УДК 349.2

Лях Інна Олександрівна,

доцент кафедри управління та

адміністрування Навчально-наукового

інституту «Каразінська школа бізнесу»

Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна

Анотація

У статті, на основі аналізу наукових поглядів вчених з приводу тлумачення понять «процедура» та «правова процедура», запропоновано авторське визначення поняття «процедура медіації̈ при вирішенні трудових спорів в Україні». Обґрунтовано, що ключова особливість будь-якої процедури полягає у її етапності. До таких етапів, зокрема, віднесено: 1) підготовчий етап; 2) етап розгляду трудового спору (зустріч та вислуховування сторін конфлікту); 3) спільний пошук шляхів урегулювання спору; 4) складання угоди про вирішення трудового спору.

Ключові слова: процедура, правова процедура, спір, трудовий спір, вирішення спору, медіація, етап.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Медіація, як один із ефективних альтернативних способів вирішення конфліктів / Офіційний веб-сайт Регіональна торгово-промислової палати Миколаївської області URL: https://rtpp.com.ua/news/mediatsiya-instrument/
2. Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: монографія. К.: Атіка, 2005. 352 с.
3. Касьяненко Л. М. Юридичний процес і правова процедура у фінансовому праві. Публічне право. 2014. № 1. С. 54-59.
4. Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний посібник. Вид. 2-ге, доп. та перероб. К.: Атіка, 2003. 576 с.
5. Протасов В. Н. Юридическая процедура. М. : Юрид. лит., 1991. 79 с.
6. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К.: "Укр. енцикл." 1998. С. 185-186.
7. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. К.: Укр. енцикл., 2003. Т. 5: П - С. 736 с.
8. Лагода О. С. Адміністративна процедура: теорія і практика застосування : дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07. Ірпінь, 2007. 187 с.
9. Галіцина Н. В. Адміністративно-правові засади процедури створення та функціонування товариств з обмеженою відповідальністю в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07. Запоріжжя, 2010. 248 с.
10. Николина К. Належна юридична процедура: теоретичні аспекти визначення. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Вип. 94. С. 44-46.
11. Басов А.В. До питання про визначення поняття «юридична процедура». Вісник Академії митної служби України. Серія «Право». № 2. С. 17–22.
12. Грищенко Р.С. Щодо проблеми визначення поняття «процедура притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності» URL: http://www.lsej.org.ua/6_2019/43.pdf
13. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы М.: Новый Юрист, 1999. 240 с. URL: http://bibliograph.com.ua/teoria-gosudarstva-i-prava-4/13.htm
14. Административное право и административный процесс: старые и новые проблемы (по материалам «Лазаревских чтений»). Государство и право. 1998. № 8. С. 5-32.
15. Толстой Ю.К. Еще раз о правоотношении. Правоведение. № 1. С.32-36
16. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. Харків : Консум, 2001. 656 с.
17. Шумова К.А. Принципы медиации: диссертация кандидата на соискание ученой степени кандидата юридических наук: 12.00.15. Саратов, 2016. 196 с.
18. Медіація у професійній діяльності юриста: підручник / авт. кол.: Т. Білик, Р. Гаврилюк, І. Городиський та ін. Одеса : Екологія, 2019. 456 с.

УДК 347.91/.95

Лабань Олена Олексіївна,

головний спеціаліст відділу розгляду

звернень та надання публічної інформації секретаріату

Касаційного адміністративного суду апарату Верховного Суду

e-mail: [email protected]

Анотація

У дослідженні визначаються особливості спростування як основного засобу захисту відповідача проти позову. Автор визначає спростування як необґрунтовану доказами незгоду відповідача з визначеними у позовній заяві позивачем вимогами, доказами, поясненнями, наданими позивачем та/або іншими учасниками цивільного процесу. Спростування правових доводів може стосуватися посилань позивача на нормативні правові акти, їх зміст, значення та застосування в конкретному випадку. Специфіка спростування проявляється у тому, що як у випадку, коли відповідач не спростовує позовні вимоги, так і у випадку, коли він повідомляє таке спростування, досить часто воно не підкріплюється жодними мотивованими поясненнями і може лише виражати особисте ставлення відповідача до заявленого позову.

Автор зауважує, що судова практика свідчить про те, що використання спростування може носити як теоретичний, так і практичний характер, оскільки його застосування може сприяти поданню доказів. Автор наголошує, що відповідач може застосовувати з різних міркувань: недостатність знань про можливості захисту своїх прав та інтересів в суді, неможливість отримання доказів, непідготовленість до процесу.

В ході дослідження автор виокремлює такі основні напрямки дослідження спростування як засобу захисту відповідача проти позову: віднесення спростування до матеріально-правової складової заперечення проти позову; заперечення доцільності виокремлення спростування як засобу захисту відповідача; визначення спростування самостійним засобом захисту відповідача.

Автор наголошує, що спростування доцільно вважати первісною реакцією відповідача, який не погоджується із заявленими позивачем вимогами або ж доказами, наданими іншими учасниками процесу. В майбутньому така реакція може посилюватись поданням доказів, що призводить до трансформації спростування в заперечення, зустрічний позов, або може призвести до задоволення обґрунтованих вимог позивача.

Ключові слова: відповідач, цивільний процес, захист, позивач, судовий розгляд, засоби захисту, спростування, заперечення.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Елистратова А.Н. Теоретические и практические аспекты защиты ответчика против иска : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.15. Саратов, 2014. 197 с.
2. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. Основные вопросы учения об иске. М., 1965. 190 с.
3. Арапов Н.Т. Встречный иск в советском гражданском процессуальном праве : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.15. Саратов, 1964. 197 с.
4. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс. М., 1954. 407 с.
5. Авдюков М.Г. Судебное решение. М., 1959. 192 с.
6. Воложанин В.П. Защита субъективных прав участниками гражданского процесса. Российский юридический журнал. 2006. № 1. С. 142-144.
7. Трашкова Н.М. Защита ответчика в гражданском процессе : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.15. М., 2009. 198 с.
8. Елистратова А.Н. Теоретические и практические аспекты защиты ответчика против иска : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.15. Саратов, 2014. 197 с.
9. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV. URL : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 (дата звернення : 12.10.2019).
10. Хесин Д. А. Средства защиты интересов ответчика в гражданском и арбитражном судопроизводствах. Арбитражный и гражданский процесс. 2004. № 1. С. 8-12.
11. Добровольский А. А., Иванова С. А. Основные проблемы исковой формы защиты права. М., 1979. 159 с.
12. Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства. СПб. : Тип. М.М. Стасюлевича, Т. 1. 454 с.
13. Васильева Г.Д. Защита ответчика против иска в гражданском судопроизводстве. Красноярск, 1982. 108 с.

УДК 347.661.7

Ковальчук Альбіна Миколаївна,

суддя Хмельницького окружного адміністративного суду

e-mail: [email protected]

Анотація

Представлене автором дослідження окреслює основні ознаки та особливості правової природи права на обов’язкову частку у спадщині. У досліджені визначено місце права на обов’язкову частку в системі спадкового права та відокремлено це право від спадкування за заповітом та за законом. Автор робить висновок про те, що досліджуване право наділене особливостями обох видів спадкування і потребує виокремлення в окрему главу в межах ЦК України.

Приділено окрему увагу визначенню поняття та ознак права на обов’язкову частку у спадщині. Серед іншого, автор визначає такі ознаки: є обмеженням свободи заповіту; виступає гарантіє прав та законних інтересів осіб, що знаходились на утримання спадкодавця; обмежене виключним переліком суб’єктів; здійснюється лише у випадку прийняття спадщини; усі суб’єкти, наділені цим правом, володіють ним рівною мірою (крім випадків, коли встановлюється зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині).

Автор визначає право на обов’язкову частку як переважне право спадкоємця, вказуючи на те, що ним наділені не всі спадкоємці, а лише ті, що перебували на утриманні спадкодавця. Крім того у статті автор наголошує, що право на обов’язкову частку майна у спадщині спрямоване не лише на захист прав та інтересів спадкоємців, але й померлої особи (спадкодавця), коли мова йде про випадки усунення від спадкування

На підставі аналізу судової практики автор аналізує підстави та наслідки усунення від спадкування обов’язкової частки. Серед таких підстав автор визначає ухилення від виконання обов’язків по утримання спадкодавця. Автор робить висновок про те, що під ухиленням від обов’язків необхідно розуміти не лише пряму відмову від сплати коштів на утримання спадкодавця, а й неодноразову зміну місця проживання, приховування його, ухилення від трудової діяльності з метою уникнення стягнення аліментів. Тому у випадках усунення спадкоємця від спадщини необхідно не лише встановити факт непрацездатності спадкодавця, а й факт безпорадного стану спадкодавця, потребу його в допомозі і факт ухилення спадкоємця від надання такої допомоги.

Ключові слова: право на обов’язкову частку, спадкування, заповіт, усунення від спадкування, спадкоємці.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. Офіційний вісник України. 2003. № Ст.461.
2. Сураєва В. Право на обов’язкову частку у спадщині. URL: http://nasledstvo.at.ua/publ/nasledstvennoe_pravo/pravo_na_obov_jazkovu_chastku_u_spadshhini/6-1-0-144 (дата звернення : 15.06.2019).
3. Закиров Р.Ю. Наследование по завещанию по российскому гражданскому праву: дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.03. Барнаул, 2004. 205 c.
4. Шилохвост О. Ю. Наследование по закону в российском гражданском праве. М. : Норма,2006. 272 с.
5. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області у справі № 307/507/13-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31751577 (дата звернення : 15.06.2019)
6. Бутовский А.Н. Право преимущественной покупки по действующим законам и по проекту Гражданского Уложения. Вестник права. 1905. № 6. С. 141-191.
7. Скловский К., Смирнова М. Институт преимущественной покупки в российском и зарубежном праве. Хозяйство и право. 2003. № 11. С. 103-108.
8. Занковский С.С. Предпринимательские договоры. М.: Волтерс Клувер, 2004. 304 с.
9. Белов В.А. Гражданское право: Общая и Особенная часть : учебник. М. : Центр ЮрИнфоР, 2003. 960 с.
10. Леонова Л.Ю. Преимущественное право покупки: история возникновения, осуществление и защита. Законодательство. 2002. № 9. С. 18-26.
11. Джапаридзе С.А. Наследование по закону в советском гражданском праве : автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. : 12.00.03. Тбилиси, 1956. 31 с.
12. Спадкове право: Нотаріат. Адвокатура. Суд: Наук.-практ. посіб. / С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, О.М. Клименко, С.Я. Рабовська, Л.О. Кармаза та ін.; За заг. ред. С.Я. Фурси. К.: Видавець Фурса С.Я. : КНТ, 2007. 1216 с.
13. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 року. Відомості Верховної Ради України. 2002. № 21-22. Ст. 135.
14. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України : науково-практичний коментар. К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. 532 с.
15. Рішення Дніпропетровського районного суду у справі № 2-6799/11. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36360837 (дата звернення : 15.06.2019).
16. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія та практика : навчальний посібник. К. : Атіка, 2002. 496 с.
17. Жилінкова І.В. Актуальні питання спадкового права України : матеріали до семінару. Х. : Ксилон, 2009. 340 с.

УДК 347.2 (477)

Книш Зоряна Ігорівна,

юрисконсульт ТзОВ «Західелектромонтаж»,

[email protected]

https://orcid.org/0000-0002-6548-3301

Анотація

На основі проаналізованих наукових праць та нормативних актів автор статті сформулював власне визначення поняття внутрішньо переміщених осіб; запропонував принципи цивільно-правового захисту права власності внутрішньо переміщених осіб.

Встановлено, що внутрішньо переміщеною особою є особа, яка законно проживала на окупованій території та території операції Об'єднаних сил, була змушена залишити місце постійного проживання, самостійно обрала місце внутрішнього пересування та де має постійне місце проживання. проживання.

З'ясовано, що українське законодавство не має принципів захисту права власності внутрішньо переміщених осіб. Така ситуація не відповідає міжнародним принципам захисту прав цих осіб і може призвести до звуження прав та інтересів цих осіб у відносинах власності. До принципів захисту права власності внутрішньо переміщених осіб належать: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; судовий захист цивільних прав та інтересів; справедливість, добросовісність та розумність. Було зазначено, що складність застосування принципу неприпустимості позбавлення права власності полягає в тому, що внутрішньо переміщені особи володіють майном як на окупованій території, так і в Україні. Було зазначено, що якщо майно внутрішньо переміщених осіб було залишено на окупованій території, держава Україна не може гарантувати, що майно цієї особи є доступним, а примусове позбавлення застосовується до цього майна, оскільки юрисдикція державних органів України фактично є обмежена на цих територіях. Зроблено висновок, що принцип судового захисту прав власності внутрішньо переміщених осіб може бути використаний у разі визнання, відновлення права власності на їх власність, включаючи право на спадкове майно, залишене на окупованій території. Такі принципи, як справедливість, добросовісність та розумність, можна трактувати ширше стосовно права власності внутрішньо переміщених осіб, оскільки широкий підхід максимально враховуватиме інтереси цих осіб.

Ключові слова: внутрішньо переміщені особи, власність, принципи охорони, справедливість, розумність, добросовісність.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Кількість зареєстрованих ВПО станом на 09.12.2019. URL: https://www.msp.gov.ua/news/17989.html.
2. Соколов О. М. Юрисдикційний захист майнових прав внутрішньо переміщених осіб. Прикарпатський юридичний вісник. 2017. Вип. 6(1). С. 112–115.
3. Теремецький В. І., Соколов О. М. Способи захисту майнових прав внутрішньо переміщених осіб. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Право. Зб. наук. пр. Маріуполь: МДУ, 2018. Вип. 16. С. 30–39.
4. Бовкун Е. М. Набуття, реалізація і припинення правового статусу внутрішньо переміщеної особи в Україні. Часопис Київського університету права. 2018. № 4. С. 66–69.
5. Хомишин І. Реалізація права на освіту внутрішньо переміщеними особами. Law. 2017. Вип. 884. № 1. С. 186–192. https://doi.org/https://doi.org/10.23939/law2017.884.186
6. Балуєва О. В., Аракелова І. О. Дискримінація внутрішньо переміщених осіб в Україні: архетипна природа. Публічне урядування. 2016. № 2. С. 48–58.
7. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб: Закон України від 20.10.2014 № 1706-VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1706-18#Text
8. Вашкович В.В. До питання визначення та характеристики внутрішньо переміщених осіб. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Здійснення та захист прав внутрішньо переміщених осіб». 2018. Ужгород. С. 41–44.
9. Деякі питання оформлення спадкових прав на майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території України та на території проведення антитерористичної операції. Особливості відчуження нерухомого майна, що знаходиться на непідконтрольній Україні території: інформаційний лист Відділення Нотаріальної палати України м. Києва від 27.06.2017 р. URL: https://vnpu.kiev.ua/?p=2816
10. Керівні принципи з питань про переміщення осіб всередині країни 1998 р. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/internal_displacement_principles.shtml
11. Protecting Internally Displaced Persons. URL: https://rm.coe.int/handbook-costas-paraskeva-eng/168076087f
12. Справа «Ксенідес-Арестіс проти Туреччинни» від 22.12.2005. URL: https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=09000016806b592c
13. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text
14. Особливості застосування понять добросовісності, розумності та справедливості в цивільному праві. Юридична Україна. 2012. № 9. С. 41–46.
15. Гальчева А., Ткачёв И. Власти раскрыли количество принадлежащей украинцам земли в Крыму. URL: https://www.rbc.ru/economics/13/04/2020/5e9444249a79479816c0d64a

УДК 340.18

Коломієць Владислав Миколайович,

здобувач кафедри конституційного,

адміністративного та фінансового права

Тернопільського національного економічного університету

e-mail: [email protected]

Анотація

У статті представлені результати дослідження генези правоохоронних органів у Збройних Силах на території України від найдавніших часів до сучасності - формування Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. Розглянуто приклади функціонування правоохоронних підрозділів в армії від Київської Русі до створення Військової служби правопорядку у Збройних Силах України.

Під час вивчення проблеми були застосовані як основні методи історико-правового, порівняльного, структурно-функціонального аналізу, порівняльно-правові, хронологічні методи.

На закінчення, пройшовши довгий шлях еволюції від князівських дружин Київської Русі через козацькі формування та до широкомасштабних реформ початку XIX століття, об’єктивні умови для створення та законодавчого регулювання спеціальних підрозділів армії в системі державної організації двох імперій, під владою яких українські землі - Російська та Австро-Угорська.

У козацький період з українських військ із структури армії почали виникати окремі установи з охорони правопорядку, які можна було вважати прототипом військово-правоохоронних органів. Традиції Запорізької Січі в правоохоронній системі військової організації загалом були прийняті Військом Запорізьким та Гетьманщиною, де система нагляду, контролю за дотриманням та накладенням покарань за невиконання закону була колегіальною. У ХІХ столітті у провідних державах Європи було проведено законодавче оформлення частини правоохоронних підрозділів у формі військ внутрішньої варти. У Російській та Австрійській (з 1967 р. Австро-Угорської) імперіях, незважаючи на наявність потужних армій та поліції з їхніми повноваженнями та функціями, з метою їх зміцнення окремо створена внутрішня жандармерія. У разі вчинення правопорушень військові частини жандармів карались відповідно до дисциплінарних приписів військового законодавства та підлягали військовому судочинству. Після втрати державності УНР у 1920-1921 рр. У міжвоєнний період на різних українських землях діяли військово-правотворчі одиниці СРСР, Співдружності Польщі, Чехословаччини та Румунії. У радянський період історії України військові начальники в гарнізонах займалися підтримкою правопорядку, боротьбою з правопорушеннями та злочинами військовослужбовців.

З розпадом Радянського Союзу ці та інші воєнізовані підрозділи лягли в основу розвитку Збройних Сил України. Їх формування відбувалося у складних умовах розбудови незалежної України. Лише в період незалежності в Україні вдалося створити окрему повноцінну спеціалізовану структуру, яка зосереджувалась на виконанні відповідних функцій, передбачених Законом України «Про військове забезпечення правопорядку у Збройних Силах України» у 2002 р. потенціал для перетворення на Військову поліцію.

Ключові слова: правоохоронні органи, Збройні сили України, історія, військові правоохоронні органи, військова поліція.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В. та ін. Нариси історії державної служби в Україні; редкол.: С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]. Київ: Ніка-Центр, 2009. 536 с.
2. Бандурка О. М. Оперативно-розшукова діяльність. Частина 1. Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. 244 с.
3. Банчук-Петросова О.В. Аналіз стратегічних пріоритетів реалізації кадрової політики у військових формуваннях колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Економiка та держава. 2014. № 1. С. 111-114.
4. Боняк В. О. Становлення та розвиток правоохоронних органів України: історико-правовий аспект. Матеріали міжкафедрального круглого столу «Правоохоронна функція держави: теоретико-методологічні та історико-правові підходи дослідження» (Харків, 23 жовтня 2012 р.). Харків: ХНУВСУ, 2012. С. 53-56.
5. Глызин С.В.Войска называются внутренними: учебник; 2-е изд., перераб. и доп.Москва: Русское слово, 2007. 201 с.
6. Гриценко В.Г. Адміністративно-правові засади оптимізації правохоронної системи в Україні: монографія. Кіровоград: Полімед-Сервіс, 2014. 427 с.
7. Закревський А.Є. Правовий статус спеціалізованих підрозділів поліції у Галичині в складі Австрії та Австро-Угорщини (1772–1918 рр.). Форум права. 2011. №4. С. 272-276.
8. Іванов С.Ю. Формування правоохоронних органів за доби Української Центральної Ради. Право і безпека. 1999. С. 17-23.
9. Пономарев П.А. О создании военно-полицейских формирований Российской империи в начале ХIХ в. и особенностях их функционирования в Восточной Сибири (на примере института внутренней стражи). Труды Академии управления МВД России. 2019. № 3(51). С. 79-87.
10. Сідак B.C. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921рр. Київ: Альтернативи, 1998. 320 с.
11. Фомин О.Е. Корпус внутренней стражи в правоохранительной системе Российской империи (1811–1864 гг.): дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 1999. 209 с.
12. Хамула П. Особливості становлення та розвитку правоохоронних органів на території України: історичний аспект. Віче. № 4. С. 28-31.
13. Яцик Т.П., Тесляр М.В. Генезис становлення та розвитку правоохоронних органів, що здійснюють досудове розслідування злочинів у сфері оподаткування. Міжнародний юридичний вісник: актуальні проблеми сучасності (теорія та практика). 2017. Вип. 4-5 (8-9). С. 208-214.