є тим невичерпним джерелом, з якого живиться і буде живитися педагогічна наука.

Як літературознавець я довгий час займався проблемою критеріїв оцінки художності літературного твору, тобто намагався знайти відповідь на питання: чому одним творам суджене довге, а іноді й вічне життя (таких творів небагато - йдеться про вищу літературну класику), а інші дуже швидко відходять у забуття, звідки немає повернення. Прийшов до однозначного висновку: людство відбирає для себе у подальшу дорогу твори з потужним гуманістичним потенціалом. Вочевидь, саме такі твори необхідні йому для самозбереження та саморозвитку. Інша причина: сам по собі гуманістичний потенціал здатний генерувати Красу, тобто здійснювати естетичний вплив; інакше кажучи, гуманістичний потенціал твору фактично визначає його істинну художність.

Гуманістична педагогіка Сухомлинського вкрай необхідна суспільству. Воно, суспільство, переживаючи різні трансформації, якийсь час може не відчувати потребу в засвоєнні педагогічних ідей виразного гуманістичного спрямування. Власне в такій ситуації перебуває сьогоднішнє українське суспільство. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої явно затягнувся. Неоліберальний інформаційний простір зорієнтований на чистоган, і через те цинічно провокує далеко не кращі людські інстинкти.

Віктор Погрібний, відомий кіровоградський журналіст, розповідає, як у 1965 році до нього, завідуючого відділом культури та освіти обласної газети, зайшов Сухомлинський. Був схвильований, бо щойно переглянув у кінотеатрі фільм «Шайка бритоголових». То був зарубіжний фільм, який випустили на наші екрани, вочевидь, з метою показати, яка жорстока, схильна до насильства «бритоголова молодь» продукується умовами капіталістичного світу. Сказав: «Цей фільм за дві години руйнує у душах нашої молоді те, що ми виховуємо протягом 10 років». Зараз подібні фільми демонструються щодня і у великій кількості.

«Людина стоїть між звіром і ангелом. Десь у глибині хлопчачого серця дрімає звірок» , - писав Сухомлинський в одному з листів. Зараз суспільство, переживаючи етап молодого і дикого капіталізму, розбуджує у глибині дитячого серця звірка. Проте хочеться думати, що суспільство довго жити в режимі морального самознищення не зможе. «Краса врятує світ», - часто згадуємо слова Достоєвського, і при цьому вельми неясно уявляємо, яким чином це має відбуватися. Відповідь шукаймо у Сухомлинського, бо саме він як ніхто інший до нього, зумів глибоко розробити концепцію виховання красою. Він постійно переконував, що добро і краса є взаємозалежними, що виховання доброти, а значить, і високої моральності неможливе без розвинутої здатності сприймати і розуміти красу.

«Краса - мати доброти і сердечності», «Краса - джерело морального багатства людини» , - так звучать деякі його афоризми. Якщо дитина поступово навчається сприймати красу, захоплюватися нею - це означає, що її сприймання стає емоційнішим, відбувається накопичення естетичних вражень, без чого неможливе ошляхетнення душі, тобто неможливий розвиток людяного в людині. Важко приборкати своє бажання цитувати, коли натрапляєш на такі рядки: «Ми вчимо дітей: людина виділилася із світу тварин і стала обдарованою істотою не тільки тому, що зробила своїми руками перше знаряддя праці, а й тому, що побачила глибину синього неба, мерехтіння зірок, рожевий розлив вечірньої заграви і ранкової зорі, багряний захід перед вітряним днем, безкрайню далечінь степів, журавлиний ключ у небесній блакиті, відблиск сонця в прозорих краплях вранішньої роси, сірі нитки дощу в похмурий осінній день, ніжне стебельце і голубий дзвіночок проліска, - побачила і здивувалася й почала створювати нову красу. Спинись і ти у подиві перед красою, у твоєму серці також розквітне краса.

Людина стала людиною, коли почула шелест листя і пісню коника, дзюрчання весняного струмка і дзвін срібних дзвіночків жайворонка в бездонному літньому небі, шелест сніжинок і завивання завірюхи за вікном, ласкавий плескіт хвилі й урочисту тишу ночі - почула і, затамувавши подих, слухає сотні і тисячі років чудову музику життя. Умій і ти слухати цю музику, умій милуватися красою» . Йдеться про третю константу видатного педагога, осмислення якої має бути нагальною потребою не лише школи, педагогічної громадськості, а й всього суспільства. Розвинутість суспільства, ступінь його досконалості, морального здоров‘я вимірюється здатністю генерувати красу в усіх її проявах.

Любов до дитини, ствердження добра, виховання красою - це три константи, «три кита» гуманної педагогічної системи Сухомлинського. Всі вони, як щойно говорилося, взаємозалежні та взаємодоповнюючі і фактично перебувають в органічній єдності.

Чим більше суспільство самоорганізовується, чим більше у нього з‘являється прагнення до самоудосконалення, тим більше воно починає приділяти увагу школі, проблемам виховання. І тоді обов‘язково актуалізується інтерес до спадщини Сухомлинського. І це закономірно, бо чи то на свідомому, чи то навіть на підсвідомому рівні формується думка, що, за словами Сухомлинського, «все життя людини, все життя нашого суспільства залежить вирішальною мірою від того, яка буде моральна серцевина у нашої людини» .

Інформація для роздумів. Нещодавно в Китаї (провінція Цянсу, місто Хуа Шин) за 11 місяців побудували школу, що носить ім’я Сухомлинського. Проектанти задумали цю школу як «школу радості», про яку мріяв і яку творив усе своє життя Василь Олександрович. Школа складається з багатьох світлих та просторих корпусів, і навчається в ній 5000 учнів. У школі є музей Сухомлинського, стоїть його пам’ятник. Педагоги дотримуються принципів гуманістичного виховання. Впроваджуються чотири знаменитих культа Сухомлинського: культ батьківщини, культ матері, культ рідного слова, культ книги. Студенти, які практикуються у цій школі, складають обов’язковий залік за книгою Сухомлинського «Сто порад учителеві».

Проблема інтерпетації та пропаганди спадщини Сухомлинського

Спадщина Сухомлинського, як і кожна видатна духовна спадщина, яка витримала іспит часом, потребує постійної інтерпретації. Проте наукове, а значить, всебічне, із залученням у даному випадку суміжних дисциплін (психології та психофізіології, естетики, етики, філософії і т.д.), осмислення головних педагогічних концептів і всієї педагогічної системи Сухомлинського як цілості, - то лише частина справи. Інша частина не менш важлива - вона стосується адекватної інтерпретації з установкою на роз’яснення та - не будемо боятися цього слова - пропаганди основних педагогічних принципів Василя Сухомлинського. Ідеально було б, коли б ці два напрями інтерпретації - наукове осмислення і пропаганда тих осмислених та інтерпретованих з установкою на реалії сьогоднішнього дня концептів - відбувалася в єдності.

Основні константи Учителя потребують увиразнення, бо вже зараз помітне явище, яке можна назвати «забалакуванням Сухомлинського», від чого він не стає зрозумілішим. Увиразнення константи - це її укрупнення, системне структурування, показ у новому освітленні, у створенні контексту, в якому кожна константа буде сприйматися свіжо, по-новому. І обов’язково - проекція на сьогодення.

Подальше осмислення Сухомлинського потребує активізації т.зв. порівняльної педагогіки. Вартісні педагогічні системи створюються лише видатними талантами. Різноаспектне порівняння таких систем не тільки сприяє їх увиразненню, глибшому розумінню, а й допомагає виявити моменти співпадіння ідей. І при таких співпадіннях треба бути обережним у твердженнях «хто у кого і що запозичив» чи «хто на кого вплинув», бо дуже часто наявні ситуації, коли кілька видатних педагогів, що були розведені в часі і просторі, незалежно один від одного виходили у своїх пошуках на один і той же результат - тобто продукували подібні ідеї. До своїх висновків вони, як правило, приходили не в тиші робочих кабінетів та наукових бібліотек, а під час напруженої, «чорноробочої» та довготривалої діяльності як педагоги-практики. І коли ідеї кількох видатних педагогів співпадають, - це означає явлення моменту істини.

Наприклад, було б надзвичайно цікаво співставити систему елементарної моральної та фізичної освіти Пестолоцці з системою поглядів Сухомлинського на початкову освіту. Між педагогічними поглядами Ушинського та Сухомлинського є багато перегуків, виявлення яких допоможе увиразнити чимало «моментів істини». Гуманістичне спрямування ідей Сухомлинського потребує співставлення з гуманною педагогікою Януша Корчака та Шалвою Амонашвілі. І так - далі.

Спадщина Сухомлинського відкривається новими гранями і її константи будуть сприйматися глибше і виразніше, якщо філософи розглянуть її з позицій «філософії серця» (Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Микола Гоголь). Тут відкривається широкий простір співдружності педагогіки та філософії. Наукове засвоєння цього простору є перспективною справою.

Таким же перспективним є зіставлення концепту Сухомлинського про зв’язок мови і мислення у процесі навчання з відповідними концептами Олександра Потебні («Мысль и язык») та Льва Виготського («Мышление и речь»).

Надзвичайно важливо розглядати у «режимі співставлення» систему Сухомлинського та педагогічні системи, які перебувають з нею у певних опозиційних стосунках. Думається, треба виявляти більшу зваженість у протиставленні Макаренка та Сухомлинського. Тут багато спекуляцій, здійснюваних із різними мотивами, в т.ч. і політичними. Сухомлинський з повагою ставився до поглядів Макаренка, і робив це щиро, бо методика виховання колективізму та виховання дитини в колективі є по-справжньому цінним інструментарієм, без якого не можна обійтися хоча б через те, що будь-який навчально-освітній заклад - це зібрання індивідуумів, яке потребує організуючого педагогічного впливу. У Сухомлинського знайдемо багато думок, які підтверджують, що виховання, яке враховує індивідуальність дитини і виховання дитини в колективі, - це річ не тільки сумісна, а й ефективна. Звичайно ж, за умови творчого підходу, який передбачає, що в колективі не обов’язково виховувати «гвинтиків».

Про казки та новели Василя Олександровича сказано багато захоплених слів, але глибоке осмислення джерел їх впливу як довершених творів артпедагогіки ще попереду. По-перше, вони потребують порівняльного аналізу з творами подібного виховного спрямування усної народної творчості, Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Льва Толстого, Шалви Амонашвілі та ін. По-друге, треба усвідомити, що казки та новели Сухомлинського наділені потужною художньою енергетикою. Власне у творах художньої педагогіки на повну силу реалізувався видатний, як виявилося, літературний дар Василя Олександровича. Він органічно поєднався з талантом педагогічним, з величезним досвідом учителя-практика, з мудрістю філософа, який глибоко осмислював моральний сенс людського буття. В результаті - маємо вищу класику художньої педагогіки. Власне на її прикладі можна чудово демонструвати критерії художності, які виражені формулою «глибина смислу - гуманістична спрямованість - довершене у своїй виражальності слово». Загалом-то секрети художньої енергетики казок та новел Сухомлинського розкриваються лише за допомогою сучасного інструментарію літературознавчої науки (рецептивна поетика, системний та семіотичний підходи). Вкажемо лише на один із «секретів» художності його творів, який засвідчує бездоганне володіння ним найсучаснішою літературною технікою. Йдеться про уміння вибудовувати підтекст твору, який активізує думку та емоційну сферу читача. При цьому складність підтексту тонко розрахована на власне дитяче сприймання.

Чимало проблем накопичилося у такій важливій справі як пропаганда провідних ідей Сухомлинського.
Головна з них: сучасна українська педагогічна наука стала всуціль дисертаційною. Переважна більшість усіх публікацій, тобто статей та монографій, які видаються «на гора» цією наукою, - це фрагменти ще не захищених або вже захищених кандидатських і докторських дисертацій. А дисертаційна «наукова» мова - то відомо, яка мова: суха, безобразна, неемоційна, насичена спеціальними термінами, які мають створювати враження наукоподібності. І тут нічого не вдієш - до дисертації виставляються ВАКом відповідні вимоги. Не можна підозрювати нашу дисертаційну науку в тому, що в ній відсутні цікаві спостереження, корисні узагальнення. Це було б несправедливо. Проте ніхто не буде заперечувати, що всі ці «дисертаційні» монографії та статті мають мінімальний мінімум читачів і, відповідно, їх вплив є мінімальний. І якщо врахувати те, що відсоток кандидатів і докторів педагогічних наук, які ніколи не працювали в школі, або ж працювали дуже мало, з кожним роком збільшується, а на деяких вузівських кафедрах педагогіки він уже зашкалює, тобто стає загрозливо високим, то наша педагогічна наука просто стає «бездітною».

Із такої ситуації нам треба негайно виходити. Досвід Сухомлинського, відповідним чином осмислений та інтерпретований, є винятково переконливим прикладом, якою має бути педагогічна наука, що по-справжньому слугує суспільству.

«За моїм глибоким переконанням, - писав він, - педагогіка повинна стати наукою для всіх - і для учителів, і для батьків» . В Павлиській школі намагалися дати кожному батькові мінімум педагогічних знань. Курс психології та педагогіки був розрахований на 250 годин. Іноді заняття проводилися окремо - для матерів і батьків. С. Соловейчик писав, що «один із «секретів» Павлиської школи в тому, що вихователів у ній у 25-30 разів більше, ніж може числиться в штаті в штаті» .

Уміти працювати з батьками - заповіт Сухомлинського, звернений до сучасної педагогіки. Для того, щоб виконувати цей заповіт, педагогічній науці необхідно окрім «дисертаційної» мови, оволодівати мовою, розрахованою на широку аудиторію.

Помиляється той, хто вважає питання про мову педагогічної науки не вартим особливої уваги. Сухомлинський блискуче розробив концепт взаємозалежності мови і думки в процесі формування інтелекту дитини. Тут він фактично продовжив розробку ідей про єдність слова і думки, що належать Олександру Потебні. То ж, ґрунтуючись на цій концепції єдності мови і думки, маємо зрозуміти, що «дисертаційна» мова по-своєму мстить педагогічній науці, висушуючи її, позбавляючи її темпераменту, гостроти думки, образності та емоційності.

Можливе заперечення, мовляв, наука має бути наукою, і наукові тексти не обов‘язково мають бути темпераментними, образними, емоційними. Так то воно, так. Проте треба враховувати, що педагогіка є наукою особливою, бо навчальна та виховна діяльність межує з мистецтвом. Відомий французький вчений, спеціаліст з викладання математики Гойя писав, що «викладання математики - мистецтво». Йдучи за ним, можна твердити, що викладання кожної навчальної дисципліни - це теж мистецтво.

Довершений урок - це твір мистецтва. Будь-який ефективний виховний прийом містить у собі ознаки мистецького прийому. «Мистецтво - це людська діяльність, яка полягає в тому, що одна людина певними зовнішніми знаками свідомо передає іншим пережиті нею почуття й переживають їх» . За аналогією до цієї дефініції Л. Толстого можемо сказати, що навчання і виховання - це діяльність людська, яка полягає в тому, щоб за допомогою певних прийомів передавати дитині не тільки знання та уміння, а й здійснювати на неї емоційний вплив, без якого неможливе виховання.

А тепер приглянемося до мови видатних педагогів. Твори Яна Каменського, основоположника школи і педагогіки нового часу, вражають виразністю думки, винятковою функціональністю композиції. «Велика дидактика» настільки логічно, виразно, дохідливо подає систему його педагогічних поглядів, що й до цього часу вона залишається зразком наукового трактату, в якого складний, власне науковий зміст набув максимально дохідливого вираження.

Знаменита «Лебедина пісня» Пастелоцці вражає не тільки проникливістю та гостротою думки геніального педагога, а й якимось розгонистим темпераментним стилем викладу, за яким, звичайно ж, стоїть особистість, наділена винятковою енергією впливу.

Мова видатних педагогів нового часу визначається тим, що вони жили в епоху, коли художня література була найбільш впливовим і найбільш популярним видом мистецтва. Ця епоха зайняла другу половину ХІХ століття і майже все ХХ століття, за винятком його останніх десятиліть, коли почало створюватися нове інформаційне середовище, в якому книга почала витіснятися телевізором і комп’ютером.

Геніальність Костянтина Ушинського виявляється не тільки в точному окресленні та глибокому трактуванні педагогічних проблем, а й у здатності надати своїм роздумам довершеного вираження. Він був блискучим стилістом, чи не найкращим за всю історію російської науковової публіцистики. Навіть його суто науковий трактат «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології» створює враження, близьке до естетичного. Антон Макаренко, прекрасно володіючи письменницьким ремеслом, зумів свої педагогічні принципи виразити в яскравих образах «Педагогічної поеми». Януш Корчак вважається класиком як польської, так і єврейської літератур. Григорій Ващенко - чудовий публіцист педагогічного спрямування.

Сухомлинський був людиною літературного спрямування. 17-річним юнаком, працюючи вже учителем Василівської школи Онуфріївського району, він друкує свої вірші в районних та обласних газетах. Пізніше він неодноразово говорив, що якби йому не випало стати педагогом, він став би письменником. Проте треба зрозуміти, що власне літературна культура дозволила йому стати видатним педагогом.
Чому всі видатні педагоги були, хай дозволено буде так висловитись, за сумісництвом письменниками? Виняток - Лев Толстой, який був геніальним письменником і за сумісництвом - педагогом, організатором і вчителем Яснополянської школи, видавцем педагогічного журналу «Ясна Поляна».

Пояснюється це, на мій погляд, двома причинами. По-перше, письменницький талант і талант педагога фактично є ідентичними за своєю природою. І література, і педагогіка - це перш за все людинознавство. Основні ознаки художнього (письменницького) таланту - висока емоційна реактивність, здатність розуміти внутрішній світ іншої людини, загострена емпатичність, уміння бачити суть речей і явищ, образне мислення. Далеко не останнє місце тут займає уміння володіти словом як засобом впливу. Такими ж ознаками, майже один до одного, характеризується і педагогічна обдарованість. По-друге, талант митця і талант педагога ідентичні в тому, що є талантами у вищій мірі творчими. Особистість, обдарована таким талантом, потребує активного самовираження, вона буквально страждає, якщо немає змоги самовиразитися. Тарас Шевченко, перебуваючи на засланні, неодноразово скаржився у листах до знайомих, що найбільшою мукою для нього є заборона писати і малювати. Ф. Достоєвський, попавши в такі ж умови, писав, що помре, якщо йому не вдасться висловити думок і почуттів, які переповнюють його.

Як педагог високого творчого спрямування, Сухомлинський був переповнений ідеями, роздумами, емоціями, які потребували вираження у друкованому слові. Звідси і його колосальна продуктивність як ученого та публіциста. Він писав не заради слави, гонорарів, чи наукових ступенів і звань. Ним володіло прагнення не тільки самовиразитися, звільнитися від тиску думок і почуттів, а й поділитися із суспільством своїм баченням шляхів виховання людини зі здоровою моральною серцевиною. Він розумів високу суспільну значущість своєї справи. Його чисельні публікації у різних виданнях, в тому числі і найбільш тиражних, викликали зацікавленість педагогічними проблемами.

Мова Сухомлинського не завжди сприймається однозначно. Все-таки комуністична риторика нанесла їй велику шкоду. Через те значну частину його творів зараз просто неможливо перевидати. І тут нічим не зарадиш. Просто такі твори стали певною частиною великого материка української радянської соціалістичної культури, якого спіткала доля Атландиди. Іноді ріже слух словесна кучерявість, іншим словом - бароковість, яка була однією з типових ознак української соцреалістичної літератури.

Проте, на щастя, основний корпус його педагогічних творів позбавлений цих ознак. Він зберігся для вічності, став у ряд високої педагогічної класики поряд з творами Ушинського, Толстого, Макаренка, Януша Корчака… Його літературний талант був чудово згармонізований з талантом педагога. Він проникав у внутрішній світ дитини (а саме ступінь такого проникнення, як про це вже йшлося, є ознакою педагогічного таланту) настільки глибоко, що здавалося, немовби володів здатністю наочно спостерігати за психофізіологічними процесами дитячого мозку. І ця наочність набувала вражаючого образного вираження: «… ми, вчителі, маємо справу з найніжнішим, найтоншим, найчутливішим, що є в природі, - з мозком дитини. Коли думаєш про дитячий мозок, уявляєш ніжну квітку троянди, на якій тремтить крапля роси. Яка обережність і ніжність потрібні для того, щоб, зірвавши квітку, не зронити краплю. Ось така обережність потрібна нам щохвилини: адже ми торкаємося найтоншого і найніжнішого в природі - мислячої матерії організму, що росте.

… Дитина мислить… Це означає, що відповідна група нейронів кори півкуль її мозку сприймає образи (картини, предмети, явища, слова) навколишнього світу і через найтонші нервові клітини - як через канали зв‘язку - йдуть сигнали. Нейрони «обробляють» цю інформацію, систематизують її, групують, зіставляють, порівнюють, а нова інформація в цей час надходить і надходить, її треба знову і знову сприймати, «обробляти». Щоб справитись із прийомом нових і нових образів, і з обробкою інформації, нервова енергія нейронів у надзвичайно короткий період часу блискавично переключається від сприймання образів на їх «обробку». Ось це дивовижно швидке переключення нервової енергії нейронів і є тим явищем, яке ми називаємо думкою, - д и т и н а д у м а є…» .

Сухомлинський шукав і знаходив такі форми викладу, які найкраще і найбільш системно доносили б до читача його педагогічні концепти. У цьому плані показовими є такі праці як «Сто порад учителю», «Розмова з молодим директором школи», «Листи до сина», «Павлиська школа».
Сухомлинський є чи не останнім автором в українській педагогічній науці, який не тільки свідомо прагнув донести до широкого суспільного загалу педагогічні знання, а й умів це робити. І в цьому полягає один із його уроків для сьогоднішньої педагогіки, яка через різні причини втратила не тільки уміння, а й бажання ділитися із суспільством своїми надбаннями, які, хочеться вірити, все-таки наявні в чисельних дисертаційних текстах.

Суспільству, що зайняте суто матеріальними проблемами і живе сьогоднішнім днем, що не прикладає жодних зусиль, аби захистити підростаючі покоління від отруйного впливу інформаційного середовища, в якому вони змушені жити і яке просто не здатне навіть у мінімальній кількості продукувати істинну Красу та істинне Добро, потребує авторитетного, добре аргументованого Слова, яке настійно та невідступно роз’яснювало б йому, що так жити далі - це виявляти злочинну безвідповідальність стосовно свого майбутнього.

Ось чому сучасна педагогіка, яка має професійно простежувати процеси духовного та розумового формування підростаючих поколінь, просто зобов’язана озброювати суспільство інструментарієм педагогічних знань. У нас немає книжок-бестселерів з проблем виховання дітей у сім’ї - у багатьох країнах поява таких книжок є звичним явищем. Наші школи відчувають постійний голод на хороші, творчо написані посібники з проблем навчання та виховання. Константи Сухомлинського, його педагогічний досвід потребують сучасної інтерпретації із одночасною розробкою відповідних педагогічних технологій, спрямованих на їх впровадження у практику шкільної освіти та виховання. Таких розробок обмаль.

В умовах, що склалися, все актуальнішим стає питання стосовно перевидань творів Сухомлинського. Один із способів поцінування істинної вартості творчої спадщини, її здатності жити у «великому часі» полягає у виявленні її затребованості на даний час. Колись книжки Сухомлинського видавалися стотисячними тиражами. Але то були інші часи. Зараз книжка стала товаром і успішно продається лише за умови професійно здійснюваного менеджменту. Проте немає сумніву, що громадськість, вже давно відчуваючи голод на пристойну педагогічну літературу, з інтересом сприйме «Серце віддаю дітям», «Сто порад вчителеві», «Розмову з молодим директором школи»… Щоправда, це не свідчить про те, що можна обійтися без добре продуманої видавничої політики стосовно майбутніх видань творів Сухомлинського. Мріється, що вони будуть якісними не лише в поліграфічному плані. Їх мають супроводжувати цікаво написані вступні статті та коментарі. І взагалі перевидання творів видатного педагога потребує творчого підходу. Не треба боятися робити купюри, очищаючи тексти від словесного «комуністичного антуражу».

Сухомлинський умів стисло та виразно висловлювати свої думки. У його творах буквально розсипані сотні висловлювань, які і за формою, і за змістом є чудовими афоризмами. Зібрати та видати таку книгу «золотих розсипів» - ціни їй не було б. Особливої уваги заслуговує створення та видання серії хрестоматій, у яких за добре продуманою тематичною рубрикацією були б розміщені фрагменти творів Сухомлинського. Думається, саме такий тип видань на даний час був би оптимальним. Видання «Павлиських рукописів» - так можна назвати безцінну частину спадщини, яка зберігається у Павлиському меморіальному музеї Сухомлинського - потребує фахового підходу. Якщо вдасться видати книги аналізу відвіданих уроків, протоколи педрад та матеріали психологічного семінару, то студенти педагогічних університетів та вчителі отримають унікальні посібники з практичної дидактики.

Маємо активно домагатися, щоб у кожній родині, де виховуються діти, була збірочка казок та етичних оповідань Сухомлинського. Це потребує активної, професійно здійснюваної пропаганди цієї високої «художньої педагогіки». Завдяки Ользі Василівні Сухомлинській підготовлено і здійснено кілька видань казок та етичних оповідань. Але це лише початок великої справи. Надалі такі видання потребують урізноманітнення.

Діамант розглядається та поціновується краще, якщо він лежить окремо, та ще й в гарному оформленні, а не в купі з іншими. Про це не треба забувати майбутнім видавцям шедеврів художньої педагогіки Сухомлинського. При цьому важливу роль відіграватиме сам вибір творів, їх рубрикація за тематичним принципом і, звичайно ж, художнє оформлення.

Немає сумніву, що таким чином підготовлені до видання твори Сухомлинського будуть затребовані. Про це свідчать постійні запитання: «Де можна придбати Сухомлинського?». І ця затребованість буде гідною відповіддю скептикам, що сприймають Сухомлинського як міфологізовану постать чи як ідеаліста та мрійника, твори якого відійшли у небуття разом із політичною системою, у якій йому випало жити.

Сухомлинський, «діти Індіго» та «школа Короткова»

Дослідний матеріал для Сухомлинського - це сільські діти фактично ще дотелевізійної та докомп’ютерної епохи. Переважна більшість сучасних дітей живуть в урбанізованих умовах. Вони перебувають у значно щільнішій інформаційній атмосфері, їх мозок сприймає і переробляє значно більше інформації, ніж їх переробляв мозок сільської дитини. Окрім того сучасне урбанізоване середовище різко відмінне від середовища, в якому живе сільська дітвора. Сучасна міська дитина не знає ні барвистих весняних лук, ні широкого безкрайнього степу, ні співу жайвора, ні тихих росяних світанків, ні чарівних миттєвостей заходу сонця, ні серпневого нічного зорепаду - тобто не знає всього того, що майже щоденно відкривав своїм вихованцям видатний педагог із Павлиша, справедливо вважаючи, що відкриття краси природи є могутнім засобом виховання. Така краса, сприйнята дитиною, виховує у ній доброту, естетичну витонченість, любов до рідної землі, формує потребу зберігати природу, тобто формує моральний стержень майбутнього громадянина. Таке твердження є однією з найважливіших констант Сухомлинського. Тим, хто сумнівається у значущості та істинності цієї педагогічної парадигми, раджу уважніше приглянутись до витоків японської культури і, відповідно, менталітету японської нації, яка формувалася на поклонінні природі (синтоїзм). Японська душа вихована на свідомо культивованому прагненні розвинути в собі здатність сприймати красу природи. Таким чином формувалась її особлива витонченість. Про це свідчить японська літературна класика (хайку, «Записки біля приголів’я» Сей Сьонагон та ін.). І те, що виховання красою природи було важливою педагогічною константою Сухомлинського, засвідчує його глибинну українськість: формування української ментальності етнологи теж прямо пов’язують із залюбленістю в рідну природу. (До речі, питання українськості Сухомлинського потребує серйозної уваги дослідників).

Урбанізовані покоління дітей фактично позбавлені благодатного спілкування з природою. Вони живуть у іншому життєвому ритмі і в більш агресивному середовищі. В опублікованих щоденних записах Івана Дзюби знаходимо таке: «Після ходіння по київських вулицях знайшлося найкоротше означення сучасної України: «Страна курящих девушек». Варіант: «Страна курящих и слегка матерящихся девушек» . Додам до варіантів шановного Івана Михайловича ще й третій: «Страна курящих, пьющих пиво и слегка матерящихся девушек». Частина таких «девушек» уже стали матерями, інша частина ще буде народжувати. Через деякий час така матір поведе дитину до школи і буде скаржитися учителям на свою неспроможність дати їй раду, бо її дитина аж надто активна, агресивна, знервована та неслухняна, проте надзвичайно здібна, багато знає і невідомо звідки вона ці знання отримує… Одне слово, запевнює матір, її чадо - це «дитина Індіго». І таким чином пояснює свою неспроможність виховувати власну дитину.

Не будемо зараз починати розмову про дітей Індіго - публікацій на цю популярну тему вистачає, при цьому чимала частина їх написана з метою створити сенсацію і таким чином досягти комерційного успіху. Але безперечним є те, що з’являється нове покоління дітей. У Франції їх називають «тефлоновими» через те, що до них не прилипають жодні загальноприйняті правила поведінки, в Японії для них знайшли назву «діти Сонця». Таких особливих дітей чимало, в публікаціях промайнула цифра 97% від усіх народжених. Серйозні наукові установи, такі як Інститут комплексних соціальних досліджень Санкт-Петербурга та Інститут людинознавства у Москві стверджують, що з’являються діти з антропними змінами. Вочевидь, йдеться у багатьох публікаціях, нам випало жити в час, коли народжуються люди нової раси. Не коментуючи це твердження, скажемо лише про те, що видається нам незаперечним: основна риса цього покоління формулюється як діагноз - синдром дефіциту уваги з гіперактивністю (СДУГ). Цей синдром є результатом багатьох чинників - тут і матері, що були «курящими и слегка матерящимися девушками», і екологія, і харчування модифікованими продуктами, і агресивне та інформаційно ущільнене середовище, і гіподинамія, викликана комп’ютерною залежністю… Школа стривожена та розгублена - вона не готова працювати з такими дітьми.

Авторитарна, командна педагогіка тут безсила. У неї лише одна альтернатива - гуманна педагогіка з її дуже складними технологіями. Один із найбільш відомих американських педагогів Роберт П. Оккер пише: «Моє бачення майбутнього навчання та виховання «нових» дітей ґрунтується на безумовній любові. У цьому суть людства нової епохи. Всі, хто працює в галузі освіти, мають володіти добрим серцем і тонкою душею, щоб із сьогоднішніх дітей виховати людей майбутнього. Справжні вихователі будуть турбуватися про тіло, душу і дух людини майбутнього, щоб вона була всебічно підготовлена до життя вільною, мудрою та незалежною. Викладачі та вихователі, що стануть піонерами у цій справі, зроблять велику послугу людству» .

Висновок зі сказаного один: педагогіка майбутнього - це педагогіка Любові, а значить педагогіка Добра і Краси. І така педагогіка з повним правом має іменуватися педагогікою Василя Сухомлинського.
На щастя, вона не є утопією. Щоб переконатися в цьому, достатньо ознайомитися з однією із найкращих на даний час шкіл України - з Кіровоградською гімназією - інтернатом - школою мистецтв, яку очолює народний артист України Анатолій Коротков. В регіоні цю школу добре знають за назвою «школа Короткова».

Якщо уявити, що матір, про яку вже йшла мова, привела свою «дитину Індиго» у цю школу, то та дитина попадає у таку атмосферу, де її «синдром дефіциту уваги з гіперактивністю» починає чудесним чином трансформуватися - перетворюватися із діагнозу у щось позитивне, ціннісне. Така атмосфера твориться багатьма чинниками, вони системно організовані, тобто взаємоузгодженні і ґрунтуються на константах Сухомлинського. Перша константа - глибока повага до учня, яка уміло поєднується з високою вимогливістю до нього. Учень ніколи не відчуває себе приниженим, що само по собі знімає проблему дитячої та підліткової озлобленості на всіх і на все. Друга константа - виховання Красою. Справа в тому, що ця константа Сухомлинського знайшла в особі Анатолія Короткова та його творчої команди свій подальший розвиток. Йдеться про артпедагогіку, дієвість якої є виключно високою через те, що учні не тільки сприймають красу, а є її активними творцями, піднімаючись при цьому до професійного рівня. Основне мистецтво - хореографія. Гіперактивність сучасної дитини сублімується у серйозні фізичні навантаження, які творять струнку поставу, фізичну витривалість, довершену пластику, скоординованість рухів. З часом вони все більше відчувають фізичну довершеність свого тіла і це надає душевного спокою і впевненості в собі. Танець розвиває «пам’ять м’язів», він вимагає зосередженості, концентрації уваги, а значить, він знімає той сумнозвісний синдром дефіциту уваги, яким страждає більшість сучасних дітей.

Танець - твір колективний. В процесі танцю кожна дитина відчуває себе рівноправним учасником неповторного колективного дійства. У танці всі його учасники є творцями.
Вони знають, що таке виснажливі репетиції і тому з юних літ засвоюють дуже важливу для їх майбутнього думку, що справжній успіх у житті здобувається впертою щоденною працею.

Як ніхто у їх юному віці вони пізнали радість творчого успіху. Вони перемагали на найпрестижніших міжнародних конкурсах. Їх вітали оваціями стоячи, їх закидували квітами в залах багатьох європейських країн. Проте хореографія хоч і домінує, все ж не є єдиним видом мистецтва у цій школі Краси. Якщо учень має голос та музичний слух чи потяг до літературної творчості, чи до живопису, - він обов’язково буде помічений, підтриманий і стане гордістю школи.
Протягом року в школі здійснюється низка заходів. Вони традиційні. До них ретельно готуються і проходять тріумфально, приносячи творчу насолоду як учасникам, так і гостям. Кожний учень має можливість на цих заходах продемонструвати свою обдарованість в тому чи в тому напрямі і таким чином пережити щасливі хвилини самоствердження.

Але навчання все-таки на першому місці. Про це красномовно свідчать результати незалежного тестування - понад 90 відсотків випускників отримали бали більше 10 (за 12бальною шкалою оцінювання). Це кращий результат серед шкіл області й один з найкращих на Україні.

Серед учнів гімназії є чимало дітей, які могли б іменуватися як «діти Індіго». Проте ніхто з них не думає про свою обраність. Багато з них приходять у ліцей з проблемами, характерними для дітей нового покоління. Але коли вони попадають у атмосферу Краси і Добра, де їх шанують і де кожна вимога є обгрунтованою, зрозумілою і всіма прийнятою як належна, де мають можливість реалізувати свої дарування, підтримують кожний їх успіх, де вони живуть в режимі підвищених фізичних та розумових навантажень, то всі їх проблеми, з якими вони прийшли у школу, поступово зникають. Формуванню в учнів гімназії здорової моральної серцевини сприяє добре продумана робота з відродження у них національної свідомості. І знову ж таки, один із найдієвіших засобів такого відродження - це відкриття краси в усьому національному. Коли спостерігаєш за їх прекрасно задуманими та чудово здійсненими різдвяними дійствами або ж слухаєш гуртові співи українських народних пісень (перед кожним ліцеїстом стоїть завдання знати їх якомога більше - у деяких учнів рахунок доходить до сотні), коли слухаєш, з якою виразністю, милуючись самим звучанням українського слова, вони читають поезію або ж проголошують доповіді на своїх наукових конференціях, то розумієш, що це повернення до українства дітей, батьки яких у тій чи у тій мірі зазнали змалоросійщення, є радісним поверненням до свого, рідного. Чотири культа, сформульованих Учителем - культ Батьківщини, культ матері, культ рідного слова, культ книги - реалізовуються в «школі Короткова» творчо, з врахуванням особливостей часу. Так, наприклад, культ книги певною мірою суміщений з культом комп’ютера, на якому, проте, заборонено розважатися грою.

Звичайно ж, «школа Короткова» є унікальною, створеною завдяки щасливому збігу багатьох обставин, головною з яких є прихід в освіту народного артиста України Анатолія Короткова. Він з дитинства задумав стати директором школи. Тоді перебував у дитячому будинку, йому там було незатишно і він почав мріяти, що, коли виросте, то стане таким директором школи, в якій усім дітям буде добре. І таку свою «школу радості» йому вдалося створити.

Важливість «школи Короткова» в тому, що вона є справжнім, «діючим» прикладом школи майбутнього, що будується на принципах Добра, Краси і Радості. Тобто будується на константах Сухомлинського. І це є безперечним тріумфом гуманної педагогіки - педагогіки Любові.