Ще вчора він був студентом, а сьогодні - герой
У такі неспокійні для України часи є дуже мало часу на радість, але це лише об’єднує українців, робить нас сильнішими і з кожним днем загартовує. Та найважчий тягар впав на сильні плечі українських чоловіків. Вони, не покладаючи рук, охороняють нашу державу, роблять все, щоб вибороти мир в Україні. Вони звикають жити далеко від своїх дружин, дітей, матерів та батьків. І дуже багато таких воїнів геть зовсім молоді. Ще ніби вчора вони переймалися типовими для юнаків проблемами, раділи життю, а тепер вони готові боротися з ворогом, хоча їм трохи більше (а інколи і менше) двадцяти років. Один з таких відважних хлопців завітав на факультет іноземних мов і розповів, як то воно жити, коли над головою свистять кулі.
Богдан Несин – двадцятидворічний юнак, який має достатньо мужності захищати країну зі зброєю в руках. Вже більше ніж півроку він обороняє українську територію від терористів із ДНР та ЛНР, які зазіхнули на територію України, несучи хаос, розруху та горе. Крім того він ще і … студент факультету іноземних мов.
Юнак спочатку згадав як він наважився поїхати захищати Батьківщину. Він не сказав батькам, на який крок наважився і лише через кілька тижнів вони дізнались про це. Звісно ж матір прохала сина повернутися, але він переконав її, що цей крок був зважений і потрібний. Матір Богдана звісно ж підтримала вибір свого сина. Потім була розповідь про побут в польових умовах, адже він кардинально відмінний від того, який більшість людей має. Також він згадав своїх товаришів по службі. У них не має звертань за статутом, а 60-річні розмовляють з 18-річними на одному рівні, звертаючись по імені, адже немає місця на війні для таких дрібниць.
Студенти задавали питання протягом розмови, наприклад чи вистачає їм продовольства, чи є все необхідне обмундирування та екіпіровка і тому подібне. Богдан відповів, що крім держави їм дуже сильно допомагають волонтери, які часто допомагають та виручать їх, а також згадав про вдячних місцевих жителів, які привозять воду, продукти харчування та інші необхідні речі. Згадав хлопець коли вперше атакував та відбивав позиції ворога, як провів день народження в окопі і замість привітань чув вибухи та свист куль. Не забув юнак і про тих товаришів по службі, які віддали життя за мирне небо над Україною. В свої двадцять два роки Богдан вже побачив і війну, і смерть, але він готовий боротися далі, адже не можна дати ворогові знищити свою Батьківщину.
Весь час студенти слухали гостя , адже було важко і на секунду відвернути увагу від такої щирої та шокуючої розповіді. Ми побажали Богдану удачі, а він в свою чергу дав нам настанову вчитися. Ми зрозуміли, що допоки такі відважні чоловіки готові захищати нашу країну, нам нічого боятися!
Олександр Тихолаз, 34(308) група