Інструменти доступності

  • вул. Шевченка, 1, м. Кропивницький
  • (0522) 32-17-18

ПРОСОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА ЯК СПОСІБ СТАНОВЛЕННЯ ДУХОВНОСТІ МАЙБУТНІХ ПРАКТИЧНИХ ПСИХОЛОГІВ

УДК 159.9     Л.В. Калашникова

У статті представлено теоретичний аналіз феномену духовності з огляду теології, філософії, психології та педагогіки. Розкрито сутність просоціальної поведінки як способу становлення духовності особистості. Проаналізовано особливості впливу соціально – психологічного тренінгу в контексті становлення духовності майбутніх практичних психологів.

Ключові слова: духовність, просоціальна поведінка, ціннісне ставлення до навколишніх, гуманізація освіти, діалогічний підхід, соціально – психологічний тренінг, професійна компетентність.

В статье представлен теоретический анализ  феномена духовности с точки зрения теологии, философии, психологии и педагогики. Раскрыто сущность просоциального поведения как способа становления духовности личности. Проанализировано особенности влияния социально – психологического тренинга в контексте становления духовности будущих практических психологов.

Ключевые слова: духовность, просоциальное поведение, ценностное отношение к окружающим, гуманизация образования, диалогический подход, социально – психологический тренинг, профессиональная компетентность.

Постановка проблеми. У контексті  національного та духовного відродження України актуальним постає завдання з удосконалення та трансформування освітнього процесу, спрямованого на формування професіоналів, здатних не тільки ефективно вирішувати соціальні, економічні та виробничі проблеми, але й демонструвати ціннісне ставлення до навколишніх. Йдеться про духовне відродження нашої держави, яке неможливе без демократизації та гуманізації суспільних стосунків.

Концептуально вирішення наукової проблеми має ґрунтуватися на основі двох складників – мети та способів її досягнення. Якщо за мету прийняти духовне відродження українського суспільства, то одним із способів її досягнення розглядаємо кероване формування просоціальної поведінки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій із проблеми засвідчив, що проблема духовності досліджується теологами, філософами, культурологами, педагогами та психологами в контексті просоціальної поведінки. Так, суттєвою ознакою духовності (як прагнення особистості діяти у відповідності з вищими релігійними цінностями) з огляду теологів є ціннісне ставлення до навколишніх. „Не роби іншим того, чого не бажаєш для себе”, – так вчили Конфуцій, Будда, Сократ. Іісус Христос на Нагорній проповіді закликав: „Як хочете, щоб із вами вчиняли люди, так і ви вчиняйте з ними” (Мф.7,12). У християнській антропології духовність є вираженням вищого морального спрямування людського буття до Бога [8, с.179].

«Духовність» як філософська категорія хоча й трактується з раціоналістичної чи ірраціоналістичної позицій, однак найчастіше передбачає єдність сили розуму, духу, волі та любові. І. Кант одним із способів втілення в життя ідеї духовності розглядав саме просоціальну поведінку, хоча й не використовував цей термін. Відповідно до його принципу, який визнано «золотим правилом моралі», вчиняти треба так, щоб максима, правило власної поведінки, могло розповсюджуватися на все людство без винятку. Йдеться про планетарну спрямованість та відповідальність за навколишніх.

Найчастіше духовність пов’язується філософами з категоріями совісті, віри, сенсом життя, духовним буттям та духовними здібностями особистості (І. Дубініна, П. Копніна, П. Кравченко О. Крутова, С. Макєєва, В. Орлова, Г. Смирнова, І. Фролов). Зокрема, духовність трактується як  «прояв найвищих прагнень людини до знання та служіння іншим людям» [7, с.22], «постійну працю над зміною та удосконаленням суб’єктивно існуючого, постійну увагу до оточуючого соціального життя» [3, с.56]. П.В. Симонов розглядає духовність як поняття, що виражає якість особистості, що становить соціальну цінність, потребу в пізнанні, в прагненні до добра та співпереживання. Ці поняття позначають індивідуальну вираженість в структурі особистості двох фундаментальних потреб – ідеальної потреби в пізнанні та соціальної потреби діяти для інших [7].

Аналіз існуючих у філософії підходів до розуміння духовного дозволяє констатувати, що їх об’єднує визнання соціальної сутності цього феномену (М.С. Каган, С.Б. Кримський, В.І. Толстих та інші), домінування духовного, морального, інтелектуального над матеріальним (С.І. Ожегов) та визнання цінності іншої людини (Ю.П. В’яземський, П.М. Єршов, П.В. Симонов та інші [8, с.179].

У культурологічному словнику духовність визначається як «індивідуальна здатність до світо-та самопізнання, орієнтованість особистості діяти для інших, пошук нею моральних абсолютів» [4, с.44].

У педагогічній науці феномен духовності найчастіше пов’язується із зверненням особистості до вищих цінностей та з прагненням наблизитися до ідеалу [5, с.81].

Останнім часом духовність розглядається науковцями в ракурсі гуманізації освіти (Г.О. Балл, М.М. Беркулова, І.Д. Бех, С.У. Гончаренко, І.Д. Максименко, Г.П. Нижник та інші) та діалогічного підходу (Г.В. Дьяконов), де учасники освітнього процесу виступають рівноправними та референтними.

Методологічне обґрунтування сутності духовності суспільства та особистості в психології здійснили І.Д. Бех, М.Й. Боришевський, О.О. Киричук. Найчастіше під цим феноменом розуміють: 1) специфічну якість людської психіки, що характеризується системою вищих соціальних потреб та цінностей; 2) діяльність, що спрямована на духовне зростання й самовизначення особистості. При цьому духовність розглядається в контексті категорій добра, любові, гуманізму, людяності, справедливості, відповідальності, жертовності, емпатії (В.В. Абраменкова, Г.О.  Балл, І.Д.  Бех, О.П. Бутузова, Л.П. Виговська та інші).

Одним із ефективних шляхів становлення духовності вважаємо створення сприятливих умов для керованого формування просоціальної поведінки шляхом залучення майбутніх практичних психологів до соціально – психологічного тренінгу.

Мета статті полягає в аналізі феномену просоціальної поведінки в ракурсі становлення духовності особистості та у визначенні способів її керованого формування у майбутніх практичних психологів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Різні аспекти дослідження просоціальної поведінки відображені в численних працях західних (Дж. Аронфрід, В. Білскі, Д. Ейдерман,  П. Левін, С. Міка, С. Міллер, З. Скорни, Р. Хоффман) та відчизняних (В.В. Авраменкова, О.З. Басіна, Л.П. Виговська, І.А. Княжева, С.К. Нартова-Бочавер, О.Є. Насиновська, І.В. Сингаївська, О.О. Ставицький, О.В. Столяренко, О.В. Суботський, Д.Й. Фельдштейн та інші)  науковців.

Огляд позицій західних авторів дає можливість констатувати, що більшість із них хоча й трактують просоціальну поведінку з позицій різних теоретичних підходів, однак по суті ототожнюють її з егоїстичною поведінкою, яка здійснюється суб’єктом із метою зменшення власного дистресу чи одержання  винагороди. У контекст її вивчення вони найчастіше включають емпатію, альтруїзм та кооперативність, дослідження яких замикається на колі індивідуальної поведінки.

У вітчизняній психології поведінка, корисна оточенню традиційно розглядається в контексті вивчення моральної та довільної поведінки (В.В. Борзих, О.П. Вардомацький, В.П. Левкович, М.О. Шевченко, С.Г. Якобсон), проблем колективізму (А.С. Макаренко, О.В. Петровський, В.О. Сухомлинський) чи колективістичної спрямованості особистості (Л.І.  Божович, А.В.  Зосимовський, Р.О. Смирнова, Л.С. Славіна). 

Під просоціальною поведінкою розуміємо усталену в певній культурі систему сприятливих стосунків, що демонструють ціннісне ставлення суб’єкта до навколишніх і до себе та реалізуються у вчинках, корисних оточенню, навіть за умови неспівпадання суспільних та особистісних інтересів, відсутності зовнішнього контролю й практичної користі для суб’єкта поведінки.

В ракурсі становлення духовності особистості важливими є позитивна спрямованість просоціальної поведінки та ціннісне ставлення її суб’єкта до навколишніх.

Позитивна спрямованість передбачає існування стійких мотивів, що орієнтують діяльність та поведінку особистості на покращення стану навколишніх чи суспільства в цілому. Така поведінка демонструє існування внутрішньої моральної позиції суб’єкта, що знаходиться у родових відношеннях із поняттями «моральна», «колективістська» та «суспільна» спрямованість. Під першою здебільшого розуміють «суб’єктивне ставлення людини до моральних норм суспільства, ступінь її потрібнісно-мотиваційної готовності їх практично виконувати». Друга виражається «в почутті колективізму, готовності жити інтересами колективу та виконувати його вимоги, в мотивуванні своєї діяльності суспільними потребами». Суспільна ж спрямованість визначається як стійка готовність до морально вмотивованого, з певною віддачею сил, виконання навчальних, суспільно-трудових та моральних обов’язків (А.В.  Зосимовський).

Ціннісне ставлення суб’єкта поведінки до навколишніх розуміємо як синтетичне поняття, що відображає цілісну сукупність морально-психологічних рис та якостей індивіда, сутністю яких є спрямованість на людину та ставлення до неї як до вищої життєвої цінності.

У психології категорія ставлення до навколишніх розглядається центральною характеристикою людини. С.Л. Рубінштейн зазначав, що «людина – це люди в їх стосунках. Ставлення до іншої людини, до людей складає основну тканину людського життя, його серцевину. «Серце» людини все зіткане з її людських стосунків з іншими; те, чого вона варта цілком визначається тим, до яких людських взаємин людина прагне, які стосунки з людьми, з іншою людиною вона здатна встановлювати» [5, с. 252-253]. По суті до аналогічних висновків дійшли Б.С. Братусь, В.М. М’ясищев та інші науковці.

Розглядаючи ціннісне ставлення до оточення в ролі ключового критерію просоціальної поведінки, ми підтримуємо думку, згідно з якою реалізація доброчинних дій передбачає існування ціннісного ставлення суб’єкта поведінки до себе. І.Д. Бех у монографії «Виховання особистості» вказує, що «самосвідомість доброчинності, вбачаючи в інших не речову, не корисну цінність, набуває цим самим і власної необмінної цінності…» [1, с. 13]. Учений зазначає, що треба розрізняти себелюбство і любов до себе як переживання позитивне, як усвідомлене і об’єктивне (працею і поведінкою заслужене) самоставлення, без якого не може виникнути любов до іншої людини [2, с.21-22].

Таким чином, можна вважати, що реалізація просоціальної поведінки у конкретних поведінкових актах є проявом ціннісного ставлення особистості до навколишніх та до себе. Йдеться про вчинковий спосіб існування людини, при якому кожен вчинок виступає свідомою дією, у якій особистість виявляє своє ставлення до навколишніх та до себе.

Одним із способів керованого формування просоціальної поведінки розглядаємо соціально - психологічний тренінг. Вплив активних та інтерактивних методів навчання у вищій школі під час підготовки майбутніх психологів до професійної діяльності вивчають С.В. Васьківська, П.П, Горностай, І.В. Михайлюк, Н.В. Чепелева, Т.С. Яценко та інші науковці. Як показує практика використання під час навчально–виховного процесу соціально - психологічних тренінгів сприяє розвиткові у майбутніх практичних психологів не тільки комунікативних здібностей, рефлексивних навичок, уміння адекватно сприймати себе й навколишніх, налагоджувати конструктивну взаємодію з ними, але й ставитися до себе та до інших як до цінності.

Теоретична модель формування просоціальної поведінки стала підставою для розробки програми соціально - психологічного тренінгу, який спрямований на  формування у них ціннісного ставлення до «Я» й «не-Я» та активізацію ідентифікації, емпатії й рефлексії, які виступають психологічними механізмами формування просоціальної поведінки.

Формування просоціальної поведінки під час проведення соціально - психологічного тренінгу відбувається за рахунок дієвості його суттєвих особливостей. Перш за все мова йде про особистісну орієнтацію, діалогічну спрямованість та двоцентричність стосунків між учасниками тренінгової групи. Перша виявляється в тому, що учасники соціально - психологічного тренінгу виступають рівнозначно референтними. Вони наділяються однаковою активністю та відповідальністю. За такої умови основною цінністю під час проведення соціально - психологічного тренінгу виступає особистість кожного члена тренінгової групи та їх досвід.

Діалогічність соціально - психологічного тренінгу виявляється за рахунок створення сприятливих умов для рівноправної діалогічної взаємодії між членами тренінгової групи та тренером - фасилітатором. Рівність позицій передбачає існування взаємного впливу та визнання активної ролі кожного учасника, що в результаті призводить не тільки до взаємного розуміння й взаємного впливу, але й до ціннісного ставлення один до одного.

Діалогічність соціально - психологічного тренінгу закладена і в меті самого тренінгу та завданнях тренера - фасилітатора. Основними завданнями тренінгу є встановлення контакту і довіри між учасниками тренінгової групи, позитивне безумовне прийняття кожного, комунікація та саморозкриття, конструювання нових власних моделей поведінки, рефлексія процесу та формування новоутворень. Створений клімат довіри дозволяє реалізувати значну, порівняно з повсякденним спілкуванням, інтенсивність відкритого зворотнього зв’язку.

До основних завдань тренера - фасилітатора належать: створення атмосфери довіри, відкритості та безпеки, яка забезпечує активне включення кожного учасника тренінгу, стимулювання до активності, створення сприятливих умов для комунікації, саморозкриття, конструювання нових моделей поведінки.

Наступною ознакою соціально – психологічного тренінгу є „двоцентричність” міжособистісних стосунків учасників тренінгу, де полюс «Я» включає «Я» - центричні потреби, прагнення досягнути власної мети та піклуватися про себе, а полюс «Інші» – прагнення  зрозуміти стан іншого, допомогти та піклуватися про нього. Максимальна перевага на користь лише однієї домінуючої позиції ускладнює утворення спільного психологічного простору та психологічної єдності учасників тренінгу. За такої умови спостерігається ускладнення не тільки процесу саморозкриття, але й взаємного впливу й самоудосконалення та розвитку учасників тренінгової групи. Тільки гармонія – рівновага між полюсами «Я» та «Інші» - сприяє створенню рівноправних суб’єкт - суб’єктних стосунків, рівнозначних позицій, що передбачають взаємопроникнення та прийняття один одного, ставлення до іншої людини як до цінності. Такий «баланс» стосунків лежить в основі утворення єдиної емоційної «події» та психологічної єдності рівноправних учасників соціально - психологічного тренінгу. Крім того, такий «баланс» лежить в основі просоціальної поведінки, адже якщо до інших особистість ставиться як до себе, а до їх почуттів та переживань як до власних, тоді вона не зможе вчинити асоціально, нехтуючи інтересами навколишніх.

«Двоцентричність» стосунків під час проведення соціально - психологічного тренінгу дозволяє кожному учаснику,  приймаючи позицію іншого, залишатися самим собою. Мова йде про створення ситуації усвідомлення власної та цінності оточуючих людей.

Основними показниками успішного проведення соціально - психологічного тренінгу виступають: демонстрація учасниками поваги та ціннісного ставлення один до одного, встановлення стосунків духовної спільності, взаємної довіри, спільна конструктивна діяльність, що передбачає спільний аналіз, обговорення певної моделі чи ситуації.

Висновки і перспективи подальших розвідок з напряму. Узагальнюючи особливості соціально - психологічного тренінгу на становлення майбутнього практичного психолога зазначимо, що за умови його використання під час навчання у вищому навчальному закладі відбувається не тільки кероване формування просоціальної поведінки але й професійних компетенцій, до складу яких входить уміння проводити соціально - психологічні тренінги. Перспективу подальших розвідок з напряму вбачаємо в дослідженні впливу соціально – психологічного тренінгу на рівень професійної ідентичності майбутніх практичних психологів.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 книгах. Кн. 2: Особистісно орієнтований підхід: науково-практичні засади /І.Д. Бех– К.: Либідь, 2003. – 344 с.

2. Бех І.Д. Формування у дитини почуття цінності іншої людини / І.Д. Бех // Педагогіка толерантності №2 (16), 2001. – 2001.- С.16-23.

3. Білодід Ю.М. Духовність: сутність, структура, функції. Монографія /Ю.М. Білодід. – Житомир: Редакційно-видавничий відділ ІПСТ, 2003. – 192 с.

4. Гіптерс З.В. Короткий культурологічний словник-довідник / З.В.Гіптерс.- Львів: ЛБІ НБУ, 2004. - 127 с.

5. Педагогический энцклопедический словарь / Под ред. Б.М. Бад-Бад. – М.: Научное изд-во «Большая Российская энциклопедия», 2002.- 528 с.

6. Рубінштейн Л.С. Проблемы общей психологии /Л.С. Рубинштейн – М.: Просвещение, 1976. – 348 с.

7. Симонов В.П. Происхождение духовности / П.В. Симонов, П.М. Ершов, Ю.П. В’яземський. – М.: Наука, 1989. – 352 с.

8. Філософський енциклопедичний словник/ Колектив авт. – К.: “Абрис”, 2002. – 741 с.

 

Image

Столітні традиції якісної освіти!

Підписатись