Наталя Нічишина
Переможець поетичного конкурсу «ART Hunters» та «Битви поетів» у 2015 році, мовних та літературних конкурсів, олімпіад. Перший вірш написала у віці 9 років під враженням від екскурсії на Шевченкову гору в Каневі. Грає на гітарі, цікавиться культурою Скандинавських країн. Життєве кредо – слова І. Світличного: «Як не я, тоді хто, не тепер, то коли?»
Автор поетичної книги «Порятунок» (2016).
***
Місто тікає з-під ніг,
Котиться
Під колеса машин.
Небо кружляє, як сніг,
Проситься:
Подивись, не спіши.
Містозазираєувічі,
Мружиться,
Сонцетане на брук.
Сотеньоблич
Кужілі,
Сотні чужих рук.
Містозникає, як тінь,
Тулиться
До обважнілихзіниць.
Спи спокійно:
Цівулиці
Не викриютьтаємниць.
***
Пиши вірші
Вночі,
Коли думки крадуть твій сон.
Пиши вірші -
Мовчи
Гучніше, аніж слів мільйон.
Римуй слова -
Співай
Своєї пісні й чуй чужу.
Тікай в книжки -
Стирай
Із сірих будніх днів іржу.
Лови момент -
Спіши
Закарбувати кожну мить.
Стань зимною -
Гріши:
Тобі душа не заболить.
Створи себе -
Твори,
Як музику, свою печаль,
Шукай нове -
Гори!
Виховуй дух міцний, як сталь.
Смілива будь -
Прийми
З рук долі терпкийтрунок.
Кидайся в вир
Грудьми!
Поезія – твій порятунок.
Люби людей -
Залиш
У сотнях душ відбиток свій.
Живи як хочеш, врешті,
Лиш
Не зрадь своїх високих мрій.
***
Спалахнув ліхтарем вечір
Теплий морок, м’який туман
Тонкі вилиці, гострі плечі
Білі руки – рівня снігам
Спалахнув ліхтарем вечір
Темні очі – гіркий цинамон
Дощ солоний планує втечу
Із зіничного й хмарного лон
Спалахнув ліхтарем вечір
Сіре місиво, плесо калюж
Кит небесний ікру мече
На щоках бліді пуп’янки руж
Чорні тіні, минуле за рогом
Слабнуть руки і нікуди йти
Стіни-привиди. Бита дорога
Білий попіл – колишні листи
Люди – колби, байдужі мари
терпкий присмак п‘янкого хмелю
Знищте, вилийте чорні барви
А то цілу планету заллють!
Сум отрутою в серце мітить
Сонця схід – рятувальний пас
Врешті спокій, вогні досвітні
Ліхтар тужно зітхнув... і погас.
***
Досить трагедій!
Сум на чолі
Прошурхотів у безвість.
Я відпускаю тебе. Іди.
Твій час настав, веселість!
Журні думки
Важким тягарем
Більше не ляжуть на плечі.
Я присягну,
Як під вівтарем,
Радості вірність лелечу.
Я стану Сонцем!
Хай біля мене
Душею зігріється кожен.
Розум як лід,
А серце вогненне.
Допоможи мені, Боже!
***
Так багато перехожих –
Обмаль рідних душ.
Я шукаю очі, схожі
На букет бриндуш.
Таких синіх і крилатих,
Із ясним чолом,
Щоб п’янили ароматом,
Не струнким стеблом.
Їх плекати б, як троянду
Принц Екзюпері
І ніколи не пізнати
Іншої зорі.
Зазираю квітам в очі –
Бачу пустоту.
Рідну упізнати хочу –
Та щораз не ту.
А життя таке примхливе:
Мало щастя знать,
Так його ж іще утримать
І не поламать.
Не зробитися рабою,
Рабом не зробить.
Щоб не битвою палкою
Стала кожна мить.
А якщо вогняні хмари
Стріли розіллють,
В грудях стишаться удари,
Згіркне те «люблю»?
Тільки б не скувати клітку,
Не спалить степи,
бо сполохається квітка –
випустить шипи.
Нитка між серцями може
Стати як ланцюг…
Невже знову перехожий,
А не серцю друг?
***
Вітер дубові розчісує волосся,
Мокрі віти до небес здійма.
Дуб підготував вбрання на осінь,
А його зненацька викрала зима.
Пружний стан, гілки його м’язисті
Гнуть морози, як суху траву.
Велетень слухняно скида листя
І вдягає шапку снігову.
Бо закон природи всюди діє,
Бо життя примхливе до усіх:
Хочеш бути – пристосовуй мрії
До жорстоких і реальних віх.
***
Ви бачили небо сьогодні?
Застигло на мить у недії –
І в чорній холодній безодні
Схрестили мечі дві стихії.
Перун у своїй колісниці
На Землю метнув грізний погляд.
Блакитні небесні зіниці
Зненацька налилися кров’ю.
Всі лінії – струни напнуті,
Дерева гострі, як леза.
За вітром Земля похитнулась,
Повітрям густим нетвереза.
І цій метушні усесвітній,
Де й Богу не знано, що буде,
Скорилися простір і вічність,
Лише не схилилися люди.
Війні між Землею і Небом
Без сумніву кинули виклик.
Накинули лати на себе –
Й мечі несподівано зникли,
І тиша тривожна запала.
Не знали маленькі створіння,
Що доля планети хиталась
В ту мить на тонкій волосині.
Не відали: штиль між штормами –
То мир вже чи знаки недобрі?
Гроза чи війна між богами
Чи просто багряний обрій?
***
Обминаю і в думці слово «коханий».
Хай бринить у душі кришталево,
Наче перша тендітна квітка весняна,
Як жагуча спекота серпнева.
Це і легко і важко – поволі звикати
До схожостей наших столиких.
Мені б тільки себе у тобі упізнати,
Мені б тільки до тебе не звикнуть.
Щоб не стали солодкі цілунки гіркими,
А обійми – холодні лещата.
Хочу мовчки торкатись твоєї руки
І в ній серце своє відчувати.
А слова, зайвий наросток в тілі любові,
Тим, хто байдужий залишмо.
Найніжніше звучить не прикрашене слово,
А лунка красномовна тиша.
***
Що буде, коли час зірве всі маски,
Очистить наші душі від лушпиння
Великих перемог, дрібних поразок,
змете старих взаємин павутиння,
Коли постанемо одне ми перед одним
Такими, як задумав нас пан Бог,
І буде кожен наче на долоні
Без страхів перед іншим, осторог?
Що далі: по життю рука за руку
Чи журне «прощавай» неначе постріл?
Зривать на самоті плоди розлуки
Чи карбувати в серці твою постать?
Я – кат твій чи омріяне спасіння?
Ти – мій чи перехожий у кав’ярні?
Пливуть над нами небеса осінні,
Лунають з них мелодії весняні.
І віриться у квітень і відлигу,
В богиню долі і солодке слово.
І наші душі – як закриті книги,
які кортить відкрити знову й знову.
***
На півночі є країна –
Небо з прозорого ситцю.
Морям на китових спинах
Оранжеве сонце сниться.
Морози тримають в покорі
Всі порухи, барви і звуки,
І крихітні змерзлі зорі
Спускаються грітися в руки.
Засніжені гори мов ватні,
Одягнені в місячний обруч.
Тут казка в убранні ошатнім
Крокує з реальністю поруч.
І здасться, бува, у заграві,
в мовчазнім ліснім ореолі,
що обриси гір величаві–
не гори, а велетні-тролі.
Умить оживуть всі легенди,
Межа між світами зітреться,
І місяць, надкушений крендель,
Потоне в небеснім озерці.
У світлі північного сяйва
На кручені плечі фіордів
Зійде глава вікінгів Саймон,
Що щез колись в морі надовго.
Він був найхоробріший воїн,
Вбирався в кольчугу і маску,
Суворий верховний бог Одін
Йому дарував свою ласку.
Всі землі, округи й народи
Складали до ніг йому зброю.
Цар вікінгів впевнено зводив
Людей своїх на поле бою.
І їм не заходило сонце,
І множились їхні багатства.
Безжальні до незнайомців,
Вірні присязі на братство.
Століття як слід ідуть справи
В державі, що Саймон очолив.
Та Саймону хочеться слави,
І тісно вже вікінгу в горах.
Йому ж всі вершини підвладні,
Йому всі моря по коліна!
Поснули фіорди огрядні –
Норвегію Саймон покинув.
А вранці сум’яття в країні:
Пропав головний воєвода.
А Саймон пливе морем синім,
Він скоро підкорить народи
Південні і повернеться
Героєм на батьківщину.
Й не знає, що в гори прорветься
Вороже повстання із тилу.
І мужньо стоятимуть люди,
І битва палка розгориться.
Та доля примхливою буде:
Без Саймона впала столиця.
І сонце не вікінгам світить,
Тут вітер, як звір, завиває,
А Саймон блукає по світу
І болю за край свій не знає.
Розгнівавсь на вікінга Одін
І кару призначив страшенну:
За те, що покинув народ свій,
Блукай між світами даремно!
Сто зим з того часу минуло,
Сто сонць закотилось за обрій,
А човен шукає притулок,
І мечеться вікінг хоробрий.
Країна ж так само прекрасна.
Її заселили нащадки
Людей, що в кольчугах і масках
Завжди уперед, а не задки.
Тут вірять у тролів і досі
І славлять верховного бога,
Так само тріщить на морозі
І губиться в горах дорога.
І тільки у ніч особливу,
Як зірка різдвяна засяє,
Їм чується голос тужливий,
Що військо до бою скликає.
Давно втратив лункість колишню,
Рябиться, мов риб’яча луска,
Луна морем котиться в тиші
І б’ється, як човен, на друзки.
А образ в тумані зникає.
Здивовано зиркають гори:
То вітер шумить чи цар Саймон
Із вічності з ними говорить?
Казки засинають на ранок.
Лиш місячна стежка сріблиться.
Країна зустріне світанок,
І втоне в морях таємниця.