В.О.Сухомлинський про роль слова у духовному розвитку молодшого школяра

Семененко Ірина

(студентка ІІІ курсу)

ВКНЗСОР «Лебединське педагогічне

училище імені А.С.Макаренка»

м.Лебедин

Науковий керівник – викладач-методист,

викладач вищої категорії – Мандрико Т. В.

Постановка проблеми. Для відродження України, національної свідомості народу, науки й культури велике значення має творча спадщина видатних педагогів і методистів. Вагомий внесок у розвиток методики української мови зробив Василь Олександрович Сухомлинський (1918–1970). Педагог справді народний, глибоко національний, Сухомлинський за всієї розмаїтості інтересів і енциклопедичності знань був передусім учителем української мови й літератури і ставився до слова, як до головного інструменту навчально – виховного процесу. Головне завдання словесника, за його переконанням, – це виховати в дитини любов до рідної мови. Вчитель повинен зробити рідне слово основою духов­ного світу дитини. Адже рідна мова – одна-єдина на все життя, тому треба знати, берегти, збагачувати її. У своєму записнику В.Сухомлинський занотовує: «Дві рідні мови – це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху» [4]. Цими словами видатний педагог висловив своє педагогічне кредо.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Методична спадщина В.Сухомлинського досить ба­гатогранна і глибока: він торкається проблем форму­вання мовної культури як учнів, так і вчителів-словесни­ків, конкретних методичних питань щодо різних мов­леннєвих рівнів. Серйозної уваги його ідеям в цьому плані приділяють А.Богуш, М. Вашуленко, Л. Мамчур, І.Баранюк та ін.

Мета статті. Мета нашої статті – зробити спробу проаналізувати погляди В.О.Сухомлинського на слово у навчанні і вихованні молодших школярів.

Виклад основного матеріалу. Уся педагогічна діяльність вченого спрямовувалася на те, щоб «життєдайне джерело – багатство рідної мови – було відкрите для дітей з перших кроків їхнього життя» [1]. У багатьох його працях («Слово рідної мо­ви», «Джерело невмирущої криниці», «Рідне слово», «Слово про слово», «На трьох китах») знаходимо від­повіді на актуальні питання: як навчити дитину сприймати, розуміти слово і вдало використовувати його в ус­ному й писемному мовленні. Із живої думки і слова «почалося становлення лю­дини: мисль, втілена в слово, підняла нас над приро­дою, над усіма речами і явищами, над епохами і століт­тями. Слово ввібрало в себе найтонші порухи наших почуттів; в ньому закарбувалася душа, звичаї, традиції, радості і болі народу – всі його духовні цінності, творені століттями».[7]

Слово в житті людини відіграє глобальну роль. Ми формуємо фразу з відповідних слів, щоб донести свою думку якомога зрозуміліше і глибше. Завжди потрібно пам’ятати про силу слова. Воно може як надихнути людину на великі справи, так і повергнути її в смуток і депресію. Добре слово окрилить, грубе – вдарить навідліг. Мудрим словом можна запобігти багато бід і неправильних, поспішних рішень. Тому потрібно силою слова пробуджувати найкращі якості людської душі – милосердя, великодушність, доброту, щирість, співчуття, вміння прощати і любити! Саме до цього закликає нас видатний митець – В.О. Сухомлинський [6].

Сухомлинський радить вести дітей до невичерпного й вічно нового джерела знань – у природу: в сад, у ліс, на берег річки, в поле. Звертати увагу на найтонші від­тінки кольорів, звуків, рухів. Розкрити дітям людську працю як творчість. Усе це має відображатися в слові. У Павлиській школі присвячувалися спеціальні уроки таким словам, як зоря, вечір, степ, поле, річка, дзюрчить, мерехтить, гримить... Видатний педагог Сухомлинський вимагав від учнів копіткої роботи над словом, його значенням та емоційним забарвленням. Він наголошував на тому, що чутливість до змісту і краси мови «виробляється тоді, коли людина розуміє і відчуває гру слова: його внутрішнє змістове багатство, емоційне забарвлення» [3].

Красу слова особливо можна відчути в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти чують музику слова, проймаються найтоншими емоційними відтінками рідної мови. Школяр дістає велику насолоду, повторюючи слова, що запали йому в душу. Сухомлинський прагнув, щоб діти відчували й переживали музику поетичного слова. На лоні природи в ті хвилини, коли хлопчики й дівчатка були зачаровані красою навколишнього світу, він читав їм вірші. «Одного разу ми вийшли в поле; перед нами відкрився чудовий вид на став, у глибині якого тріпотіло віддзеркалення верб. Я прочитав дітям рядки з вірша Тараса Шевченка: «Тихесенько вітер віє…» діти повторювали за вчителем, творячи живий сло­весний образ. Насолоджуючись красою побаченого, намагалися висловитися так, щоб зазвучала мелодія слова. У такі хвилини душу дитини проймає поетичне нат­хнення. Діти шукають і знаходять слова для висловлення своїх почуттів, думок, переживань. Зворушити дитяче серце – означає відкрити ще одне життєдайне джерело думки. «Сила цього джерела в тому, – казав Сухомлинський, – що слово відбиває не тільки предмет, явище, дає їм означення в людській мові, а й втілює глибоко особисті сприймання, почуття та переживання»[7, 5]. Безграмотність, невиразність мови, недорікуватість педагог прирівнював до невігластва: «...Кожне слово має свій зміст, невміння вибрати потрібне слово – те саме, що замість гостро заструганого олівця на уроці малювання користуватися цвяхом...»[7, 9] В.Сухомлинський учив дітей замислюватися над сло­вом: що воно означає і коли його краще вживати. Для цього вже в початкових класах учні мали записну книжечку – «Словесну скриньку». До неї занотовували слова, які здавалися цікавими чи незрозумілими. Вчитель потім пояснював дітям значення або емоційне забарвлення слова. У «Словесну скриньку» вміщувалися також звороти, фрази, речення, що сподобалися учневі. Подорожі до джерел живого слова тривають і в підлітковому віці та в роки юності. Твориться скарбниця рідної мови, а одночасно проходить активний процес розумового, морального й естетичного виховання. Адже слово не тільки розгортає понятійну систему, а й впливає на діяльність емоційної сфери мозку. «Я не уявляю викладання мови, – переконував В.Сухомлинський, – без походів і екскурсій по рідному краю, без споглядання картин природи, без вияву почуттів у сло­вах. На березі річки, в полі, біля нічного багаття, в курені під тихий шум осіннього дощу я вчу дітей вислов­лювати думку про те, що їх оточує. Радію, що моя любов до слова передається дітям, захоплює їхні думки й почуття. Вони відчувають красу, аромат, найтонші відтінки слова, творять свої оповідання-мініатюри про природу, складають вірші»[3, 34]. Чутливість до краси слова – це величезна сила, що облагороджує духовний світ дити­ни.

Висновки. І як підсумок, хотілося б, зазначити, що роль рідного слова в початковій школі, коли в дітях пробуджується почуття захоплення кожним природним явищем, важко переоцінити. Щоб до дитячих сердець і розуму доходили найпотаємніші грані великого духовного надбання народу, педагог розробив цілий цикл занять, які назвав «200 квіток рідної мови». Це двісті відвідин саду рідної мови, двісті бесід про красу слова – найбагатшу в світі красу, які для нас , майбутніх учителів початкової школи, неоцінний скарб.[1]

Бібліографія

1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5-ти т. – К.: Рад. школа, 1976-1977. – 201 с. 273

2. Сухомлинський В.О. Гармонія трьох начал / Вибрані твори: В 5-ти т. – К.: Рад. школа, 1977. – Т. 5. – 574 с.

3. Сухомлинський В.О. Моральні заповіді дитинства і юності. – К.: Рад. школа, 1966. – С. 34.

4. Сухомлинський В.О. Народження громадянина // Вибрані твори: В 5-ти т. – Т. 3. – К.: Рад. школа, 1977 – С. 201-202.

5. Сухомлинський В.О. Про культуру слова, знання і всебічний роз­ виток вихованців. – ЦДВО України, Ф. 5097. – Оп. 1. – Спр. 928., с. 16.

6. Сухомлинський В.О. Слово про слово // Радянська Україна. – 1964. – 16 січня.

7. Сухомлинський В.О. Слово рідної мови // Українська мова і літе­ратура в школі. – 1968. – №12. – С. 1-10.