Шипіт

01 листопада 2010 Останнє оновлення: 06 листопада 2014

Коли одного разу моя знайома сказала мені: «Поїхали зі мною на Шипіт!» я навіть не здогадувалася, про що мова. І вона почала розповідати. Зараз уже і не зовсім пам’ятаю, що саме було сказано, та пам’ятаю, як у людини засвітилися очі. Напевне, саме це змусило мене зібрати речі і сісти на потяг до Карпат.
Шипіт – це величезна галявина у горах поблизу однойменного водоспаду, за 12 км від станції Воловець, що на Закарпатті. Галява оточена лісом, де в небо рвуться могутні буки, і невпинно біжать численні струмки, річки та потічки із прозорою кришталевою водою. Повітря тут пахне травами та квітами, росою та дощами, чорницями і папороттю, небом, яке тут, у горах, опускається так низько, що, здається, до нього можна доторкнутися.
Мабуть, саме тому Шипіт ось уже кільканадцять років служить місцем збору вільних людей, закоханих у природу та життя. Влітку сюди з’їжджаються хіпі, панки, толкіністи та інші неформали з усієї України та країн Європи й СНД для того, щоб відсвяткувати день Івана Купала та просто відійти від буденності та метушні. Вливаючись у цю атмосферу, відчуваєш абсолютну непотрібність урбанізації, починаючи із людської відчуженості у суспільстві й закінчуючи годинником. Справді, спершу дивує майже родинне ставлення жителів галявини один до одного, те, від чого ми так відзвичаїлися, живучи в багатоповерхівках і навіть не знаючи своїх сусідів. Але ж в житті так не вистачає щирості та привітності…

Тут можна займатися усім, чим забажаєш – цілими днями валятися в траві, ходити по чорниці, співати під акустичну гітару та інші інструменти пісень біля вогнища, ходити «в гості» і, звичайно ж, купатися у крижаному потоці водоспаду, що стало традицією – мало хто відмовляється від цього, хоча вода лише на кілька градусів сягає відмітки вище нуля. Та й затяжні дощі, що часто трапляються у цій місцевості в липні, не лякають дітей природи – вони ходять босоніж по високій росяній траві, тим паче, що будь-яке взуття тут дуже швидко стає вологим. І навіть не у всіх старожилів Шипота є з собою спальні мішки, сплять, де прийдеться. А якщо раптом злива, то таких жителів обов’язково хтось «пропише» у себе в наметі. Та і голодним ти тут навряд чи залишишся – варто просто прогулятися вздовж галявини. Такий вже тут народ. Можу з упевненістю сказати, що Шипіт – це місце єднання душ. А концентрація цікавих людей на квадратний метр тут просто неймовірно висока. За 16 років свого існування як фестивалю, Шипіт став своєрідним культурним центром, ба, навіть більше, я б сказала, цілим живим організмом, де народжуються ідеї і вирують справжні, яскраві почуття.
Хоча галявина «живе» протягом усього року і сюди постійно з’їжджаються люди, все ж найбільша їх кількість припадає саме на фестиваль, присвячений дню Івана Купала. В ніч з 6 на 7 липня традиційно запалюють величезну ватру. Із самого ранку з лісу приносять сухі дерева та виставляють шатром у центрі поляни. Навіть саме приготування до вечірнього вогнища є настільки хвилюючим, що кожен вважає за честь докласти і своїх зусиль. Увечері, з настанням темряви, ватру підпалюють. І починається загальне тріумфування – з барабанним шаманством, танцями і хороводами, вогняними шоу. Найбільші відчайдухи перестрибують через грандіозне багаття. Енергетика свята просто перехоплює подих.
Тут не буває бійок та суперечок, адже саме за мирною атмосферою сюди їдуть люди. Можна з упевненістю сказати, що над галявиною панує дух любові та взаєморозуміння.
Не має фестиваль і вікових меж: наймолодшим усього кілька місяців від народження, а поруч з ними відпочивають хіпі вже доволі поважного віку.
І хоча багато людей контингент, що збирається на фестиваль, сприймають просто як зграйку ледарів-маріналів, я з упевненістю стверджую, що тут зосереджуються найбільш творчі, найнезалежніші мислячі люди, що обрали стилем та метою свого життя не просування угору щаблями кар’єри, а свободу від лицемірства, «ковдронатягування» та тьмяної буденності.