Студентка 4-го курсу Марина Сай: «Педагогічна практика додала крила»
Чи спостерігали ви колись за пташиним польотом? Лише підведіть обличчя догори та погляньте, як пташка впевнено розмахує широкими крильми, спокійно та врівноважено підіймаючись вгору. Та чи замислювались ви колись про те, чи завжди вона вміла літати? Звісно, не замислювались. Бо всі ми знаємо ще зі шкільної парти, що маленьке пташеня народжується без цього життєво важливого вміння, але росте, вчиться, витрачаючи безліч зусиль та власної енергії, — і все ж таки підкорює небесний простір.
Людина теж живе за схожим принципом: ми народжуємось, ростемо, навчаємось, намагаємось зробити цей світ кращим, прагнемо підлетіти вгору кар’єрними сходинками і не впасти в прірву від неочікуваного пориву вітру. У цьому життєвому ланцюгу для кожної особистості є важливе завдання — обрати гідне професійне спрямування, яке визначить подальший шлях нашої реалізації, допоможе вистояти у вирі подій і новин, не втратити орієнтири, не збитися з поставленого шляху.
Своє життєве призначення й професію я обрала чотири роки тому, навіть не здогадуючись, які насичені працею семестри на мене чекають. Вступ до Центральноукраїнського державного педагогічного університету був шкільною мрією, сформованою роками. Аналізуючи проведені в університеті роки, можу з упевненістю сказати, що я не помилилась: лекції, практичні заняття, консультації, курсові роботи, статті…Студентське життя допомогло завершити процес формування мене як особистості.
Здавалось, пташка виросла і стала сильнішою. Залишилось лише злетіти. Для четвертокурсників це означає продемонструвати багаж власних теоретичних знань в практичному застосунку — у школі, скласти іспити та взяти до рук довгоочікуваний диплом. Ми мріяли про практику: ось ти заходиш до класу, знайомишся з учнями, які дивляться з німим запитанням «Це хто?». А вже через тиждень ти — їхній учитель, який тримає тремтячими руками написаний за ніч конспект уроку і розповідає їм новий матеріал. Говорить нервово, намагаючись контролювати власні емоції, які є результатом першого проведеного уроку в ролі відповідального вчителя. А потім: педагогічний колектив, знайомі (майже рідні) діти, години спілкування, творення конспектів, бажання поспати й відпочити (яке неможливо здійснити через складний робочий ритм). Ми справді про це фантазували і на 100% були впевнені, що так буде.
Але не так сталося, як гадалося. Початок практики був чудовим. Знайомство з учнями, школою, педагогічним колективом пройшло якнайкраще. На парах з фольклору ми часто говорили, що три — це магічне число, яке використовують автори казок. Так, хоч життя далеко не казка, але це були фантастичні три дні, які я провела в школі, під час пасивної практики, переймаючи досвід педагогів-предметників з української мови та літератури.
Але вранці 24 лютого цей чарівний світ, світ без проблем і болю, було підірвано бомбою. Окупантськими бомбами, які смертельним дощем полились на землю моєї країни. Ці найстрашніші дні мого життя і життя мого народу я не забуду ніколи. Бо коли тобі виривають пульсуюче серце і дірка від нього болить до скреготу в зубах — про це неможливо забути. Боляче пригадувати, але вранці 24 лютого я саме збиралась до школи, коли дізналась про початок війни.
Папір не витримає, якщо описати всі емоції, які вирували в моєму мозку і тілі того лютневого ранку. Страх, паніка, нерозуміння, що відбувається. Було важко прийняти факт того, що спокій українців зруйновано насильницьким шляхом. Про практику не думалось узагалі. Пам’ятаю, як плакала, збирала речі, телефонувала рідним людям. Свідомість пройшла всі стадії розпачу та зневіри, болю за мирних і вільних людей, яким доводиться виборювати незалежність власною кров’ю. Перші тижні війни в мені боролись два стани: апатія, нездатність щось робити та піднесений настрій повної впевненості в тому, що щоб не сталось, але наша країна вистоїть і переможе. Від кількості жахливих новин, які сотнями повідомлень мерехтіли перед очима кожного дня, можна було з’їхати з глузду.
Але саме в цей час з нами зв’язався наш керівник практики Людмила Петрівна, яка підбадьорила й сказала, що ми маємо працювати далі заради себе і нашої держави. Практика була переведена в дистанційний формат, змінено завдання (їх нам спростили, що додало сил). На жаль, ми не пішли знову до школи. Але це найоптимальніше рішення в умовах воєнної дійсності — продовжити навчання, сумлінно виконуючи зазначене. Хочу висловити велику подяку загальному керівникові практики Людмилі Петрівні Кричун, яка розробила завдання нашої практики, а також тим, хто нами безпосередньо керував: Григорію Дмитровичу Клочеку, Сергію Павловичу Михиді, Тетяні Василівні Ліштабі, Олександрі Володимирівні Цепі, Олені Федорівні Буряк, Миколі Михайловичу Дубінці, Ользі Олександрівні Міненко, Марії Іванівні Лаврусенко. Завдяки чітко сформованим вимогам, завдання можна було якісно й повноцінно виконати вдома, використовуючи раніше здобуті знання. Усі викладачі пояснювали, спрямовували, коригували, радили, налаштовували на роботу. Ми мали вдосталь часу для того, щоб усе виконати. Звісно, було складно вдень писати конспекти уроків, постійно моніторити новини, а ввечері вимикати світло (бо діє світломаскування) і лягати спати з великою надією, що вранці вся родина прокинеться, що вночі будинок не стане ціллю для ворожої ракети. Але ми впорались, бо надзвичайно сильні.
Завдяки практиці мені вдалося не лише переключити увагу з політичних новин на навчання, а й удосконалити вміння та навички укладання конспектів з української мови та літератури, навчитися розробляти психокорекційну програму, складати характеристику учнів, працювати з документацією, складати конспекти виховних годин, створювати презентації та багато іншого.
Сьогодні звичайний день, але я щиро радію, що захист практики відбувся вдало. Та найбільша радість переповнює за те, що мої одногрупники та викладачі живі й здорові.
Ми проживаємо найскладніший період становлення нашої нації. Але через усе, що відбувається (і практиці в тому числі), я зрозуміла, наскільки сильний народ українці. Бо наші викладачі, яким було не легше, у час війни змогли організувати навчання, наші студенти в змозі відпрацювати практику, будучи недалеко від обстрілів, а наші ЗСУ виборюють мирне небо для Батьківщини.
Я сподіваюсь, що мій політ буде вдалим. Переконана, що Україна чекає на мене як на вчителя. Крила вже розправлені і чекають на політ, який обов’язково відбудеться мирним небом моєї незрівнянної країни.
Студентка групи УП18Б Марина Сай
