ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАГАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПИСЬМА ТА ПИСЕМНОГО МОВЛЕННЯ НА УРОКАХ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ
Тетяна КАПІТАН (м. Кропивницький, Україна)
Сучасний стан міжнародних зв’язків України, вихід її до європейського та світового простору зумовлюють розглядати іноземну мову як важливий засіб міжкультурного спілкування. В житті кожної людини письмо відіграє дуже важливу роль.
Основне призначення навчання іноземної мови – сприяти в оволодінні учнями уміннями і навичками спілкування в усній і писемній формах відповідно до мотивів, цілей і соціальних норм мовленнєвої поведінки у типових сферах і ситуаціях. Саме середня школа є тим навчальним закладом, де формуються базові механізми іншомовного спілкування, котрі випускники зможуть розвивати і удосконалювати відповідно до власних потреб.
Письмова мова дозволяє зберегти мовні та фактичні знання, служить надійним інструментом мислення, стимулює говоріння, слухання і читання на іноземній мові.
Наприкінці ХХ століття проблемою навчання письма займалися такі відомі методисти, як І.Л.Бім, С.Ф.Шатілов, Г.В.Рогова, Н.І.Гез, О.О.Миролюбов, І.В.Рахманова, С.Ю.Ніколаєва, К.І.Онищенко та інші.
Метою статі є загальне визначення письма та писемного мовлення, а також роль письма в навчанні іноземної мови в школі.
В сучасній методичній літературі розрізняють письмо та писемне мовлення. На думку Онищенко К.І., одні дослідники використовують термін «письмо», розглядаючи при цьому його вузьке значення, тобто техніку використання графічної та орфографічної систем даної мови, а інші розглядають термін «письмо» в широкому значенні, тобто писемне мовлення – вміння викладати думки у письмовій формі [3, с.210]. Подібна граничність пов’язана з особливостями механізму письма, яка складається з двох етапів: складання слів із літер та складання письмових повідомлень, до складу яких входять слова, словосполучення [2, с.352].
За твердженням Онищенко К.І., «письмо – видатне надбання людства, величезний здобуток кожного народу, кожної людини, що оволодіває писемністю. Воно використовується в різноманітних галузях діяльності людини: в організації виробництва, в науці, культурі, засобах масової інформації та зв’язку, в міжнародних, політичних відносинах, у просвітницькій роботі. Історики вказують на те, що письмо – неперехідна пам’ять поколінь, яка зберігає повідомлення про події та справи минулих віків і тисячоліть. Письмо іноді розглядають як особливу графічну форму мови і навіть як писемне мислення. Рельєфне визначення письма можна дати, порівнюючи його не з мовою, а з мовленням. Як відомо, мовлення – це мова в дії. Письмо ніби зупиняє мовленнєвий потік, дає можливість «слухати, чути» (тобто читати) сказане (тобто написане) в будь-який час. На цій основі письмо розглядається як графічна фіксація мовлення, точніше – тексту мовлення. Написання – процес такої фіксації, письмовий текст – її результат. Письмо можна порівнювати і з мовою. Мова – це система засобів спілкування та правил їх вживання. Аналогічно цьому письмо є системою письмових засобів та правил їх використання [3, с.205-206].
Як зазначає Миролюбов О.О., «в основі реалізації першого етапу лежить оволодіння графікою та орфографією, при чому воно повинно бути доведеним до рівня навичок, а для реалізації другого етапу характерним є вираз думок за допомогою визначеного графічного коду, тобто необхідним є мовленнєве уміння. Необхідно відмітити, що писемне мовлення включає в себе як обов’язкові елементи графічних та орфографічних навичок. Писемне мовлення являє собою специфічний вид мовленнєвої діяльності: кодування інформації з урахуванням графічного каналу зв’язку. Писемне мовлення відрізняється від інших видів мовленнєвої діяльності не тільки своєю специфікою, але й ступенем розповсюдження використання його в побуті [1, с.294-295].
На думку Миролюбова О.О., писемне та усне мовлення відрізняються каналами передачі інформації. У першому випадку ми маємо графічний канал, який характеризується просторовим виміром, а у другому – звуковий канал, якому притаманний часовий вимір. Різниця виражається і у походженні. Так звукова мова (усне мовлення) є першоджерелом, основним по відношенню до писемного. Значні відмінності спостерігають і в структурному відношенні. Так, для усного мовлення у порівнянні з писемним характерні свої граматичні та лексичні засоби, що дозволяють говорити про стиль усного та книжно-писемного мовлення. Також відмінним є процес видачі усних та писемних повідомлень. Н.І. Жинкін з цього приводу відмічає: «Робота мовно-рухового аналізатора різко змінюється при переході до писемного мовлення» [1, с.27-28].
Мовознавці та методисти відмічали, що передача та прийом інформації відбувається в основному у вигляді усного мовлення (говоріння та аудіювання) або читання. При цьому використання писемної мови було значно обмеженим.
В шкільних програмах з іноземних мов письмо та писемне мовлення визначали як засіб навчання, а не мету. На різних етапах навчання іноземних мов роль письма змінюється. Наприклад, на початковому етапі реалізується мета оволодіння технікою письма, проходить формування навичок, які пов’язані з засвоєнням звуко-буквених відповідностей. Вказані уміння є необхідними для розвитку читання та писемного мовлення. На середньому етапі приділяється увага орфографії у зв’язку з наповненістю нового мовного матеріалу. Рівночасно розвивається писемне мовлення як засіб, що сприяє формуванню вмінь та навичок усного мовлення. На старшому етапі придбані раніше навички письма удосконалюються поряд з аналогічним удосконаленням усного мовлення. Визначне місце займає робота над орфографією, під час якої засвоюються нові мовні одиниці. На цьому етапі писемне мовлення виконує ще одну важливу роль – воно стає допоміжним засобом у самостійній роботі учнів, зокрема у вигляді складання анотацій та планів за прочитаними текстами [1, с.295].
У навчанні письма дослідники виділяють три етапи:
- оволодіння графікою/орфографією із залученням матеріалу, опрацьованого усно;
- засвоєння структурних моделей речень, властивих усній та письмовій формам спілкування, комбінування їх у мовленні;
- оволодіння писемним мовленням як засобом спілкування.
Для кожного з етапів характерні різні типи і види вправ. Основною метою другого етапу, поряд з орфографічними навичками, є формування лексико-граматичної правильності письма. На цьому етапі найбільш поширеними визнаються такі види вправ: вправи на запитання-відповіді з частковою зміною мовного матеріалу, на трансформацію мовного зразка, на підстановку, на розширення та скорочення, диктанти. Останній вид вправи широко використовується на різних ступенях навчання. На всіх етапах письмо здатне служити ефективним засобом контролю.
Об’єктами вивчення письмового мовлення є речення, абзац та зв’язний текст. Письмове мовлення використовується як самостійна форма спілкування, однак оволодіння ним відбувається на базі звукового мовлення. Відзначають, що письмова мова ні для жодної людини у світі не може бути рідною мовою в буквальному розумінні слова, тому що завжди є друга мова, яка насалюється на усну.
Отже, для навчання писемного мовлення , тобто вміння висловлюватись за допомогою графічних знаків, методисти рекомендують два типи вправ: умовно-комунікативні та комунікативні. Умовно-комунікативні вправи використовуються для засвоєння мовного матеріалу у графічному оформленні, а також для автоматизації операцій, пов’язаних з письмовим викладом думок. Серед комунікативних вправ чільне місце займає відтворення груп речень, пов’язаних змістом. Виконується вправа у формі самодиктанту. Для удосконалення вміння висловлюватися своїми словами використовують переказ, розповідь, опис, твір, написання листа зарубіжному другові.
Що стосується чинної шкільної програми, як зазначає Онищенко К.І., письмо є метою і важливим засобом навчання іноземної мови. В Державному освітньому стандарті з іноземних мов зазначається, що володіння письмом передбачає досягнення елементарної комунікативної компетенції, яка забезпечує учневі вміння в найбільш типових ситуаціях повсякденного спілкування за допомогою письма: заповнити нескладну анкету, формуляр чи опитувальний лист; написати привітальну листівку зарубіжному ровеснику до одного із свят, що відмічається у країні, мова якої вивчається, а також до дня народження; написати листа зарубіжному ровеснику; скласти нотатки для себе або для інших людей, написати короткі повідомлення.
Щоб досягти такого рівня володіння писемним мовленням, учні повинні систематично виконувати конкретні комунікативні завдання. Завдання для заповнення анкети чи формуляра передбачають виконання таких основних дій: писати друкованими літерами; писати свою адресу; писати дату народження. Завдання для заповнення привітальної листівки зарубіжному ровеснику передбачають виконання таких основних дій: написати адресу закордонного адресата; написати дату; оформити привітання; викласти свої думки; завершити привітання. Завдання для написання листа передбачають здійснення таких основних дій: написати свою адресу; написати дату; сформулювати звернення; повідомити фактичну інформацію, висловлюючи при цьому свою думку; описати дії, що відбулися, охарактеризувати їх; запросити необхідну інформацію; завершити листа. Завдання для написання нотаток, коротких повідомлень і записок, передбачають виконання таких основних дій: точно записати необхідну інформацію; оформити коротке повідомлення; оформити коротку записку; точно і стисло викласти думку. Завдання для оформлення виписок з тексту та складання плану прочитаного або прослуханого тексту передбачають виконання таких основних дій: визначити основну думку тексту і записати її; вибрати головні факти з тексту і записати їх; сформулювати своє ставлення до прочитаного; оформити пункти плану [3, с.207-208].
Отже, на думку методистів, учень може досягти комунікативної компетенції, якщо його рівень володіння письмом відповідає вищезазначеним вимогам. Учень може допускати деякі граматичні, лексичні, орфографічні помилки, але при цьому не порушувати зміст висловлювання. Незважаючи на це, учень повинен дотримуватися правил оформлення листа або картки. Особисті листи та поздоровлення можуть складатися з декількох речень, які б дозволяли реалізувати відповідні комунікативні наміри.
Література
1 Гез Н.И., Ляховицкий М.В., Миролюбов А.А. и др. Методика обучения иностранным языкам в средней школе / Н.И. Гез, М.В. Ляховицкий, А.А. Миролюбов и др. – М.: Высшая школа, 1982. – 373 с.
2. Жинкин Н.И. Механизмы речи. / Н.И. Жинкин. – М.: АПН РСФСР, 1958. – 378 с.
3. Ніколаєва С.Ю. Методика викладання іноземних мов у середніх навчальних закладах. Вид.2-е, випр. і перероб. / С.Ю. Ніколаєва та інші. – К.: Ленвіт, 2002. – 328 с.
