УДК 351.72:314.1(4)

Кропивна Катерина Олексіївна,
PhD
e-mail: [email protected]
https://orcid.org/0000-0001-9309-0911

Анотація

Демографічні процеси є системоутворювальним чинником сталого розвитку держави та суспільства, впливаючи на економічну динаміку, соціальну стабільність і національну безпеку. В умовах глобалізації, зростання міграційної мобільності та постконфліктних викликів управління демографічними змінами виходить за межі суто національних стратегій і потребує інтеграції міжнародних підходів. Публічне адміністрування у цій сфері визначається
як цілеспрямована діяльність органів влади, спрямована на регулювання кількісних і якісних характеристик населення з урахуванням глобальних тенденцій.
Метою статті є комплексне дослідження міжнародної практики публічного адміністрування демографічними процесами з урахуванням різноманітних адміністративно-правових моделей, інституційних структур і процедур. Аналіз охоплює як нормативно-правові, так і організаційні механізми, що застосовуються у різних регіонах світу для вирішення проблем народжуваності, смертності, міграції та вікової структури населення. Підхід базується на поєднанні доктринального та емпіричного аналізу. У статті виокремлено ключові моделі публічного адміністрування демографічною сферою, що реалізуються на міжнародному рівні: соціально-орієнтовану, безпеково-орієнтовану та економічно-орієнтовану. Соціально-орієнтована модель спрямована на підтримку сімей, розвиток системи соціального забезпечення та зниження рівня демографічного старіння. Безпеково-орієнтована модель акцентує увагу на регулюванні міграційних потоків і захисті демографічної стабільності як складової національної безпеки. Економічно-орієнтована модель розглядає населення як стратегічний ресурс для забезпечення конкурентоспроможності економіки.
Окремо досліджено роль міжнародних організацій, таких як Організація Об’єднаних Націй, Міжнародна організація праці, Рада Європи, що приймають участь у формуванні стандартів, що визначають напрями демографічної політики держав. Виявлено, що міжнародні правові інструменти, зокрема конвенції, резолюції та рамкові програми, є важливим джерелом імплементації сучасних адміністративно-правових підходів у національні правопорядки. Рівень реалізації цих підходів залежить від інституційної спроможності держав і готовності адаптувати міжнародний досвід до
внутрішніх реалій.
За результатами дослідження запропоновано напрями удосконалення національних моделей публічного адміністрування демографічними процесами з урахуванням міжнародної практики. До них належать: впровадження інтегрованих інформаційних систем моніторингу, підвищення ефективності міжвідомчої координації, удосконалення правового регулювання міграційних процесів, розширення соціальних стимулів для підвищення народжуваності, а також підвищення прозорості та підзвітності органів влади у сфері демографічної політики.

Ключові слова: публічне адміністрування, демографічні процеси, міжнародна практика, адміністративноправове регулювання, демографічна політика, міжнародні організації, міграція, народжуваність, смертність, національна безпека, соціальна політика, економічний розвиток, глобалізація, моделі управління, імплементація.

Повний текст статті:

Список використаної літератури:

1. Голіков А. Глобальна демографічна проблема сучасності: стан та перспективи. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Міжнародні відносини. Економіка. Країнознавство. Туризм. 2016. № 5. С. 8–12.
2. Доклад Генерального секретаря (E/CN.9/2011/5). Нью-Йорк: ООН, 2011. URL: https://digitallibrary.un.org/record/698113/files/E_CN.9_2011_5-EN.pdf
3. The impact of demographic change – in a changing environment. Commission Staff Working Document (SWD (2020) 109 final). Brussels: European Commission, 17 June 2020. URL: https://commission.europa.eu/system/files/2020-06/demography_report_2020_n.pdf
4. Демографічна й продовольча проблеми людства. Проблема подолання відсталості країн, що розвиваються. Платформа дистанційного навчання e-school. URL: https://surl.lu/fnmrxn

УДК 342.951:347.426(477)

Йосипов Андрій Анатолійович,
керуючий партнер АО «Йосипов і партнери», адвокат
е-mail: [email protected]
https://orcid.org/0009-0006-5308-3083

Анотація

Стаття присвячена дослідженню компонентів механізму адміністративно-правового регулювання відшкодування шкоди, завданої майну громадян внаслідок збройної агресії, що є однією з ключових проблем сучасного українського права в умовах воєнного стану. Масштабні руйнування житлових будинків, об’єктів інфраструктури та особистого майна громадян, спричинені військовою агресією Російської Федерації, створюють необхідність формування цілісної та ефективної системи правового регулювання, здатної забезпечити реальне відшкодування завданих збитків.
Механізм адміністративно-правового регулювання у цій сфері виступає комплексом взаємопов’язаних елементів, що забезпечують реалізацію державної компенсаційної політики та захист прав постраждалих громадян.
У статті розкрито структуру механізму адміністративно-правового регулювання, який включає нормативноправовий компонент, що складається з Конституції України, законів, підзаконних нормативно-правових актів, міжнародних договорів та локальних регламентів органів публічної адміністрації; інституційний компонент, який охоплює систему органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, військових адміністрацій, спеціально
уповноважених комісій та контрольних органів; процедурно-процесуальний компонент, спрямований на забезпечення належної реалізації прав громадян на компенсацію через чітко визначені адміністративні процедури; контрольнонаглядовий компонент, що гарантує законність, прозорість та ефективність відшкодування; а також гарантійнозабезпечувальний компонент, який передбачає фінансові, організаційні та правові інструменти реалізації компенсаційних рішень. Автор обґрунтовує, що ефективність механізму залежить від узгодженості його компонентів, їх взаємодії та
відповідності принципам законності, верховенства права, справедливості, своєчасності та ефективності. Системне дослідження цих елементів дозволяє визначити напрями удосконалення правового регулювання, підвищення прозорості процедур, забезпечення персональної відповідальності посадових осіб та гарантування реального відновлення прав громадян, майно яких постраждало від збройної агресії. Наукова новизна статті полягає у комплексному підході до  визначення структури та взаємозв’язку компонентів механізму адміністративно-правового регулювання, що сприяє
формуванню більш ефективної державної політики у сфері компенсації збитків в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення України.

Ключові слова: адміністративне право, публічна адміністрація, відшкодування шкоди, збройна агресія, майно громадян, компенсація, принципи адміністративного права, правове регулювання, воєнний стан, захист прав людини, органи виконавчої влади, місцеве самоврядування, публічні процедури, правова визначеність, міжнародні стандарти.

Повний текст статті:

Список використаної літератури:

1. Стрельченко О. Г. Публічне адміністрування у сфері обігу лікарських засобів : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2019. 529 с.
2. Тарахонич Т.І. Механізм правового регулювання. Правова держава. Вип. 13. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. С. 103–109.
3. Кривицький Ю. Теоретико-методологічні основи розуміння механізму правового регулювання. Підприємництво, господарство, право. 2006. № 10. С. 21-28.
4. Кожура Л. О. Право осіб з інвалідністю на охорону здоров'я: адміністративно-правове дослідження : монографія. Київ : Кафедра, 2020. 335 с.
5. Лиськов М.О. Публічне адміністрування лотерейної сфери : дис. ... доктора юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2017. 417 с.
6. Воронятніков О. О. Публічне адміністрування сфери навколишнього природного середовища в умовах особливого періоду: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана. Київ, 2020. 496 с.

УДК 342.95:351.77

Цибенко Олексій Володимирович,
адвокат Адвокатського обʼєднання
«Юридична консультація № 2 Шевченківського
району міста Києва» (м. Київ, Україна)
е-mail: [email protected]
https://orcid.org/0009-0000-9591-0629

Анотація

Наукова стаття присвячена особливостям адміністративно-правового регулювання оздоровлення дітей. Досліджено законодавство, яке закріплює правовий статус закладів дитячого оздоровлення та відпочинку, регулюють порядок надання оздоровчих послуг дітям. Вивчено праці науковців, які присвятили свої дослідження особливостям правового регулювання та організації оздоровлення дітей.

Вказано, що адміністративно-правове регулювання оздоровлення дітей – це встановлення у законодавчих і підзаконних актах повноважень органів влади у сфері дитячого оздоровлення, правового статусу дитячих оздоровчих закладів та порядку направлення дітей у такі заклади. Визначено особливості адміністративно-правового регулювання оздоровлення дітей. Зазначено, що дитячі заклади оздоровлення і відпочинку можуть працювати у статусі юридичних осіб та структурних підрозділів інших юридичних осіб, засновуватися на будь-якій формі власності. Встановлено, що діяльність дитячих закладів оздоровлення та відпочинку не потребує ліцензування, основні повноваження у сфері правового регулювання оздоровлення дітей має Міністерство соціальної політики України. З’ясовано, що в окремих випадках певні категорії дітей можуть отримати путівку до дитячого закладу оздоровлення та відпочинку за рахунок коштів державного бюджету. Наголошено, що органи влади розробляють та впроваджують програми оздоровлення дітей для визначення фінансових можливостей забезпечити відпочинок певних категорій дітей за рахунок коштів державного бюджету. Зроблено висновок, що особлива увага приділяється правовому регулюванню діяльності дитячих центрів «Артек» та «Молода гвардія». Запропоновано вдосконалити правове регулювання оздоровлення дітей шляхом запровадження процедури ліцензування дитячих закладів оздоровлення та відпочинку замість атестації таких закладів. Визначено перспективи подальших наукових досліджень в контексті теми дослідження.

Ключові слова: охорона здоров'я, оздоровчі послуги, оздоровлення дітей, заклади оздоровлення та відпочинку, повноваження, ліцензування, органи влади, заклади позашкільної освіти.

Повний текст статті:

Список використаної літератури:

1. Матвійчук М. І. Організація оздоровлення та відпочинку дітей: міжнародна практика. Наукові записки НДУ імені М. Гоголя. Серія «Психолого-педагогічні науки». 2018. № 3. С. 207–211.
2. Домище-Медяник А. М. Дитяче оздоровлення в Україні як тренд: діагностика та стратегічні аспекти. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Економіка». 2016. Випуск 1 (47). Т. 2. С. 193–201.
3. Наровлянський О. Д. Нормативно-правове регулювання діяльності дитячих таборів (центрів) в Україні. Освітологічний дискурс. 2014. № 1 (5). С. 156–167.
4. Наказний М. О. Правове регулювання оздоровлення дітей в Україні. Наука і освіта. Серія «Педагогіка». 2007. № 3. С. 99–103.
5. Герман І. В. Правове регулювання дитячого туризму в Україні. Молодий вчений. Економічні науки. 2019. № 7 (71). С. 329–335. https://doi.org/10.32839/2304-5809/2019-7-71-66
6. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19.11.1992 № 2801-ХІІ. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12#Text
7. Про оздоровлення та відпочинок дітей : Закон України від 04.09.2008 № 329-ІХ. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/375-17/ed20200101
8. Типове положення про дитячий заклад оздоровлення та відпочинку : постанова Кабінету Міністрів України від 28.04.2009 № 422. Верховна Рада України. Законодавство України. URL:
   https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 422-2009-п
9. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 № 435-ІV. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15/find?text
10. Про державну підтримку та особливості функціонування дитячих центрів «Артек» і «Молода гвардія» : Закон України від 03.02.2009 № 906-VІ. Верховна Рада України. Законодавство України. URL:
    https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/906-17#Text
11. Про охорону дитинства : Закон України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2402-14/ed20210317/find?text
12. Про позашкільну освіту : Закон України від 22.06.2000 № 1841-ІІІ. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1841-14/find?text
13. Положення про Міністерство соціальної політики України : постанова Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 № 423. Верховна Рада України. Законодавство України. URL:
    https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/423-2015-п
14. Інструкція з організації оздоровлення та відпочинку дітей у Дитячому закладі оздоровлення та відпочинку Збройних Сил України : наказ Міністерства оборони України від 07.06.2019 № 300. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0875-19
15. Положення про Міністерство молоді та спорту : постанова Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 220. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/220-2014-п
16. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 09.04.1999 № 586-ХІV. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/586-14#Text
17. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр
18. Про затвердження Порядку направлення дітей до дитячих закладів оздоровлення та відпочинку за рахунок коштів державного бюджету : постанова Кабінету Міністрів України від 17.06.2009 № 734. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/734-2009-п
19. Про затвердження Положення про порядок направлення дітей на оздоровлення та відпочинок до державного підприємства «Український дитячий центр «Молода гвардія» за рахунок бюджетних коштів : наказ Міністерства соціальної політики України від 02.06.2020 № 358. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0517-20#Text
20. Про затвердження Положення про порядок направлення дітей на оздоровлення та відпочинок до дитячих закладів оздоровлення та відпочинку вищої категорії, які розташовані в гірських районах (районах, в яких розташовані населені пункти, віднесені до категорії гірських), за рахунок бюджетних коштів : наказ Міністерства соціальної політики України від 05.07.2021 № 377. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0994-21#top
21. Про затвердження Порядку проведення державної атестації дитячих закладів оздоровлення та відпочинку і присвоєння їм відповідних категорій : постанова Кабінету Міністрів України від 28.04.2009 № 426. Верховна Рада України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/426-2009-п

УДК 342.9

Гречанюк Роксолана Володимирівна,
докторка юридичних наук,
доцентка кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права
Західноукраїнського національного університету
e-mail: [email protected]
https://orcid.org/0009-0001-5102-3718

Анотація

У статті досліджено особливості правового статусу викривачів. Проаналізовано міжнародні та національні
нормативно-правові акти, які регулюють механізми забезпечення державного захисту осіб, що повідомляють про
можливі факти корупції. У результаті наукового дослідження визначено основні вимоги до повідомлень викривачів.

У роботі проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «викривач». Доведено невідповідність цієї
дефініції в антикорупційному та кримінально-процесуальному законодавстві України. Автор наголошує на необхідності уніфікованого підходу до надання особі статусу викривача. Також запропоновано передбачити у дефініції «викривач» вимогу, щодо добровільності звернення особи із повідомленням про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень.

Здійснено аналіз основних прав та гарантій державного захисту осіб, що повідомили про можливі факти
корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень та їх відповідність Директиві ЄС 2019/1937. Наголошено на необхідності врегулювання порядку розгляду повідомлення викривача, якщо встановлено, що воно не належить до компетенції органу або юридичної особи, до якого (якої) воно надійшло. Пропонується імплементувати положення частини 6 статті 11 Директиви ЄС 2019/1937.

Зроблено висновок, що інститут викривача є важливим антикорупційним механізмом, що дає змогу органам
публічної адміністрації, та спеціально уповноваженим суб’єктам у сфері протидії корупції отримувати достовірну
інформація про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону
України «Про запобігання корупції».

Ключові слова: корупція, запобігання корупції, протидія корупції, викривач, повідомлення про можливі факти
корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, державний захист викривача, антикорупційна діяльність.

Повний текст статті:

Список використаної літератури:

1. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 року: ратифікована Законом України № 251-V від 18 жовтня 2006 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_c16#Text
2. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією: ратифікована Законом України № 252-V від 18 жовтня 2006 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_101#Text
3. Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією: ратифікована Законом України № 2476-IV від 16 березня 2005 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_102
4. Директива ЄС 2019/1937 Європейського Парламенту та Ради від 23 жовтня 2019 року «Про
   захист осіб, що повідомляють про порушення права Союзу». URL: https://nazk.gov.ua/wp-
   content/uploads/2023/06/Dyrektyva-YES-20191937.pdf
5. Бенедик В.І. Інститут викривачів в Україні: проблеми визначення поняття. Порівняльно-
   аналітичне право. 2015. № 4. С. 212-215.
6. Мусієнко О.П. Адміністративно-правові заходи запобігання та протидії корупції в органах виконавчої влади і місцевого самоврядування в Україні: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.07. Київ, 2017. 242 с.
7. Про внесення змін до Закону України "Про запобігання корупції" щодо викривачів корупції: Закон України № 198-IX 17 жовтня 2019 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/198-20#n6
8. Про запобігання корупції: Закон України № 1700-VII від 14 жовтня 2014 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18#n238
9. Загиней З. Викривачі корупції: quid prodes? Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2016. № 2. Ч. 1. С. 125-136.
10. Кримінальний процесуальний кодекс України № 4651-VI від 13 квітня 2012 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-
    17?find=1&text=%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D1%87#w1_1
11. Про внесення змін до Закону України "Про запобігання корупції" щодо упорядкування окремих питань захисту викривачів: Закон України № 1502-IX від 1 червня 2021 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1502-20#n35

УДК 342.9

Павловська Наталія Володимирівна
кандидат юридичних наук, доцент
доцент кафедри теорії та історії права
ДВНЗ «Київського національного економічного університету
імені Вадима Гетьмана»

https://orcid.org/0000-0003-3311-0364

Анотація

У даній статті розкрито дозвільні інструменти публічного адміністрування ветеринарної справи в Україні.

Зазначено, що дозвільна система як інструмент публічного адміністрування ветеринарної справи в Україні – це система визначених державою засобів, а саме дозволів, ліцензій та сертифікатів, порядок видачи яких чітко врегульованими процесуальними нормами, через які держава здійснює контроль за діяльністю у сфері ветеринарії, спрямований на захист здоров'я та благополуччя тварин, запобігання ризикам для громадського здоров'я від захворювань, що можуть передаватися від тварин до людей, забезпечення безпечності харчових продуктів та продукції тваринництва, а також підтримання екологічного балансу та біобезпеки в країні.

Визначено, що дозвільна діяльність у вигляді реєстрацій, ліцензувань та сертифікацій є не тільки інструментом контролю за якістю та безпекою ветеринарних препаратів і послуг, але й є засобом забезпечення прозорості та відповідальності у ветеринарній галузі. Ці процеси допомагають збудувати довіру між споживачами, виробниками та регуляторними органами, а також сприяють розвитку ефективної та відповідальної ветеринарної практики.

Відповідно до закону України «Про ветеринарну медицину» галузь ветеринарної справи використовує наступні інструменти публічного адміністрування: ліцензування - це вимога отримання спеціального дозволу (ліцензії) для здійснення професійної діяльності у сфері ветеринарії; сертифікація - процедура, що підтверджує відповідність ветеринарних препаратів, засобів, послуг, спеціалістів чи систем управління вимогам національних та міжнародних стандартів; реєстрація - обов'язкова процедура реєстрації ветеринарних препаратів, кормових добавок, діагностичних засобів та інших продуктів, що використовуються у ветеринарній медицині; карантин та санітарний контроль служать як профілактичні заходи для запобігання поширенню ветеринарних захворювань. Ці заходи дозволяють виявляти та ізолювати джерела інфекції, запобігаючи їх поширенню та забезпечуючи контроль над епізоотіями; епізоотичний нагляд - система заходів, спрямованих на виявлення та запобігання епізоотій та інфекційних хвороб тварин; ветеринарно-санітарна експертиза - перевірка якості та безпечності продукції тваринного походження.

Ці інструменти створюють основу для ефективного регулювання та контролю в галузі ветеринарної медицини, забезпечують охорону здоров'я та благополуччя тварин, а також гарантують безпеку та якість продуктів харчування для населення.

Ключові слова: ветеринарна медицина, ветеринарна справа, дозвільна система, дозвільне провадження, свідоцтво в галузі ветеринарної медицини.

Повний текст статті:

Список використаної літератури:

1. Чуріков Д.С. Формування поняття «дозвільна система» у законодавстві України. Право і суспільство. 2010. № 4. С. 162-167.

2. Комзюк А.Т., Гуменюк В.А. Організація контролю органів внутрішніх справ за об’єктами дозвільної системи. Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку: короткі тези допов. та наук, повідомл. республ. наук.-практ. конфер. 9-11 листопада 1995 р. X.: Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 1995. С. 143-145.

3. Мартиновский В.В. Дозвільна система як одна з форм реалізації виконавчої влади. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2015. Випуск №3. Том 2. С. 113-117.

4. Лозинський Ю.Р. Дозвільна система як адміністративно-правовий інститут. Порівняльно-аналітичне право. 2017. №6. С. 240-242.

5. Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності. Указ Президента України № 539/99 від 20 травня 1999. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/539/99#Text

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-X URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/print

7. Про карантин рослин. Закон України від 30 червня 1993 року № 3348-XII Відомості Верховної Ради України. 1993. № 34. Ст.352

8. Карантинний режим як прояв особливого режиму захисту рослин URL: https://dp.dpss.gov.ua/news/karantinnij-rezhim-yak-proyav-osoblivogo-rezhimu-zahistu-roslin

9. Про ліцензування видів господарської діяльності. Закон України від 2 березня 2015 року № 222-VIII. Відомості Верховної Ради. 2015. № 23. Ст.158

10. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва ветеринарних препаратів. Постанова Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2018 № 808 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/808-2018-%D0%BF#Text

11. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з ветеринарної практики, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 2015 № 896 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/896-2015-%D0%BF#Text