Надміцний цемент, що творить та об’єднує націю
18 лютого 2021 року кафедра української мови в зумі організувала й провела усний журнал «Надміцний цемент, що творить та об’єднує націю» для студентів факультету філології та журналістики. Цей захід присвячено 21 лютого – Всесвітньому дню рідної мови.
Завдяки мультимедійній презентації присутні познайомилися з основними кроками, які допоможуть повноцінно перейти на українську мову тим, хто цього прагне. В іронічному ключі продемонстровано настільки важливе використання рідної для багатьох української, якщо це порівнювати з правилами вуличного руху.
Варто шанувати рідну мову представників будь-якої національності. Необхідно вивчати іноземні мови, це допоможе в налагодженні міжнародних зв’язків, можливості подорожувати, комунікувати із закордонними мешканцями, читати художні твори, публіцистику, наукові джерела мовою оригіналу. Проте важливо знати й виконувати закони України, пов’язані з використанням різних мов, у першу чергу – державної – на наших теренах.
Приємно здивувала студентів світлина, датована 1920–1930 роками, на якій зображено чиновника в Харкові, який складає іспит на знання української мови.
Переглянули також документальну стрічку «Соловей співає», присвячену лінгвістичним проблемам. В обговоренні особливо активними були першокурсники, для яких це була перша зустріч із фільмом Лесі Воронюк, Сергія Кримського та інших.
Відзначили із сумом загрожений стан білоруської мови, яка поступово вмирає, бо навіть молоді білоруси вже не знають її, надають перевагу російській. Звернули увагу на приклади притлумлення української і в радянські часи, і на тих землях, що на початку ХХ століття входили до інших держав, зокрема Румунії, і на окупованих нині територіях сходу нашої держави. Усіх зачепив за живе приклад, коли за видання рукописного спортивного журналу українською мовою в 1922 році проти буковинських школярів (вони вчилися з 5 до 8 класу в Чернівцях) у тогочасній Румунії відкрили кримінальну справу. Використання української мови було розцінене як замах на державні устої. І серед пожовклих аркушиків, написаних гарним дитячим почерком про спортивні події рідною для тих дітей мовою, – записка третьокласника про те, що він надсилає 24 леви (так місцеві називали леї, бо на них був зображений лев) редакторові на потреби цього рукописного видання, «щоби й другі діточки мали можливість научитись української азбуки». І це в умовах суцільної румунізації, коли карали навіть за те, що діти між собою на перервах спілкувалися рідною українською.
Ще звернули увагу на двох донеччан. Один після початку російсько-української війни опинився в Ізраїлі. Цей чоловік демонструє подвійні стандарти: в Ізраїлі треба вчити іврит, бо без нього не соціалізується. Проте в Україні йому не треба було вчити українську, бо «так історіческі сложилось». Інший житель Донецька переїхав до Миколаєва й свідомо разом із дружиною пішов на курси вивчення української мови, бо на власні очі бачив російських військових, які на своїх багнетах принесли на Донбас «рускій мір».
Студенти зрозуміли, що цей фільм треба переглянути ще не раз, звернувши увагу на важливі й переконливі аргументи авторів: рідна мова – це надважливо. Це не тільки засіб комунікації, а й основний чинник нації, її щит і меч.
Завідувач кафедри української мови,
професор С. Л. Ковтюх
