Смоленчук Микола Кузьмович (1927 – 1993 рр.)
«Микола Смоленчук – то ціла епоха в культурно-мистецькому й громадському житті степового краю, що розкинувся від сивочолого Дніпра до Південного Бугу на нашій благословенній Україні. Вихователь і наставник творчої молоді, учитель вчителів, генератор ідей, організатор й учасник літературного процесу, театрально-видовищних заходів і громадських ініціатив, будитель збайдужілих чиновників і змілілих душ сучасників він протягом десятиліття був єдиним членом Спілки письменників, що мешкав у Кіровограді, й до сьогодні, мабуть, є неперевершеним місцевими літераторами ні за масштабом художніх узагальнень в осмисленні життя як простої людини, так і цілої нації, ні за майстерністю митця слова, що дарував читачеві радість заглиблення в різні за жанровим складом твори.
Микола Смоленчук належить до числа тих людей, які, за висловом Ліни Костенко, створюють «гуманітарну ауру нації» - такими словами починає свій есей про свого університетського вчителя випускник філологічного факультету нашого університету, відомий архівіст Олег Бабенко.
Не просто складалося життя Миколи Смоленчука. Ще юнаком він потрапив до фашистського рейху як остарбайтер. Потім – радянські фільтраційні табори, де його «перевиховували». Лише в 1947 року він повертається в рідний Бобринець, де вступає на навчання в Бобринецький сільськогосподарський технікум.
Ще з дитинства майбутній вчений та письменник тягнувся до літературно-художнього слова. Саме тому після закінчення технікуму він не пішов працювати агрономом, а став студентом філологічного факультету Кіровоградського педагогічного інституту. Після його закінчення працював учителем в школах Кіровоградщини та Черкащини. Працюючи директором Кетрисанівської школи , що на Бобринеччині, він розпочав досліджувати життєвий і творчий шлях свого видатного земляка - Марка Кропивницького. Зробив надзвичайно багато для того, щоб заповнити чимало «білих плям» в житті і творчості корифеїв українського театру. Зібрав величезний матеріал, на основі якого йому вдалося створити цінну художню реконструкцію життя та творчості корифеїв українського театру, відобразити соціальне та культурне буття нашого степового краю в другій половині ХІХ ст.
Треба відзначити, що творчою долею сільського учителя опікувався видатний український поет Максим Рильським. Власне він першим поцінував художній та науково-пошуковий талант Миколи Кузьмовича, рекомендував його у члени Спілки письменників України (1963 року).
З вересня 1969 р. М.І. Смоленчук – на посаді старшого викладача кафедри української літератури свого рідного педінституту. Як єдиному з викладачів кафедри, хто мав тривалий досвід роботи у школі, йому доручають розробити курс методики викладання української літератури в школі, керувати шкільною практикою студентів. Надзвичайно ерудований і глибокий викладач, чуйний і щиросердний чоловік стає улюбленцем студентської молоді.
У 1971 р. Микола Смоленчук блискуче захищає кандидатську дисертацію на тему «Драматург і життя (Південний – Бобринецький і Єлисаветградський період життя і творчої діяльності М.Л. Кропивницького)».
Проте на початку1972 року був звільнений з роботи. Причина – обвинувачення в «українському буржуазному націоналізмі» через те, що «читав і поширював» працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У 1979 р подав документи на конкурс із заміщення вакантної посади завідувача кафедри української літератури Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки, а з вересня, як переможець конкурсу, розпочав там роботу.
«Луцький» період життя був продуктивним для вченого і письменника. Як професійний краєзнавець, Микола Смоленчук щиро зацікавився Волинню і, особливо, древнім Луцьком, – багато й охоче подорожував областю, вивчав пам’ятки старовини, працював в архівах і бібліотеках. Згодом зібраний матеріал неабияк прислужиться йому в роботі над художніми творами». За цими матеріалами створені романи «Білі бланкети» та «Смутна доба».
Через деякий час повертається в рідний край. До виходу на пенсію Микола Кузьмович – доцент кафедри української літератури в Кіровоградському педінституті.
Оглядаючи гуманітарну складову історії Кіровоградщини в 60-і – 80-ті роки вже минулого століття, неможливо уявити без внеску М. Смоленчука розвиток численних українських науково-культурних, просвітницьких інституцій області.
Засновник і фундатор меморіальних музеїв М.Кропивницького в Бобринці й Кіровограді на колишній Болотяній (зараз – вулиця М.Смоленчука!), Ю.Яновського в Нечаївці й І.Микитенка в Рівному, янгол-охоронець меморіального будинку родини Тобілевичів в Кіровограді на колишній Знам’янській і першої сцени аматорської трупи (згодом безжально знищений т.зв. «Палац культури Жовтня») і самого Театру Корифеїв, дбайливий літописець «Хутора Надія», Микола Смоленчук протягом півтора десятиліття був єдиним українським письменником у зросійщеному обласному центрі в серці України. Він благословив у світ десятки юних дарувань, що згодом переросли у талановитих митців слова, очолював обласну організацію товариства книголюбів, секції в обласних організаціях Українського товариства охорони пам’яток історії та культури й товариства «Знання». Без нього (його мудрого слова, організаторських здібностей) не обходилась жодна значима культурно-мистецька акція в області. Навіть партійні «бонзи» (так називав їх сам учений), які своїми нападками й переслідуваннями планомірно вкорочували Миколі Кузьмовичу віку, запрошували його – неперевершеного оповідача й знавця історії краю – зустрічати й супроводжувати поважних гостей – чиновно-поважних письменників-лауреатів і депутатів з Києва і Москви, після чого наш край назавжди западав
М. Смоленчук відійшов у вічність на 66-му році життя, залишивши після себе і добру славу, і гарних учнів, і величезний науковий, літературно-художній та краєзнавчий доробок. Він автор дванадцяти художніх, наукових, науково-популярних книг (це якщо брати лише ті, що були випущені окремими виданнями), більше сотні наукових розвідок, культурологічних студій та досліджень, уміщених у республіканській періодиці. Як науковець і письменник Микола Смоленчук писав про М. Кропивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, М. Заньковецьку, І. Мар’яненка, А. Фета, Л. Манька, В. Винниченка, М. Рильського та ін.
Тож учні Миколи Смоленчука лишаються живим пам’ятником його Мудрості, його Справам, передаючи естафету невтомного просвітянського подвижництва на ниві українознавства загалом й краєзнавства зокрема вже своїм учням, прищеплюючи їм почуття залюбленості в Україну – наш безкраїй Степ чи стародавню Волинь, – яке в їхніх душах, свого часу, виплекав Учитель…
А тим часом ошатна меморіальна дошка на стіні Його Альма матер перебирає на себе категорію незгасимої пам’яті про непересічну Людину.
Примітка. Цей матеріал створено на основі нарису
Олега Бабенка, що надрукований в збірнику есеїв
«На сторожі духовності і слова» (Кропивницький, 2021).