«Стежками героїв» 2014: спроба рефлексії

Ось уже 15 років поспіль щовесни відчайдухи з усієї України мають можливість пройти «Стежками героїв». Це туристичні змагання, які щоразу проходять у різних, але завжди таких неповторних куточках українських Карпат.

Команди туристів, озброєні компасом, мапою та наплічниками, повинні якнайшвидше подолати визначений організаторами маршрут, «узявши» по можливості усі контрольні точки (зазвичай вершини гір чи історичні пам’ятки). Довжина маршруту складає: 75 км – для походу 3 ступеня складності, 130 км і 165 км – для мандрівок першої та відповідно другої категорії складності.

Хтось на «Стежки героїв» їде позмагатися. Когось манить краса і велич гір. Є такі, що в безпосередньому спілкуванні із Природою прагнуть відшукати відповіді на вічні та важливі для себе питання…

На цьогорічних «Стежках героїв» була і команда К-2 факультету філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. К-2 – група однодумців, які прагнуть відкривати нові горизонти світу та своїх можливостей. У них була ціль – пройти дистанцію в 75 км від Скель Довбуша (неподалік с. Бубнище Долинського району Івано-Франківської області) до славнозвісного озера Синевир. І ця мета виглядала більш ніж достойно, оскільки майже всі учасники команди були не просто вперше  в Карпатах, вони взагалі вперше були у справжній туристичній мандрівці.

Хто ж вони? До складу команди увійшли: керівник – Сергій Ткаченко, викладач кафедри видавничої справи та редагування, учасники – студенти спеціальності «Видавнича справа та редагування» – Марія Корнілова, Олена Сидорова, Сергій Цигульський, Олег Козупляка, Артем Луценко.

Хронологія мандрівки

День нульовий. Кіровоград – Карпати. Є люди, які полюбляють мандрувати. Потяг, вокзал, автобус, потяг… Як виявилося, цьогорічний склад К-2 тут належить саме до такої категорії людей. Романтика подорожі, чай у потязі, розмови до півночі під монотонний передзвін вагонних коліс… А потім був Львів. Домініканський собор, Високий замок, костьол Святої Єлизавети. Блукання львівськими вуличками і закутками… І знову потяг. Івано-Франківськ. Декілька годин, щоб відчути його шарм… І електричкою – у передгір’я. А там таксі – і за півгодини ми в горах. Ніч. Нашвидкоруч поставили намети.

День перший. Стартували 1 травня по обіді. Через дві години «взяли» перший контрольний пункт. А потім… звернули не на той пригірок… і забрели в хащі. Та ще такі хащі-прехащі. Це було перше випробування психологічного характеру. Ледь вийшли на дорогу. Зорієнтувалися. На вечір зайшли за чепурне село Козаківку. Табір над гірською річкою. Смачнюща вечеря. Нічліг.

День другий.  Сходження на гору Буковинець (1258 м). Гора ніби й невисока, але довелося зробити досить солідний набір висоти – близько 700 м. Це було перше випробування фізичного характеру. Йшли повільно, «насолоджуючись» кожним кроком. Чим вище піднімалися, тим більше радувала око краса краєвидів, що відкривалися перед нами. Така собі відплата за зусилля. Через 4 години гору взяли й подалися хребтами до наступних КП. Дві наступні точки – місця історичної слави героїв ОУН-УПА. Знайти їх було вкрай непросто – допомагали вказівники. Але по яругах полазити довелося.

Потім була перша серйозна втома. Гора й хребет Яворинка. Перший дощ і холодний вітер. Довгий спуск із хребта. Переправа через стрімку ріку. Таборування поночі під горою Щавною. Вечерю готували, підсвічуючи ліхтариками… А ще й гроза почалася. Тому вечеряли в наметі. Дощ, дощ, дощ…

День третій. День рішень. Маша і Сергій відчайдушно долали маршрут, але сил бракувало – і вони вирішили ретельніше підготуватись і взяти участь у змаганнях у наступному році. Далі йшли вчотирьох. Спробували піднятися на Щавну – і забуксували... Але до Синевира дійти все ж хотілося. Тому пішли… залізничною вузькоколійкою, побудованою ще за австрійського періоду. Йти не зовсім зручно, але майже постійно між гір уздовж шумної гірської річки Мизунки.

Надвечір дійшли до лісового господарства Міндунок. Там самотній охоронець Валерій нас гостинно запросив переночувати. Ви не уявляєте, як це було доречно! Після того, як нас мочив цілий день дощ, так приємно було погрітися біля грубки. Хоч трохи просушити мокре взуття та одяг. А ще поїсти такого смачного карпатського супу, ґречно запропонованого Валерієм. Ніч. Дощ, дощ, дощ…

День четвертий. Встали раненько. Поснідали і в дорогу. Вузькоколійка невдовзі закінчилася. Пішли гарною дорогою вздовж тієї ж річки Мизунки. Йшов уже звичний дощ-мжичка, гори в тумані – від цього виглядали якось фантасмагорично. Тиша, лиш монотонно шумить ріка. Йшли швидко. По обіді були в Сеченеві, потім – у Вишкові. Випили кави, з’їли яблук. Звідти подалися на Вододільний хребет, який прокладає межу між Івано-Франківською та Закарпатською областями. Туман. І вітряно нівроку. До підступів на гору Вишківський Горган прийшли через три години. Почало холодати.

Відчуття фінішу розганяло втому, яка набралася за день, адже подолали більше 30 км. Трохи плутаною дорогою через дві години нарешті дісталися озера Синевир. Фініш. Смачна гаряча каша – у подарунок від суддів змагань. Розбиття намету в… дерев’яному будиночку-кемпінгу.

Туманилося. І від цього озеро виглядало особливо містично. Ставало холодно. Ніч…

День п’ятий подарував можливість ще трохи помилуватися Карпатами. Але вже із вікна автобуса. Від Синевира дісталися до Міжгір’я. А звідти – автобусом до Львова. За декілька годин сіли на потяг і на ранок наступного дня були в Знам’янці, а невдовзі й у Кіровограді. Ось так.

P.S. Мандрівка відбулася й сподобалася. Не завадив ні дощ, ні холод, ні вітер. Мета поставлена і досягнута. Найголовніше – є спільна ціль на наступний рік.

P.P.S. Що сподобалося найбільше? Дружня атмосфера, яка панувала в нашому колективі протягом усього часу. І в потязі, і у Львові, і в горах. Ми по-справжньому здружилися. Хлопці та дівчата вразили своєю стійкістю та витримкою, чесністю та позитивним налаштуванням на досягнення цілі. Із такими людьми приємно і відпочивати, і працювати. Я маю велику надію на нашу подальшу конструктивну співпрацю!