Олімпіада-2012: візит до міста-легенди
Що таке змагання? Неважливо, чого воно стосується – спорту, співів, чим вміння запускати паперові літачки – бо й таке існує. Змагання – це ніби пошук відповіді на запитання «Хто найкращий?» І вважається, що в будь-якому змаганні присутня атмосфера здорової конкуренції, оцінювання.
Але, до речі, не завжди буває так. Іноді все змінюється завдяки… наприклад, місту, де проводиться змагання. Я абсолютно впевнена, що будь-який подібний захід, який проводиться у Львові, автоматично перетворюється на казку. Інакше не може бути, бо Львів – це і є казка. Це місце, де оживають дитячі фантазії, де мрії стають реальністю.
Очевидно-неймовірне зустріло нас майже одразу після прибуття. Оскільки ми жодного разу не були у Львові, то добиралися до місця проживання довго – не тому. Що не знали маршрут, а тому, що постійно озирались навколо, і руки самі тягнулися за фотоапаратами. Годину. Яка залишалася до відкриття Всеукраїнської студентської олімпіади з англійської мови, відбувалося те ж саме, бо ж Львівський університет імені Франка, який запросив до себе студентів з усієї України, знаходиться в історичному центрі міста, де кожна будівля має свою неповторну історію. У дещо хаотичних мандрах по звивистих вуличках, вимощених бруківкою, багато учасників встигли перезнайомитися між собою. Після урочистого відкриття в Дзеркальній залі університету це стало набагато простіше. Ну а ввечері учасники знову зібралися разом і пішли на екскурсію Львовом під керівництвом одного з викладачів університету. Через холод витримали не всі, але найстійкішим цього вечора було дуже мало для справжнього знайомства з древнім Львовом.
Наступного дня почалося власне змагання. Багато хто з учасників жалкував про те, що робота займає майже весь день. Ще б пак – потрібно було написати дві творчі роботи та вирішити завдання з читання, граматики, стилістики, англійської та американської літератур. Але Львів уже зблизив учасників, і ніхто не скаржився на те, що змагалися студенти різних курсів, що далеко не всі вивчають англійську літературу як окремий предмет. Тим не менш, завдання виявились досить цікавими, хоч і складними та подекуди непередбачуваними. Навіть ті, хто приїхав на олімпіаду з англійської не вперше, були здивовані деякими завданнями.
Але ще залишився вечір, і ми вирішили самі собі влаштувати екскурсію. Якщо чесно, багатьом хотілося побачити Львів з висоти, та на ратушу ми вже не встигали. Але навіщо поспішати на ратушу, якщо є Високий замок – місце з неймовірною енергетикою, звідки видно увесь Львів, такий чарівний при заході сонця… Там ми набралися сил, ніби відновилися після важкого дня, і мандрували по Львову до пізнього вечора, дослідили загадковий «Дім легенд» і так і не наважилися зайти до знаменитої криївки.
Ми самі здивувалися. Коли наступного ранку прокинулися бадьорими та повними сил, щоб відправитися на аудіювання та усний тур. Останній, до речі, був незвичайним – я вперше зіштовхнулася з тим, що члени журі слухали не виступ одного учасника, а розмову двох. Це було навіть складніше, тому що перевірялось, окрім всього іншого, наше вміння дискутувати. Дехто розгубився, але більшість успішно справилися з завданням. А вечір знову належав казковому Львову – хто пішов на прогулянку, а хто до оперного театру, на виставу «Весела вдова». Бути у Львові і не побувати на жодній виставі – це майже злочин, тому що це й справді варте того, щоб забути про щоденні клопоти, одягнути найкращу сукню і вимкнути мобільний телефон. Вечір – дотик до мистецтва вразив до глибини душі.
Як же важко було розлучатися з містом-казкою, містом-легендою, навіть тим, хто мав змогу повезти з собою додому почесні грамоти та подарунки. Ще важче було казати «до зустрічі» тим, хто були уже такими близькими завдяки чарам Львова. Але ж наступна зустріч відбудеться через рік – на це і сподіваємось.
Але, до речі, не завжди буває так. Іноді все змінюється завдяки… наприклад, місту, де проводиться змагання. Я абсолютно впевнена, що будь-який подібний захід, який проводиться у Львові, автоматично перетворюється на казку. Інакше не може бути, бо Львів – це і є казка. Це місце, де оживають дитячі фантазії, де мрії стають реальністю.
Очевидно-неймовірне зустріло нас майже одразу після прибуття. Оскільки ми жодного разу не були у Львові, то добиралися до місця проживання довго – не тому. Що не знали маршрут, а тому, що постійно озирались навколо, і руки самі тягнулися за фотоапаратами. Годину. Яка залишалася до відкриття Всеукраїнської студентської олімпіади з англійської мови, відбувалося те ж саме, бо ж Львівський університет імені Франка, який запросив до себе студентів з усієї України, знаходиться в історичному центрі міста, де кожна будівля має свою неповторну історію. У дещо хаотичних мандрах по звивистих вуличках, вимощених бруківкою, багато учасників встигли перезнайомитися між собою. Після урочистого відкриття в Дзеркальній залі університету це стало набагато простіше. Ну а ввечері учасники знову зібралися разом і пішли на екскурсію Львовом під керівництвом одного з викладачів університету. Через холод витримали не всі, але найстійкішим цього вечора було дуже мало для справжнього знайомства з древнім Львовом.
Наступного дня почалося власне змагання. Багато хто з учасників жалкував про те, що робота займає майже весь день. Ще б пак – потрібно було написати дві творчі роботи та вирішити завдання з читання, граматики, стилістики, англійської та американської літератур. Але Львів уже зблизив учасників, і ніхто не скаржився на те, що змагалися студенти різних курсів, що далеко не всі вивчають англійську літературу як окремий предмет. Тим не менш, завдання виявились досить цікавими, хоч і складними та подекуди непередбачуваними. Навіть ті, хто приїхав на олімпіаду з англійської не вперше, були здивовані деякими завданнями.
Але ще залишився вечір, і ми вирішили самі собі влаштувати екскурсію. Якщо чесно, багатьом хотілося побачити Львів з висоти, та на ратушу ми вже не встигали. Але навіщо поспішати на ратушу, якщо є Високий замок – місце з неймовірною енергетикою, звідки видно увесь Львів, такий чарівний при заході сонця… Там ми набралися сил, ніби відновилися після важкого дня, і мандрували по Львову до пізнього вечора, дослідили загадковий «Дім легенд» і так і не наважилися зайти до знаменитої криївки.
Ми самі здивувалися. Коли наступного ранку прокинулися бадьорими та повними сил, щоб відправитися на аудіювання та усний тур. Останній, до речі, був незвичайним – я вперше зіштовхнулася з тим, що члени журі слухали не виступ одного учасника, а розмову двох. Це було навіть складніше, тому що перевірялось, окрім всього іншого, наше вміння дискутувати. Дехто розгубився, але більшість успішно справилися з завданням. А вечір знову належав казковому Львову – хто пішов на прогулянку, а хто до оперного театру, на виставу «Весела вдова». Бути у Львові і не побувати на жодній виставі – це майже злочин, тому що це й справді варте того, щоб забути про щоденні клопоти, одягнути найкращу сукню і вимкнути мобільний телефон. Вечір – дотик до мистецтва вразив до глибини душі.
Як же важко було розлучатися з містом-казкою, містом-легендою, навіть тим, хто мав змогу повезти з собою додому почесні грамоти та подарунки. Ще важче було казати «до зустрічі» тим, хто були уже такими близькими завдяки чарам Львова. Але ж наступна зустріч відбудеться через рік – на це і сподіваємось.
Анна Гаврилюк,
студентка 302-ої підгрупи
студентка 302-ої підгрупи