ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНО-МОВЛЕННЄВОІ ДІЯЛЬНОСТІ АВІАЦІЙНИХ ОПЕРАТОРІВ
Інна Ковальова (Кропивницький, Україна)
Розвиток сучасної науки, техніки, технологій призводить до виникнення спеціалізованих сфер людської діяльності, що, в свою чергу, обумовлює й виникнення спеціалізованих сфер спілкування. Останні вимагають формування спеціальних мов цих областей соціального життя. Саме практична необхідність є основною рушійною силою виникнення тих мов, що обслуговують спеціалізовані, часто вузькоспеціалізовані, галузі людської діяльності. Створення і розвиток цих мов залежить від потреб тієї галузі науки, техніки, технології чи управління, яку вони обслуговують, а їх функціонування відбувається в межах певного мовного колективу. Специфіка сфер комунікації висуває особливі вимоги до використання лексичних і граматичних засобів мови, побудови речень і структури самого висловлювання. Все це підпорядковане одній меті – максимальному задоволенню комунікативних потреб у даній сфері професійного спілкування.
Під професійним спілкуванням розуміється «мовне спілкування представників однієї професійної групи в ситуації, яка пов’язана з безпосереднім виконанням ними професійних числужбових обов’язків»[1]. Професійне спілкування спрямоване на досягнення певної мети, реалізація якої лежить в основі співпраці учасників професійної комунікації. Виникнення підмови, що обслуговує певну сферу суспільних відносин, можливе лише за умови: 1) наявності певної спеціальноважливої сфери діяльності чи знань; 2) достатньо великого обсягу інформації, що обробляється в цій сфері; 3) можливості виявлення специфіки на різних, якщо не на всіх рівнях вивчення мови. З’ясуємо, чи задовольняє ці вимоги професійна підмова авіації. У процесі попередньої роботи було з’ясовано, що 1) авіаційна підмова обслуговує спеціальну, окрему, самодостатню галузь діяльності, яку становить собою авіаційна діяльність; 2) визначено, що циркуляція і перобка інформації мають в авіації фундаментальне значення, від точності й своєчасності прийому інформації авіаційним оператором, надійності її збереження і відтворення, ефективності її переробки залежить швидкість, точність і надійність усієї системи «людина – машина».[2] Так, щодо двох означених вище положень можна дати стверджувальну відповідь.
Для з’ясування сутності професійно-мовленнєвої діяльності авіаційних операторів, необхідно визначити місце комунікації в їхній роботі, розкрити специфіку мовленнєвої діяльності як ключового компонента в процесі управління повітряним судном (ПС), з’ясувати основні форми мовленнєвих повідомлень, їх тематичну приналежність, лінгвістичні особливості мовленнєвих продуктів. Мовлення членів екіпажу, є складовоюзв’язковою частиною спільної діяльності членів екіпажу на всіх етапах польоту, а також основним компонентом взаємодії і взаємовідносин екіпажу з диспетчерами управління повітряним рухом (УПР).
Мовленнєве спілкування членів екіпажу виявляється в усній формі для підтримки нормальної взаємодії персоналу всередині екіпажу, з диспетчерами і екіпажами інших літаків. Мовлення застосовується у випадках, коли необхідно: терміново передати командні оповіщувальні чи застережні сигнали, щоб привернути увагу до певної ситуації; одержати від членів екіпажу чи диспетчера невідкладну реакцію у вигляді дій чи спонукати їх до певних дій; продублювати зорові сигнали; підтвердити прийняте мовленнєве повідомлення; оцінити дії. За джерелами виникнення мовленнєву інформацію можна розділити на зовнішню, що надходить від диспетчера, інших екіпажів про стан навколишнього середовища, і внутрішньокабінну, що надходить від членів екіпажу щодо стану систем літака і програми польоту. Основною інформацією за відсутності аварійних ситуацій на ПС є зовнішня, оскільки від неї залежить програма польоту і пов’язана з нею діяльність екіпажу.
Згідно з Правилами ведення радіотелефонного зв’язку та фразеології радіообміну в повітряному просторі України, існують такі категорії повідомлень: а) аварійні виклики, повідомлення про «лихо» та аварійний рух; б) термінові повідомлення, у тому числі повідомлення, яким передував сигнал медико-санітарного транспорту; в) повідомлення щодо пеленгації; г) повідомлення щодо безпеки польотів; г) метеорологічні повідомлення; д) повідомлення щодо регулярності польотів.[4]
У практичній роботі диспетчерів УПР прийнято розрізняти три основні групи мовленнєвих взаємодій з екіпажами: 1) розпоряджувальні форми (команди, диспетчерські розпорядження, диспетчерські рекомендації); 2) інформаційні форми (запити, диспетчерська інформація, повідомлення екіпажів, уточнення, підтвердження прийому інформації, доповіді про виконання); 3) нерегламентовані форми (репліки тощо). Своєчасна, лаконічна і недвозначна комунікація є «важливим фактором в забезпеченні ритмічної,безпечної і безперешкодної роботи аеродрому. Вона є не лише засобом виконання диспетчерами своїх завдань, але також допомагає пілотам знати про інші ПС, що знаходяться поблизу них, особливо в умовах поганої видимості».[3] Чітко визначаються процедури радіотелефонного зв’язку. З-поміж них:1) передача ведеться у стислій формі, звичайним розмовним тоном з використанням стандартної фразеології; 2) для забезпечення чіткого та задовільного приймання повідомлень екіпаж ПС, орган ОПР або інший відповідний наземний персонал повинні: вимовляти кожне слово виразно та зрозуміло; дотримуватися такої швидкості мовлення, яка б не перевищувала 100 слів за хвилину. Якщо повідомлення, що передається на борт ПС, потребує запису, швидкість мовлення потрібно знизити для того, щоб таке повідомлення можна було записати. Невелика пауза перед або після цифр дає змогу легше їх зрозуміти; зберігати гучність мовлення на постійному рівні; 3) під час передачі довгих повідомлень необхідно робити короткі зупинки для того, щоб переконатися, що частота, на якій ведеться передача, не зайнята, та надати змогу оператору станції, що приймає такі повідомлення, при потребі, зробити запит на повторення неприйнятих частин повідомлення; 4) повідомлення, які обробляються в авіаційному мобільному зв'язку, складаються з відповідних частин, що передаються у такому порядку: a) виклик з указівкою адресата та відправника; б) текст.[3]
Провідна роль у професійному мовленні авіаційних операторів належить радіообміну. В цілому радіообмін цивільної авіації можна розглядати як процес і як продукт діалогового спілкування. У з’вязку з цим радіообмін розглядается як дискурс(процес), протиставляючи його тексту як продукту мовленнєвої діяльності. Діалог, як форма мовленнєвого спілкування,являє собою форми взаємодії, що зазнають постійних чергувань, порівняно швидку зміну акцій і реакцій комунікантів. Особливістю діалогів між членами екіпажу є їх цілеспрямованість і швидкий темп, що пов’язано з лімітом часу на спілкування. Лінгвістичними аспектами авіаційного дискурсу є: лаконічность, однозначність, чіткість; відносна свобода побудови висловлювань; типова «фразеологія», що спрямована на максимальне використання стандартних слів і фраз, чітку і зрозуміу вимову, уникання багатослів’я в стандартних умовах; використання нестандартних мовних одиниць у нестандартних ситуаціях; строге тематичне спрямування змісту.[4] Стосунки між учасниками-комунікантами визначаються встановленими правилами ведення радіообміну. З-поміж двох комунікантів у радіообміні представник диспетчерської служби є головним, оскільки саме ним здійснюється передача розпоряджень на борт літака і ведеться контроль за рухом ПС в повітряному просторі. Таким чином, авіадиспетчер займає вище у порівнянні з екіпажем положення в ієрархічних зв’язках комунікантів, а комунікація в РЦА, як правило будується на вертикальних відносинах комунікантів.
Здійснення РЦА є основною складовою частиною професійно-мовленнєвої діяльності авіаційних операторів, але не вичерпує її. Для успішної реалізації професійної діяльності пілоти та авіадиспетчери повинні вміти здійснювати ефективну комунікацію не лише в режимі «диспетчер – пілот», але й у моносоціумних группах «диспетчер – члени органів УПР, служб ОПР», «пілот – інші члени екіпажу ПС», «авіаційний оператор – члени авіаційного персоналу».[4] Відтак, окрім володіння вміннями здійснювати РЦА авіаційні оператори повинні володіти підмовою авіації загалом. Відтак, мовленнєва підготовка у вузі авіаційних операторів повинна спрямовуватися як на поглиблення знань у царині авіаційної термінології та оволодіння правилами ведення радіозв’язку, так і на розвиток загальномовленнєвих умінь слухання і говоріння.
Посилання:
- Авіаційна англійська мова для диспетчерів. Навч.посібник. Затв. МОНУ Лист №1/11-9761 від 18.06.2012. Укл.: Семенюк Н.Г., Павлючкова О.К., Пащенко Г.С., Гріденко Н.О., Сауленко А.В., Ломакіна М.Є., Півень В.В., Зеленська Л.М., Омельяненко Н.В. - К-д: КЛА НАУ, 2012. - 328с.
- Професійна англійська мова (авіаційна) «Обслуговування повітряного руху» спеціалізація «Управління повітряного руху» комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни / Л.М. Зеленська. - Кіровоград, КЛА НАУ, 2013. (електроннийваріант)
- Асмукович І. В. Структурно-синтаксичні особливості авіаційної фахової мови (на матеріалі радіообміну англійською мовою) : [збірник наукових праць міжнародної наукової конференції, (18 жовтня 2012 р., Київ)] / І. В. Асмукович // Мови та літератури в глобалізованому світі : взаємодія та самобутність. – Київ : Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2012. – С. 44–50
- ICAO Manual of Radiotelephony (Doc 9432 AN / 925) / International Civil Aviation Organization. – Montreal, 2006. – 106 p
