УДК 342.9

Хайдер Саід Джіхад Аль-Саеді,

адвокат,
Місан, Республіка Ірак

Анотація

В даній науковій статті досліджено види дисциплінарної відповідальності державних службовців в Україні. Дисциплінарна відповідальність є родовим поняттям. Її видовою категорією є дисциплінарна відповідальність державних службовців, яка теж на нашу думку, в більшій мірі виражається через позитивний аспект. Тобто позитивна дисциплінарна відповідальність державних службовців полягає в особливому стані державного службовця, що характеризується високим рівнем його правосвідомості та правової культури, розумінням важливості та значення інтересів суспільства і держави, високорезультативним виконанням покладеним на нього державою завдань та обов’язків в сфері публічно-правових відносин.

В розрізі здійснюваного нами дослідження та враховуючи особливості правового становища державного службовця в Республіці Ірак, ми притримуємося точки зору про позитивну дисциплінарну відповідальність державних службовців, яка на нашу думку, являє собою відзначення державою в особі компетентного суб’єкта результатів правової поведінки державного службовця.

Узагальнюючи концептуальні підходи до визначення позитивної дисциплінарної відповідальності державних службовців відзначено, що: 1. проявляється у сумлінному виконанні взяти на себе завдань та функцій держави; 2. виражає позитивний правовий вплив на поведінку державного службовця через застосування заходів заохочення та стимулювання; 3. невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, що спричинене безвідповідальною поведінкою державного службовця передбачає застосування до суб’єкта громадського осуду його негативної поведінки та зневаги; 4. застосування позитивної дисциплінарної відповідальності державних службовців можливе лише щодо цивільних службовців державної служби, тоді як при притягненні до дисциплінарної відповідальності державних службовців, які виконують особливі завдання від імені держави мова йде про спеціальну дисциплінарну відповідальність державних службовців.

Запропоновано залежно від правового статусу суб’єкта дисциплінарної відповідальності виокремлювати два види дисциплінарної відповідальності державних службовців: а) військова дисциплінарна відповідальність – суб’єктом є особа, яка за вчинення дисциплінарного проступку відповідає згідно статутів; б) цивільна дисциплінарна відповідальність – суб’єктом є державний службовець, який виконує завдання та функції від імені держави, які не носять особливого характеру, а настання позитивної юридичної відповідальності передбачено законодавством про державну службу.

Ключові слова: державний службовець, дисциплінарна відповідальність, дисциплінарний проступок, дисциплінарне стягнення, інститут адміністративного права.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Морозова Л.А. Теория государства и права: Учебник. М.: Юристъ, 2002. 414 с.
2. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Правомірна поведінка, правопорушення та юридична відповідальність. К.: Вид-во економ. ун-ту, 1996. 183 с
3. Теорія держави і права / Упоряд. Л.М. Шестопалова. К.: Прецедент, 2004. 224 с.
4. Нижник Н., Плахотнюк Н. Відповідальність – інструмент управління. Віче. 2001. № 5. 75 с.
5. Недбайло П.Е. Система юридических гарантий применения правовых норм. Правоведение. 1971. № 3. С.50-51.
6. Венедиктов В.С. Теоретические проблемы юридической ответственности в трудовом праве. Харьков: Консум, 1996. 136 с.
7. Теория государства и права / Под ред. В.К. Бабаева. М.: Юристъ, 1999. 550 с.
8. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношениях. М.: Юрид. лит., 1974. 351 с.
9. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность (очерк теории). М.: Юрид. лит., 1976. 216 с.
10. Рыбаков В.А. Позитивная ответственность (воспитательные аспекты). Лекция. Рязань: РВШ МВД СССР, 1988.
11. Скобелкин В. Н. Дисциплинарная ответственность рабочих и служащих. Воронеж: Центр.-Чернозем. кн. изд-во, 1985. 94 c.
12. Гавриленко Д. А. Государственная дисциплина: сущность, функции, значение; под ред. А. П. Шергина. Минск: Наука и техника, 1988. 328 c.
13. Корнута. Л. M. Дисциплінарна відповідальність державного службовця в Україні: теоретичний та практичний аспекти. Актуальні проблеми держави та права. 2013. С. 84–90. URL: www.apdp.in.ua/v62/13.pdf 

УДК 349.2

Соцький Артур Михайлович

кандидат юридичних наук, доцент,
в.о. завідувача кафедрою юриспруденції
Чернівецького інституту Міжнародного гуманітарного університету

Анотація

У статті досліджується сучасна система колективних трудових правовідносин у сфері праці. Розкривається сутність та зміст елементів структури колективних трудових правовідносин. Аналізуються норми чинних нормативно-правових актів у сфері регулювання колективних трудових правовідносин, а саме законодавство України, яке регулює діяльність профспілок, організацій роботодавців, ведення колективних переговорів, укладення колективних договорів і угод, вирішення колективних трудових спорів. Також зазначено думки багатьох вчених-науковців щодо виокремлення основних ознак даних відносин, безпосередньо про об’єкти та суб’єкти колективних трудових правовідносин.

Зазначено, що об’єктом колективних трудових правовідносин є колективні інтереси суб’єктів зазначених правовідносин, оскільки саме з приводу цих інтересів суб’єкти (як правило, колективні) вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні права і виконують кореспондуючі ним обов’язки. Також у статті виокремлена низка їх видів, наприклад, участь працівників, їх представників в управлінні підприємством, установою, організацією, ведення колективних переговорів з укладення колективних угод і колективних договорів.

Детально проаналізовано положення чинних нормативно-правових актів щодо вивчення суб’єктів колективних трудових правовідносин та зроблені підсумовуючі висновки. У також статті визначається суб'ктний склад колективних трудових правовідносин. На підставі аналізу актів чинного трудового законодавства України дається характеристика правового статусу профспілок як суб'єктів колективних трудових правовідносин. Вносяться пропозиції щодо його закріплення у проекті Трудового кодексу України.

Виначено, що на локальному рівні суб’єктами колективних трудових правовідносин із ведення переговорів і укладення колективних договорів є первинні профспілкові організації, а у разі їх відсутності - представники (представник) працівників. Викликає заперечення позиція розробників проекту Трудового кодексу України щодо не включення до його змісту норм, які пов’язані із правовим статусом профспілок, їх об’єднань.

Ключові слова: трудові відносини, трудове право, форма трудового права, індивідуальні трудові правовідносини, трудовий договір. 

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Щотова Ю.М. Професійні спілки як особливий суб’єкт трудового права України: монографія. К.: «Генеза», 2013. 360 с.
2. Костюк В.Л. Правосуб’єктність у трудовому праві: проблеми теорії та практики: Монографія. К.: Видавепь. монографія. К.: «Генеза», 2013. 360 с.
3. Мельник К.Ю. Трудове право України: підручник. Харків: Діса плюс, 2014. 480 с
4. Общетеоретическая юриспруденция: учебник / под ред. Ю.Н. Оборотова. О.: Феникс, 2011. 245 с.
5. Порядок оцінки відповідності критеріям репрезентативності та підтвердження репрезентативності суб'єктів сторін профспілок та організацій роботодавців: Наказ Національної служби посередництва і примирення затверджено. Бюлетень Національної служби посередництва і примирення. 2011 р. № 7. № 7-8.
6. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України від 15 вересня 1999 року. Відомості Верховної Ради України. 1999 р. № 45. Ст. 397.
7. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. К., 1996. 231 с.
8. Слободян І.Ю. Роль профспілки як суб’єкта колективних трудових правовідносин. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія Право. №4(16), 2017. С. 130-134.
9. Циганчук Н.А. Професійні спілки як суб’єкт трудового права: автореф. дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.05. X., 2004. 18 с. 

УДК 342.9

Піскунова Ольга Борисівна,

здобувач Науково-дослідного інституту
публічного права
e-mail: [email protected]

Анотація

В науковій статті здійснено аналіз наукових позицій вчених щодо розуміння терміну «адміністративно-правовий статус» та виокремлення його основних елементів. В науковій праці констатовано дуалістичний характер адміністративно-правового статусу уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) з питань запобігання та виявлення корупції, оскільки з одного боку ведеться мова про статус уповноважених підрозділів, а з іншого – про статус уповноважених осіб з питань запобігання та виявлення корупції як посадової особи.

Визначено, що адміністративно-правовий статус уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) з питань запобігання та виявлення корупції – це нормативно-правове закріплення місця уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) в системі суб’єктів реалізації антикорупційної політики держави щодо запобігання та виявлення корупції, що передбачає закріплення юридичних прав, обов’язків та гарантій, які реалізуються у межах адміністративно-правових відносин шляхом застосування відповідного правового інструментарію необхідного для виконання тієї юрисдикції держави, які стали підґрунтям їх утворення, а також порядку взаємодії з іншими державними та громадськими інституціями щодо викоренення корупції як негативного соціально-правового явища. Визначено структуру адміністративно-правового статусу уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) з питань запобігання та виявлення корупції, що полягає у відповідній злагодженості та взаємодоповненості елементів, які утворюють наступні блоки: 1) цільовий (цілі, завдання, функції); 2) структурно-організаційний (структура, порядок взаємодії, зовнішні і внутрішні зв’язки); 3) компетенційний та 4) відповідальність.

Ключові слова: адміністративно-правовий статус, елементи, уповноважені підрозділи (уповноважені особи) з питань запобігання та виявлення корупції, запобігання, протидія, виявлення, корупція, антикорупційна політика, антикорупційне законодавство.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Адміністративне право України : підруч. / [Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, В. В. Богуцький та ін.]; за ред. Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, В. В. Зуй. Харків : Право, 2010. 624 с.
2. Ельцов Н. С. Правовой статус территориальных органом юстиции : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. М., 2003. 211 с.
3. Коломоєць Т. О. Адміністративне право України. академічний курс : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2011. 576 с.
4. Алехин А. П., Кармолицкий А. А., Козлов Ю. М Административное право : [учебник]. М. : ЗЕРЦАЛО, ТЕИС, 1996. 608 с.
5. Князька Л.А. Адміністративно-правове регулювання в галузі соціального захисту населення : автореф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2010. 20 с.
6. Бахрах Д. Н. Административное право : [учебник для вузов]. М. : Издателство БЕК, 1999. 368 с.
7. Лебідь Н. В. Адміністративно-правовий статус державних інспекцій в Україні : автореф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.07 Харків, 2004. 19 с.
8. Комарова Ю.М. Адміністративно-правовий статус Національного антикорупційного бюро України : дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2018. 229 с.
9. Демків Д. М. Адміністративно-правове забезпечення взаємодії Спеціалізованої антикорупційної прокуратури з іншими правоохоронними органами : автореф. … дис. канд. юрид. наук : 12.00.07. Тернопіль, 2019. 23 с.
10. Приходько А. А. Адміністративно-правове забезпечення запобігання та протидії корупції в Україні за умов євроінтеграції : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.07. Дніпро, 2020. 485 с.
11. Фодчук А. Б. Поняття, ознаки та структура адміністративно-правового статусу викривачів корупції. Юридична наука. 2019. № 3. С. 112–121.
12. Іщук Д. О. Адміністративно-правовий статус спеціалізованих суб’єктів протидії корупції в Україні : моногр. Київ : Вид. дім «Гельветика», 2020. 356 с.
13. Іванов О. В. Адміністративно-правовий статус Національного агентства з питань запобігання корупції : автореф. дис. канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2019. 20 с.

УДК: 342.95 (477)

Невядовський Владислав Олегович,

кандидат юридичних наук, доцент,
заступник декана з навчально-методичної роботи факультету № 1
Харківського національного університету внутрішніх справ
http://orcid.org/0000-0002-3107-1464
e-mail: [email protected]

Анотація

Встановлено, що громадський контроль в контексті окресленої проблематики найбільш доцільно розуміти як спеціальний напрям діяльності громадськості (окремих громадян та громадських об’єднань), що направлений на оцінку якості вищої освіти в державі, сприяння діяльності закладів вищої освіти та забезпечення управління ними, а також розроблення практичних та юридичних механізмів загального підвищення якості вищої освіти.

Запропоновано наступне визначення самоврядного контролю: це особливий вид контролю за якістю вищої освіти в Україні, реалізація якого відбувається в контексті організаційно-управлінської діяльності закладів вищої освіти та спрямовується на формування та забезпечення високого рівня якості освітньої діяльності в них, а також високого науково-педагогічного рівня його працівників.

З’ясовано, що самоврядний контроль за якістю вищої освіти характеризується наступними особливостями: по-перше, подібний контроль відбувається в системі поточної організаційно-управлінської діяльності закладів вищої освіти та забезпечується його керівництвом, а саме безпосередньо керівником та колегіальним органом управління; по-друге, самоврядний контроль має подвійну нормативну основу, яку складають як нормативні акти законодавчого та підзаконного рівнів, так і локальні документи видані в межах певного закладу вищої освіти; по-третє, методи самоврядного контролю направлено на забезпечення якості вищої освіти у різних секторах роботи закладів вищої освіти та, зокрема, пов’язані із підвищенням науково-педагогічного потенціалу його працівників.

Узагальнено, що самоврядний та громадський контроль за якістю вищої освіти – це особливі та досить своєрідні типи контрольної діяльності, головною специфікою яких є відсутність владно-управлінської ознаки та можливості застосовувати державний примус, адже їх реалізація покладається на суспільні осередки та в цілому виражає спосіб соціальної регуляції.

Ключові слова: контроль, якість вищої освіти, громадський контроль, самоврядний контроль. 

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Про вищу освіту: Закон України від 01.07.2014 №1556-VII. Відомості Верховної Ради України. 2014. №37 38. ст.2004.
2. Про освіту: Закон України від 05.09.2017 №2145-VIII. Офіційний вісник України. 2017. №78. ст.2392.
3. МОН пропонує для громадського обговорення проєкт нової редакції «Положення про акредитацію освітніх програм, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» // Офіційний веб-портал Міністерства освіти та науки. URL: https://mon.gov.ua/ua/news/mon-proponuye-dlya-gromadskogo-obgovorennya-proyekt-novoyi-redakciyi-polozhennya-pro-akreditaciyu-osvitnih-program-za-yakimi-zdijsnyuyetsya-pidgotovka-zdobuvachiv-vishoyi-osviti.
4. МОН пропонує для громадського обговорення проєкт положення Про акредитацію незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти // Офіційний веб-портал Міністерства освіти та науки. URL: https://mon.gov.ua/ua/news/mon-proponuye-dlya-gromadskogo-obgovorennya-proyekt-polozhennya-pro-akreditaciyu-nezalezhnih-ustanov-ocinyuvannya-ta-zabezpechennya-yakosti-vishoyi-osviti..
5. Про громадські об’єднання: Закон України від 22.03.2012 №4572-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. №1. ст.2.
6. Деякі питання підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників: постанова, порядок від 21.08.2019 №800. Офіційний вісник України. 2019. №189. ст.2431.

УДК 342.9

Кочерєв Олексій,

магістр права, аспірант 2-го року навчання
юридичного факультету
Державного університету інфраструктури та технологій

Анотація

В даній науковій статті здійснено юридичний аналіз законодавчому забезпеченню функціонування галузі річкового судноплавства України. Проаналізовано законодавчі, підзаконні нормативно-правові акти та локальні правові акти, що дало змогу визначити проблемність та колізійність ї застосування. Акцентовано увагу, що такий стан речей потребує внесення змін до законодавства для підвищення ефективності державного контролю загалом та на річковому й морському транспорті зокрема.

Відзначено, що прийнятий Закон «Про внутрішній водний транспорт», який набуде чинності з 1 січня 2022 року, певною мірою дасть змогу вирішити проблеми, пов’язані з порушенням законодавства у сфері як морського, так і річкового судноплавства. Забезпечить усунення правових колізій та прогалин, дасть можливість здійснювати функціонування галузі річкового судноплавства України з урахуванням сучасних викликів сьогодення.

Дослідивши сучасні українські тенденції розвитку функціонування внутрішнього водного транспорту, можна зазначити, що в питаннях, які стосуються його регламентації та відсутності чітких обрисів підвідомчості річкових портів України, воно відстає на понад 20 років у співвідношенні зі світовою практикою та нормативною базою у цій галузі. Утім на теренах України все-таки вбачаються активні намагання визначення та законодавчого закріплення правового підґрунтя функціонування внутрішнього водного транспорту та його інфраструктури, а також органів, відповідальних за належну діяльність річкових портів. Проте вони не завжди є послідовними та комплексними й надалі викликають чимало суперечок. Існування Державного підприємства «Адміністрація річкових портів» хоч й дає змогу вирішити низку поставлених цілей на шляху до оптимізації функціонування внутрішнього водного транспорту, проте його діяльність й сукупність повноважень та функцій, на жаль, не є всеохоплюючими.

На підставі здійсненого аналізу, автором доведено необхідність розроблення та прийняття законопроекту «Про внутрішні водні шляхи» є вкрай необхідним, оскільки дозволить вирішити низку проблем у цій галузі.

Ключові слова: водний транспорт, морський транспорт, водні шляхи, внутрішньо водний транспорт, судноплавство. 

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Клюєва Є. М. Вдосконалення адміністративно-правового забезпечення ресурсного потенціалу водного транспорту України (теоретико-методологічні засади): дис. … докт. юрид. наук: 12.00.07. К., 2018. 465 с.
2. Про затвердження Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 р. № 103. Офіційний веб-портал Верховної Ради України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/103-2015-%D0%BF
3. Стець О. М. Публічне (державне) адміністрування у сфері морського та річкового транспорту в Україні. LEX PORTUS № 1 (15). 2019. URL: https://lexportus.net.ua/vipusk-1-2019/stets_o_m_publichne_derzhavne_administruvannia_u_sferi_morskoho_ta_richkovoho_transportu_v_ukraini.pdf
4. Пояснювальна записка до проекту Закону України від 24 вересня 2019 року № 1182-2 «Про внутрішній водний транспорт». URL: https://ips.ligazakon.net/document/GI00532A?an=2
5. Шахов А.В., Россомаха О.І., Россомаха О.А. Річковий транспорт в Україні. Розвиток методів управління та господарювання на транспорті. № 3 (68), 2019. URL: https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&ved=2ahUKEwju1v3oyIDxAhXEq4sKHSErApAQFjAIegQICRAD&url=https%3A%2F%2Fwww.daemmt.odesa.ua%2Findex.php%2Fdaemmt%2Farticle%2Fdownload%2F246%2F228&usg=AOvVaw1rA6YV5lkQlpso7MM5oAPH
6. ГОСТ 24166-80. Система технического обслуживания и ремонта судов. Ремонт судов. Термины и определения. Введ. 1981-07-01. URL: http://www.infosait.ru/Pages_gost/23182.htm
7. Правила классификационных освидетельствований судов в эксплуатации. НД¹ 2-020101-012. URL: http://www.rs-class.org/upload/iblock/e44/2- 020101-012.pdf
8. Статут державного підприємства “Класифікаційне товариство Регістр судноплавства України”. Офіційний веб-сайт державного підприємства “Класифікаційне товариство Регістр судноплавства України”. http://www.shipregister.ua/regulations.html
9. Руководство по освидетельствованию морских судов в эксплуатации (РОМСЭ). Регистр судоходства Украины. К., 2009.
10. Про транспорт: Закон України від 10 листопада 1994 року № 232/94-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 51.
11. Про затвердження статуту Державного підприємства водних шляхів “УКРВОДШЛЯХ” : Наказ Міністерства інфраструктури України від 12.06.2008 року №710. URL: http://ukrvodshliah.org.ua/wp-content/uploads/2017/01/statut.pdf