Враження від участі у польсько-німецько-українському проекті

Усі наяскравіші види вбачаєш, коли дорослішаєш, можливо просто через те, що очі відкриваються ширше. Туман тяжів до м'якої поверхні засніженої землі, а нас хилило в сон. Повернуло до реальності бастування смілян, які перекрили дорогу несправедливості і машинам, зокрема нашій, що змусило нас зробити об'їзд, однак легка комедія про ямайськіх бобслеїстів зігрівала холодною дорогою. Аж раптом зустріли вже обухівських мітингувальників-власників євроблях. Україна в язвах. Свіжа скоринка тьмяного льоду віддзеркалює туман...

А наші пригоди, здається, тільки почалися. Поки деякі забарилися купуючи м'ятного чаю з лимоном для покращення самопочуття (це я про себе), наші встигли зловити пташку з відомою українською фітнес-тренеркою, а наразі учасницею шоу "Танці з зірками" Анітою Луценко.
До заходу позеленішало. Небо звільнилося від туману і набуло кольору зефіру, а примарний дракон споглядав, як заходить сонце, ніби готуючись проковтнути його. І знову настав туман.
Неслухів проїхали, подумала: люди чують думки, навіть якщо їх не кажеш.
А міста нанизуються на дорогу, мов скляні буси.
Світло ліхтарів холонуло. З темряви зникав приємний бархат, та проступала пуста безодня. ,Тоді тиша прошепотіла: необхідно бути на половину навіженим, та розсудливо мислити.
Зимові свята - це час, коли сонце світить зсередини, переїзжає до осель та сердець, а усе зовнішнє залишає сильним, білим та холодним. Таке собі кожнорічне випробовування, яке люди вміють перетворювати на розвагу.
Що не кажіть, але в дорозі неможливо бути знудженим, навіть якщо вже нудило аж декілька разів.
Мені здається, проходити таможню так само непепедбачувано довго і складно, як Ржевському вимовляти слово заміж в комедії "Ржевський проти Наполеона", яку ми переглядали, саме чекаючи своєї черги поміж світів.
Незліченні ребра парканів рахує світло перегукуючихся ліхтарів. О 9-тій вечора, здається, що вже 3-тя ночі. А о 3-тій холонуть затерплі ноги, що ніч буде вічна, як та дорожна і хвиляста стрічка. Усі міста на один манер.
Небо набуває відтінок червоного сухого. А думки не встигають за швидкістю машини і губляться десь дорогою. Вже майже доба без сну, але у теплій дрімоті. Аж ранок таки наступає.

Облушплені будинки погрузлі у мряці, як мої ботфорти у болоті стежок. Але, як пройдеш крізь бруд, станеш чистішим аніж був до цього.
Вмитися б студеною водою джерела, що ми у Рівненщині проїхали, залишаючи спокій, надію на душі.
Застигла у русі вода неначебто зпустилася з неба парою: явище десублімації зупиняє час, заморожує його до кращих часів, консервує відчуття, роздуми, бажання, просто сповідуючи красу. Життя уривками зупинок дає можливість побути спостерігачем, подумати, вийти з буденного кола Сансари, зникнути зі звичних радарів та походити конем по чорно-білій дошці правил.
Я сьогодні неросторопна, але настрій із погодою збігається: усе наче уві сні, якого цієї ночі майже не було. Очі мутні, як річкове дно, та у деяких стали прозорими: кому куди...
Світло в оселі можна не вимикати.
Ранок був теплий і м'який на дотик, ніби муркотлива кішка. Ми прокинулися рано, щоб устигнути на сніданок перед нашим першим візитом до табору Аушвіц-Біркенау. Туди ішли з очікуванням, звідти з тишою. Наша гід назвала Освенцим великим кладовищем без могил... Дерева - свідки: люди втрачали свої імена за воротами цієї фабрики смерті, ставали інвентаризованими речами власників-ляльководів.
Піднімаймося протоптаними сходами одної з будівель, які схожі на кам'яні хвилі солоного моря. Кажуть, не можна фотографувати, та і не будемо. Віконне скло кольору марганцовки, а світло - лимонного соку. Це перукарня диявола: коси винищених дівчат зістрижені та звалені у купи як матеріал для простих шкарпеток, що коштували людського життя. Не треба там коми перед як. Стоїть важка тиша.
Наступні кімнати - речі. Око виловило один бравий червоний черевичок із нагромадженого одноманітно-безтонного взуття. Дівчата були красивими.
Чи знаєте жарт, що соду купуєш раз на все життя? Була там одна коробинка серед того складу різного (й розписного!) посуду, який люди везли з собою до табору, намагаючись узяти лишень найбільш необхідне і вкластися у 25 дозволених для одного кілограмів. Вони брали з собою ключі. Я, до речі, також взяла. Ключі від дому, який мені батьки будуть відчиняти - символ впевненості, належності, дороговказний хрест для символічних матеріалістів, якою є я. Та Вони не змогли прийти. І не було кому відкривати.
А дорога в них була довша ніж у нас, могла тривати й місяць. Ми, як приїхали, відразу побігли відмиватися від пилу доріг у душ. Їм також його обіцяли. Першою, часто й останньою процедурою була дезинфекція, або душ номер чотири - підвид евтаназії або милосердна смерть, як її Гітлер називав. Людей труїли не люди - садисти, довго, умисно. Потім був розбір на деталі.
Два незроблені кадри, одне незаписане відео, повний нотатків телефон і змерзлі руки, які не встигають ловити усі яскравості дня, та надія завжди на усе півсвідоме. Як вийшли за ворота, вологе повітря дісталося пересохлого горла, полегшало.
Назад йшли притихлі. Однак розмова все ж зав'язалась. Під час неї роздивилася, що у нашої відповідальної викладача-близнюків, ще і різного кольору очі - гетерохромія. Краса, але її студенти не помічали. Це, мабуть, через те, що вона розповідає усе із заплющеними очима - читає з листа...
Прийшла додому - аж перетрусило: помітила, що постільна білизна, як у того маленького хлопця у смугастій піжамі, хоч і кольору запиленого теплого літнього неба. Антитеза?
Сьогодні писали свої імена на кольорових листочках для легшого їх запам'ятовування учасниками конференції під час знайомства. Я обрала свій улюблений - колір горобини. А увечері за вікном таке ж світло вуличного ліхтаря розривало нічний простір…

Виглянула у вікно - зелено. Тонкі, вкриті мохом дерева, схожі на мавкове волосся. Сірі очі туману споглядають моє заспане обличчя. Проснулася під каркання круків з настовбученим пір'ям.
Приїхали на стару залізну дорогу до котловану зла. Поряд зупинився потяг. Цей звук був бездушним криком механізму, та полоснув по вухах, змушуючи пташок розлетітися. Жах відлуння посилився неймовірним простором цього табору - 145 гектарів. Небо дуже важко сідає мені на плечі. Воно - надія, воно - воля, віра, релігія. Брови внутрішньо насуплені так, що потім болітиме голова. Холод згортає моє тіло у клубочок, робить схожою на тих з'їжених круків, сповільнює рухи, принаджує дивитись униз, уникаючи того болісного прямого погляду на речі. Але навіть те, що унизу, не дозволяє моїм думкам утікати - вони липнуть, як той глейкий бруд до чобіт. Дорога - кольору тих ягід, що ростуть перед центром молоді, де ми зупинилися. Камені під ногами виглядають, ніби зсипані з таємничо-темнозвісної картини Врубеля "Сидячий демон" мозаїчні деталі. Час подарував їм тіні минулого, збагатив кольорами, наситив подіями. Тільки камені мовчать, бо зберігають страшну таємницю, яка вогнево вирує тепер тільки у їхньому нутрі та в дечиєму дужому серці. З каменів лише цегла розкаже доволі. На ній іноді можуть бути викарбовані ув'язненими під час будування своїх смертних покоїв їхні роки, побажання, імена. Такі собі листи із невідомим адресатом майбутнього...
Заходимо всередину. Живі фото, голі стіни, темнота. Прекрасний концепт - вражає, дістається серця. А далі надписи єврейською мовою. Іврит виглядає, як мова страждань. Символи, ніби ті рвані рани на людських долях.
Оце виглядає, як дуже примхлива гра у Бога. Ферма смертей по-німецьки, під лінієчку поєднана з природою, яка також створює неабиякий антураж. Тут уже не описати ніяк.
Після такого справді не вистачало мені обіймів. Музика в авто на зворотньому шляху чимось зачепала. З динамиків грав ніби польський Скрябін. Одразу відчули себе краще, тепліше.
Не знаю, чи тут більш якісні продукти, адже алергія першого дня проявилась, як справжня. І не тільки у мене, вже наступного дня. Але що може бути смачніше гарячого горохового крем-супу після довгого і холодного дня? Якщо знаєте щось краще, то ви просто його ще не куштували. Спробуйте.

Петрова Анастасія
студентка 2 курсу