ОСОБИСТІСТЬ ТА РУШІЙНІ СИЛИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ
| УДК 159.9 | Д.Т. Долматова |
Анотація. За сучасною класифікацією людей індивід займає проміжне становище (людина, індивід, особистість, індивідуальність). Це поняття, не будучи ще суто соціальним, все-таки містить у собі більше соціальних особистостей, ніж ним володіє біологічна сутність. Індивід є суспільно-історичним утворенням, здатним діяти усвідомлено. Характеристика його передбачає сукупність природних задатків, набутих знань, соціального досвіду, які виявляються у поведінці та діяльності.
Ключові слова: Індивід, особистість, рушійні сили розвитку особистості, становлення особистості.
Аннотация. По современной классификации людей индивид занимает промежуточное положение (человек, индивид, личность, индивидуальность). Это понятие, не будучи еще чисто социальным, все-таки содержит в себе больше социальных личностей, чем им владеет биологическая сущность. Индивид является общественно-историческим образованием, способным действовать осознанно. Характеристика его предусматривает совокупность природных задатков, приобретенных знаний, социального опыта, которые оказываются в поведении и деятельности.
Ключевые слова: индивид, личность, движущие силы развития личности, становления личности.
Дитина уже зі свого народження всіма своїми особливостями (будова тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку – можливість розвитку інтелекту, будова руки – перспективу використання знарядь праці тощо) підтверджує свою належність до людського роду, що фіксується в понятті «індивід».
Індивід (лат. individuum – неділимий) – людина як представник людської спільноти, соціуму (групи, класу, нації тощо).
Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов'язану із засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить.
Особистість – соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.
Виявляється вона і формується в процесі свідомої діяльності й спілкування. Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуального, неповторного.
Структура особистості багатогранна. Найхарактернішими її компонентами є скерованість (вибіркове ставлення людини до дійсності); можливості (сукупність здібностей, яка забезпечує успіх діяльності); характер (комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до себе, до суспільства); самоуправління (утвердження самосвідомості особистості, що здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль, корекцію дій і вчинків, планування життя й діяльності).
Особистість характеризують такі ознаки:
— розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);
— відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);
— свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);
— особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);
— індивідуальність (несхожість на інших).
Особистість визначають неповторні фізичні якості, психічні процеси, темперамент, риси характеру, здібності, її потреби, інтереси. Вони позначаються на її пізнавальній діяльності, навчанні, праці, вчинках, ставленні до себе, взаєминах з іншими.
Своєрідність психіки, особистісна неповторність індивіда визначає індивідуальність.
Індивідуальність — сукупність зовнішніх та внутрішніх особливостей людини, що формують її своєрідність, відмінність від інших людей.
Вона постає як цілісна характеристика людини – оригінальність, самобутність її психічного складу, – будучи тим особистим «Я», за яким пізнають, характеризують та оцінюють людину як особистість. Виявляється у здібностях людини, в основних потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, у почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типі темпераменту, в особливостях емоційної та вольової сфер тощо. Передумовою формування людської індивідуальності є анатомо-фізіологічні задатки, які перетворюються в процесі розвитку і виховання, породжуючи широку варіативність виявів індивідуальності.
Розвиток людини – процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання.
У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості навичок, асоціацій, розширенні уявлень, знань про навколишній світ, пасивного й активного словника, обсягу уваги, сприйняття, пам'яті, швидкості реакцій тощо. Розвиток психічних функцій відбувається нерівномірно, в ньому чергуються фази прискорення й уповільнення, подібно до фізичного розвитку.
Якісних змін зазнають як окремі психічні процеси, так і психіка загалом. Виявляються вони у процесах запам'ятовування і відтворення, створенні уявлень про ситуації, яких не було у попередньому досвіді дитини. Якісних змін зазнають мислення, мовлення, емоції, потреби тощо. На основі засвоюваних знань і суспільного досвіду виникають та розвиваються нові якості особистості – самостійна діяльність, самопізнання, моральні, естетичні та інтелектуальні почуття, ускладнюються і вдосконалюються психічні процеси, розвиваються здібності. Успішний розвиток дитини великою мірою залежить від змісту, спрямованості мотивів, якими вона керується у навчанні та праці.
Близький до розвитку людини інший процес – формування особистості, в якому основним є соціальний чинник.
Формування особистості – процес соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб'єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.
Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім'ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.
Поняття особистості. Фактори формування особистості.
Розвиток – складне динамічне явище, яке спрямоване на збільшення фізичних та інтелектуальних сил особистості, що дозволяють сформувати творчі здібності школяра, його активну громадську позицію. З розвитком пов’язаний процес формування.
Під формуванням особистості розуміють ті якості та властивості, які виникають в результаті розвитку.
Взаємозв’язок цих процесів, а отже, і відповідних понять, полягає в тому, що розвиток і формування впливають на виховання особистості і формують ті якості, які необхідно.
Розвиток особистості з педагогічної точкі зору включає такі аспекти:
1. Навчально – пізнавальна діяльність.
2. Розвиток творчих здібностей (пререхід задатків в здібності).
3. Громадська діяльність особистості (дитячі та молодіжні організації, діяльність за власним вибором і бажанням – шефство, волонтерство, гуртки.).
4. Системне виховання дітей в сім’ї.
Рушійними силами розвитку є певні закономірності, які виражаються реалізацією функцій :
1. Навчальної.
2. Освітньої.
3. Виховної.
4. Розвиваючої.
В основі рушійних сил лежать суперечності (процеси збудження і гальмування, протирічча між можливостями і реальним навчанням та інші).
Термін «особистість» використовують різні науки, але найчастіше ми зустрічаємося з ним у медицині, філософії, правознавстві, історії та педагогіці. Кожна з цих наук розглядає особистість зі своєї точки зору, використовуючи для її вивчення свої методи і категоріальний апарат. Найбільш детально й у всіх проявах особистість визначається педагогікою. Вважають, що становлення особистості починається на певному етапі розвитку. Лише серед людей, за умови нормального розвитку людського організму індивід стає особистістю. Таким чином, особистість – це індивід, який має свідомість, самосвідомість, активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до людських потреб.
Сучасна педагогічна наука не заперечує біологічну основу розвитку особистості – спадкові анатомо-фізіологічні якості - і розглядає їх як потенціальні можливості, розвиток яких залежить від соціальних передумов та умов.
Наприклад, Чезаре Ломброзо вважав, що існують люди зі схильністю до насильства через певні біологічні відхилення. Так, вивчаючи психологічний статус і особливості обміну речовин в організмі малолітніх злочинців, учені встановили, що в основі злочинів підлітків лежать причини не лише соціальні, а й генетично зумовлені особливостями обміну речовин. Поряд з виявленими психічними показниками (підозріливість, злопам'ятність, схильність до демонстрації сили, неконтрольованість емоцій) встановлено, що в усіх цих дітей глибоко порушений вуглеводний і ліпідний обмін, знижений вміст деяких гормонів. Зміна обміну речовин і організація відповідної психологічної корекції полегшують таким дітям перехід критичного періоду (вік від 10-13 років). Особливе значення має тактика поведінки батьків і викладачів загальноосвітніх шкіл.
Установлено, що людина має своєрідний індивідуальний набір генів, якого немає в інших людей, за винятком однояйцевих близнят. Але не слід механічно поєднувати соціальні впливи на генетичну своєрідність людини. Це діалектичний процес, який відбувається з урахуванням досвіду всього людства, що, в свою чергу, робить кожну людину мікрокосмосом. Саме в процесі активної взаємодії з середовищем розкриваються і потенційні можливості індивіда. Безумовно, формування особистості значною мірою залежить від самої людини, її копіткої праці над собою, тобто самовиховання і самовдосконалення, яке триває практично все свідоме життя.
Таким чином, особистість не аморфне поняття, вона має визначену структуру, знання якої необхідні кожній людині, що працює в системі навчання і виховання.
Єдність у структурі особистості біологічного, суспільного, індивідуального здійснюється в процесі формування та історичного розвитку людини.
Отже, розвиток особистості – це процес кількісних та якісних змін в організмі людини. Результат розвитку – становлення людини як біологічного виду та соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком, що включає морфологічні, біохімічні, фізіологічні зміни. А соціальний розвиток знаходить вираження у психічному, духовному, інтелектуальному зростанні.
У процесі розвитку особистості виділяється зовнішнє і внутрішнє, форма і зміст. До зовнішніх факторів належать: середовище, суспільне виховання; до внутрішніх - біологічні задатки, самовиховання тощо. Індивідуальним є процес оволодіння умінням і навичками, досвідом продуктивної праці, самовдосконаленням.
Виділяють основні закономірності процесу розвитку:
- послідовність;
- необоротність;
- стрибкоподібний характер.
Рушійна сила розвитку - боротьба протиріч, які уподібнюються до того "вічного двигуна", який дає невичерпну енергію до постійних перетворень та оновлень, вона проявляється в біологічних та соціальних закономірностях розвитку.
Протиріччя - це зіткнені в конфлікті протилежні начала. Людині не доводиться ні шукати, ні вигадувати протиріччя. Вони виникають на кожному кроці як діалектичний наслідок змін потреб, породжених розвитком. Та й сама людина зіткана із протиріч.
Розрізняють внутрішні і зовнішні протиріччя, протиріччя загальні (універсальні), що рухають розвиток людини, та індивідуальні - характерні для окремо взятої особи. Універсальний характер мають протиріччя між потребами людини, починаючи від простих матеріальних і закінчуючи вищими духовними, та можливостями їх задовольнити. Такий же характер мають протиріччя, що проявляються в порушенні рівноваги між організмом і середовищем, що приводить до змін у поведінці, новому пристосуванні організму. Внутрішні протиріччя виникають на ґрунті "незгоди з собою" і виражаються в індивідуальних спонуках людини, а зовнішні - стимулюються силами ззовні, взаєминами з іншими людьми, суспільством, природою. Одне з основних внутрішніх протиріч - розбіжність між новими потребами та можливостями їх задовольнити. Наприклад, між прагненнями молодих людей брати участь у громадських та виробничих процесах і реальним рівнем розвитку їх психіки та інтелекту, соціальної зрілості. "Хочу - можу", "знаю - не знаю", "можна - на можна", "є - немає" - це типові пари, що виражають наші постійні протиріччя.
Педагогічний аспект досліджень закономірностей людського розвитку охоплюють вивчення трьох головних проблем - успадкування інтелектуальних, спеціальних і моральних якостей.
Отже, особистість - людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально-неповторного. Особистість є суб’єктом пізнання і активного перетворення світу. Для сучасного розуміння особистості характерним є конкретно-діалектичний підхід, врахування визначальної ролі суспільно-трудової діяльності в її формуванні, визнання сутності людини як сукупності суспільних відносин. Особистість є oб’єктом вивчення багатьох наук.
Кожна людина народжується як індивід (від лат. individuum - неподільний), тобто як представник людської спільноти, соціального типу з генетично закладеними природними задатками. Через систему суспільних відносин та цілеспрямованого виховання шлях людини пролягає до особистості - соціального індивіда, який поєднує у собі риси загальнолюдського та індивідуально-неповторного, що становить такий рівень психічного розвитку, який, згідно з С.Л. Рубінштейном, дозволяє їй свідомо керувати власною поведінкою і діяльністю. У процесі них особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв 'язків індивіда як із суспільним, так і з природним середовищем.
Розвиток людини – дуже складний, довготривалий і суперечливий процес. Зміни у нашому організмі відбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно змінюються фізичні дані й духовний світ людини в дитячому та юнацькому віці. Розвиток не зводиться до простого накопичення кількісних змін і прямолінійного руху від нижчого до вищого. Характерна особливість цього процесу – діалектичний перехід кількісних змін у якісні, перетворення фізичних, психічних, духовних характеристик особистості. Представники різних філософських течій по-різному пояснюють цей ще мало пізнаний процес.
Вивчаючи людський розвиток, дослідники встановили ряд важливих залежностей, що виражають закономірні зв'язки між процесом розвитку та його результатами, з одного боку, і причинами, що на них впливають, – з іншого. Аналіз факторів розвитку почали ще античні вчені. У вітчизняній педагогіці і психології відчутних результатів у вивченні розвитку школярів досягли П.П. Блонський, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, С.Л. Рубінштейн, А.Р.Лурія. Вагомий внесок у науку про розвиток зробили зарубіжні дослідники Л.Термен, Е.Геккель, Ф.Мюллер, И.Шванцара.
Потрібно було відповісти, перш за все, на головне питання: чому різні люди досягають різного рівня розвитку, від яких умов залежить цей процес і його результат? Тривалі дослідження дозволили визначити загальну закономірність: розвиток людини детермінований внутрішніми і зовнішніми умовами. До внутрішніх умов належать фізіологічні і психічні властивості організму. Зовнішні умови - це оточення, середовище, в якому живе й розвивається людина. В процесі взаємодії із зовнішнім середовищем змінюється внутрішня сутність людини, формуються нові взаємовідносини, що, в свою чергу, обумовлюють чергові зміни. І так без кінця. Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного й суб'єктивного бувають різними в різних формах виявлення життєдіяльності особистості і на різних ступенях розвитку.
Зв'язок природних умов і форм людського розвитку виражає біогенетичний закон, відкритий Е.Геккелем та Ф.Мюллером. Згідно з цим законом онтогенез (індивідуальний розвиток) – це коротке й швидке повторення (рекапітуляція) філогенезу (розвитку виду). Маються на увазі ті повторення основних стадій розвитку виду, які спостерігаються в розвитку зародка.
Процес психічного та особистісного розвитку має певні закономірності, які слід розглядати як тенденції розвитку. До закономірностей розвитку належать:
1. Наявність насамперед якісних, а не кількісних змін, виникнення психічних і особистісних новоутворень, нових психічних механізмів, процесів, структур. Найважливішими ознаками розвитку є диференціація (розчленування раніше єдиного феномена), поява нових аспектів, елементів у розвитку, зв'язків між сторонами внутрішнього світу суб'єкта.
2. Різноспрямованість і взаємопов'язаність напрямів, сфер розвитку (тіло, психіка, особистість, суб'єктність, духовність та ін.).
3. Детермінованість розвитку. Оскільки людина є біосоціальною істотою, її розвиток зумовлений багатьма чинниками. Залежно від часу та ситуації розвиток кожного індивіда має специфічні особливості.
4. Нерівномірність і гетерохронність. У певному віці різні психічні властивості мають різний рівень розвитку. В одному періоді життя дитини найсуттєвіші зміни відбуваються у пізнавальній діяльності (молодший школяр), в іншому — перебудовуються погляди і формуються переконання (рання юність). Але завжди вона є індивідуальністю.
5. Сенситивність (у певні вікові періоди). Як відомо, у певні періоди виникають найсприятливіші умови для розвитку певних психічних властивостей. Такі вікові періоди називають сенситивними для розвитку тієї чи іншої психічної функції. Наприклад, для розвитку мовлення сенситивним є вік від 1 до 5 років, пам'яті – молодший шкільний вік, мислення – підлітковий період, світогляду – ранній юнацький вік.
6. Інтегрованість. Кожна сфера особистості є системою, що виникає в процесі онтогенезу, і елементом складнішої системи – соціального оточення. Відбувається інтеграція різних сфер особистості (інтелектуальної, спонукальної, емоційної, вольової, духовної). Вона простежується і в межах окремої сфери, наприклад, в інтелектуальній сфері інтегруються перцептивний і когнітивний рівні пізнання тощо. З віком психіка стає ціліснішою, стабільнішою, що виявляється у поведінці, вчинках, діях, у інтегрованому ставленні до дійсності.
7. Пластичність розвитку. Вона забезпечує компенсацію, заміну дії однієї психічної функції іншою (наприклад, зір – слухом у сліпих). Розвиток суб'єктивного світу дітей зумовлює зміни співвідношення реактивності й активності у процесі взаємодії. Зростають довільність, ініціативність, самостійність поведінки, опір прямим зовнішнім впливам, які не відповідають внутрішнім настановам дитини.
8. Включення індивіда в систему діяльності. Для кожного віку характерна особлива провідна діяльність, що зумовлює основні зміни в психіці дитини та її особистості.
9. Наявність суперечностей між особистістю й оточенням, а також внутрішніх суперечностей між окремими складовими особистості й окремими психічними функціями. Продуктивна актуалізація вихователем та усвідомлення цих суперечностей особистістю, наявність волі в їх вирішенні, гуманістичні стосунки в групах, виховання, самовиховання забезпечують прогресивний розвиток особистості. Підсумком розв'язання суперечності є виникнення психічних новоутворень віку, що не відповідають попередній соціальній ситуації розвитку, виходять за її межі. Виникає нова суперечність, яка може бути розв'язана завдяки побудові нової системи стосунків, включення у нову ситуацію розвитку, що засвідчує перехід дитини до нового психологічного віку.
10. Постійний прогрес особистості. Він є наслідком сприятливих умов та адекватної активності дитини.
11. Саморозвиток особистості. Свідченням його є зміни особистості як результат роботи над собою, самостійних занять, вправ.
12. Психічний та особистісний розвиток зумовлений дією механізмів захисту Я, проявів акцентуацій особистості, функціонуванням несвідомого.
Отже, для вікового розвитку людини характерні якісні і кількісні зміни, різноспрямованість, взаємопов'язаність, інтегрованість, нерівномірність, гетерохронність, пластичність, суперечливість тощо.
ЛІТЕРАТУРА
1.Божович Л. І. Особистість і її формування в дитячому віці.– М., 1986 р.
2. Водзинский Д.І., Кочетов А.І., Кулинкович К.А. і ін. Сімейно – побутова культура. Посібник для слухачів нар.ун-тов.–мн.: Нар. освіта, 1987 р.. – 255 с.
3. Герасимович Г.І., Ділок М.І. і ін. Енциклопедія молодої родини.– Мн., 1987 р.
4. Денисюк Н.Г. Традиції і формування особистості.– Мн., 1979.
5. Ільенков Э.В. Що таке особистість? – М; 1991.
6. Ковальов А.Г. Психологія особистості, изд. 3, переработ. і доп. – М.,«Освіта», 1969.
7. Крутецкий В.А. Психологія: Підручник для учнів пед. училищ.–М.: Освіта, 1980.
8. Лакосина Н.Д., Ушаков Г.К. Навчальний посібник по медицинской психологии.– М.; «Медицина» 1976.
9. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія .- К.: МАУП, 2000.
10. Немов Р.С. Психологія. Учеб. для студентів вищих пед. учеб. закладів М., Освіта, 1995.
11. Скрипченко О., Роменська Л., Огоднійчук З., Зелінська Т., Загальна психологія .- К.: АПН, 1999.
12. Столяренко Л.Д. Основи психології. Ростов н/Д. Видавництво «Фенікс», 1997.
13. Хьелл Д.; Зиглер Д. Теорія особистості – М.; 1997
