Не згасай, свічко! Не згасай…

Згадайте ту страву, яку ви найбільше любите. Згадали? А тепер уявіть, що ви її не зможете більше їсти. І не тільки її. Уявіть, що їжі взагалі немає. Ні шматочка, ні крихти… Уявіть це відчуття абсолютного голоду. Всепоглинаюче, всеохоплююче… Коли не можеш ні про що інше думати… Уявили? Страшно? Але це лише ваша уява.

Під час Голодомору 1932-1933 років людям не доводилося цього уявляти. Це було їхньою реальністю. Жахливою реальністю, яка забрала життя мільйонів людей. Гинули цілими сім’ями, вулицями, хуторами і селами... Безневинні нещасні люди стали жертвами політичної гри влади проти народу.

День пам’яті жертв голодоморів припадає на четверту суботу листопада. На факультеті філології та журналістики відбулося вшанування жертв Геноциду. Студенти мали змогу переглянути фільми, прослухати лекції та семінари, поспілкуватися з кураторами. Факти, фотографії та відеосюжети, історії людей – все це дало змогу хоч на краплинку більше наблизитися до усвідомлення такого нещастя нашого народу, як Голодомор.
Хоча нашому поколінню ця трагедія здається уже далекою, і ми не можемо уявити всього того жаху, проте забути її не зможе ніхто, навіть через багато поколінь після нас. Адже кожна родина понесла втрати у ті жахливі часи, кожного з нас вона стосується.

Кожен мав змогу запалити свічку як символ того, що ми не забули і ми будемо пам’ятати вічно ті роки. Запалювати меморіальну свічку – традиція давня, що передалася нам ще від предків. Для них вона слугувала аналогом людського життя, душі, що перебуває в тілі. Свічка, що горить, – символ життя, а свічка, що згасла, – смерті. Тож доки свічки пам’яті горітимуть в наших серцях, доти кожна жертва Голодомору буде жити. Хоча б у серці народу.

Токарчук Анна, студентка 51 групи.