Куценко Леонід Васильович (1953 – 2006 рр.)
Одна з біографічних заміток про Леоніда Васильовича названа так: «Один з атлантів філології степової Еллади». На меморіальному барельєфі, що розміщений на фасаді корпусу факультету філології (повз нього щодня проходять сотні студентів-філологів), читаємо надпис «Відкривач літературних Атлантид». У цих висловлюваннях немає перебільшень – вони точні у своїй змістовності. Так, у його самовідданій роботі літературознавця, у значущості досягнутих ним результатів було щось титанічного – за свої 53 роки життя він встиг зробити дуже багато. Його наукові відкриття стосувалися перш за все митців нашого краю, який з далекого заокеання вважався Євгену Маланюку «Степовою Елладою».
Народився Леонід Васильович Куценко 15 лютого 1953 року в селі Вільхове Ульяновського району Кіровоградської області в родині вчителів. Діти сільських вчителів особливі. Вони, як правило, виростають цілісними, патріотичними та висококультурними особистостями. Причини?. Їх, основних, кілька. З одного боку – вони виростають серед книг. Читають довгими осінніми та зимовими вечорами, відкриваючи для себе нові художні світи. Тут спрацьовує закономірність, яку висловив Василь Сухомлинський у сентенції «Поетичне (тобто художнє. – ред.) слово – еліксир для розвитку мозку дитини». А з іншого боку – близькість до природи, до свого народу, до рідного Слова, якому ніколи не зрадиш.
Зі шкільних років мріяв стати істориком – археологом. Саме тому після закінчення школи двічі вступав на історичний факультет – спочатку Одеського університету, а потім – Київського. Не вступив. І не тому, що знань було недостатньо, а тому, що у той час конкурси на історичні факультети були дуже високі та й відбір був аж надто регульованим через те, що тогочасна історична освіта, яка була насичена-перенасичена марксистсько-ленінською ідеологією, відкривала можливість (так вважалося) ввійти в касту т.зв. «партійної еліти».
Після другої невдалої спроби стати істориком прислухався до поради рідного брата - вирішив навчатися на філологічному факультеті. Брат переконав: українська література теж має свою історію, і в ній ще багато не розкритого. Так він став студентом філологічного факультету Кіровоградського педуніверситету, який у ті часи чомусь носив ім’я Пушкіна. Студентські роки проминули цікаво. Окрім того, що успішно навчався, був активістом, на канікулах організовував студентські будівельні загони, подорожував. Після закінчення інституту (1975 р.) деякий час працював секретарем інститутської комсомольської організації, потім - навчання в аспірантурі Київського педагогічного інституту ім. М.П. Драгоманова, захист кандидатської дисертації, присвяченої театру корифеїв.
З 1982 року почалася його робота на кафедрі літератури рідного інституту. Тривалий час працював деканом філологічного університету. Як викладач і як декан він залишив найкращі спогади про себе. Постійно і напружена працював як літературознавець-дослідник, відкривач «літературних Атлантид». Одна за одною з’являються статті та книжки. Першою звернула на себе увагу невеличка книжка «Баян Степової Еллади» (1993). Власне з цієї праці розпочалося відкриття для українського читача Євгена Маланюка не лише як видатного поета, а й глибокого мислителя, автора блискучої есеїстики історіософського, культурологічного, історико-літературного та літературно-критичного спрямування. Довготривале вивчення місцевих матеріалів, поїздки «по слідах» Маланюка в Чехію, Польщу, США, робота в архівах Праги, Варшави, Нью-Йорка - все це дозволило Леоніду Васильовичу детально, на високому професійному рівні відтворити життєвий і творчий шлях нашого видатного земляка. Це була його громадянська місія. Щоб зрозуміти її значущість, прислухаємося до слів Оксани Пахльовської: «Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи – Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу - позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі» .
Написана зрозумілою мовою – мовою, що характерна для «літературознавства з людським обличчям», його монографія «Dominus Маланюк: тло і постать» (2001 р.; 2002 р.;) не лише увиразнила постать Євгена Маланюка, немовби підняла її над Україною для загального огляду, а й розкрила змістовну глибину його поетичного та «прозового» слова. Проте виявляється, що цього недостатньо, що повернення в Україну одного з найрозумніших, найпроникливіших в суть речей та явищ її синів є процесом довготривалим, таким, що потребує залучення багатьох сил державницького спрямування. Леонід Васильович зробив свою справу. Він би, звичайно ж, її продовжив, якби не трагедія, що сталася 22 грудня 2006 року - у «день зимового протистояння».
Михайло Слабошпицький таким чином бачить цю проблему: «Здається, Леонід тоді вже (після виходу монографії «Dominus Маланюк: тло і постать» - ред.) цілковито міг «закрити» для себе тему Маланюка. Бо ж не можна позбутися враження: все, що він міг, звершив. Уже тут йому нічого додати. Вичерпався в темі. Однак, знаючи Куценка, починаєш допускати: щось несподіване для нас він тут вигадав би. Бо, як невиправний однолюб, не зміг би кинути того, з ким мав такий прекрасний «роман». Його «роман» із Маланюком не міг ось так урватися сюжетно. Це було б зовсім не характерно для Куценка. Гадаю, ніхто не здивувався б, якби Леонід раптом узявся б за укладання академічного зібрання творів Маланюка з відповідним науковим апаратом або «Маланюківської енциклопедії». Це цілком могло б статися. Бо романтик та ідеаліст Леонід Куценко охоче брався за справу, котра – цілком зрозуміло – значно переважає спромоги одинака. Та він на це не зважав. І, як бачимо на прикладі його маланюкознавства, спростовував цей прогноз».
Проте кипуча наукова діяльність Куценка не обмежувалася лише його «романом» з Маланюком. Він повертав із небуття у свідомість сучасників багатьох видатних людей нашого краю. Його книжка «Благословенні ви сліди…» (1995) розповідає про людей, які або народилися на нашій землі, або якийсь час чи якимось чином були пов’язані з нею (йшлося в ній про такі постаті як Гнат Юра, Наталія Лівицька-Холодна, Дмитро Чижевський, Іван Микитенко, Микола Куліш, Микола Зеров та ін… Така книжка, як і інші книжки такого плану «Стежками хутора «Надія» (2007), «Полиновий мед. Євген Маланюк. Олександр Семененко. Кирило Емануель» (2011) та ін. є справжнім дарунком для кожного, кого цікавить культурна історія нашого краю.
Зараз, коли оглядаєш науково-творчий шлях вченого і намагаєшся зрозуміти чинники його успіху, то приходиш до висновку, що в його особі щасливо поєдналося дві складові, а саме: з одного боку - раннє, ще з дитинства захоплення і історією, а з другого – високий професіоналізм літературознавця, який проявлявся в умілій інтерпретації літературних текстів, у чудовому застосуванні біографічного, порівняльного, системного підходів до літературного матеріалу. Як історик, він умів і любив працювати в архівах, добуваючи в них цінну інформацію. Як літературознавець, він формувався на кафедрі у колі однодумців. Він був одним із членів «золотого складу» кафедри, до якого входили такі відомі літературознавці як М. Смоленчук, В.Панченко, В. Марко, О.Поляруш, І. Руснак та ін.
Трагічний випадок забрав його від нас. Михайло Слабошпицький: «Смерть саме тоді, коли він був на такому творчому піднесенні, встократ посилює відчуття цієї втрати.
Ще одна неймовірно світла людина, яка існувала тільки в однині, а тому її неможливо замінити».
