Цілісність особистості: становлення та формування

Виховання - велика справа:
воно вирішує долю людини.
В. Бєлінський

У статті розглядається питання  сучасно нової парадигми сучасної педагогічної діяльності, яка, базуючись на тому, що особистість формується в процесі соціалізації, тобто в результативності засвоєння суспільного досвіду через включення її в широку систему оточуючого соціального середовища, що вбачає  у вихованні систему цілеспрямованих та організованих взаємодій «дорослі-діти» і «діти – діти», корті реалізуються не тільки в межах загальноосвітньої школи, просторі закладів додаткової освіти, громадських організацій, дозвіллєвій сфері, суспільстві, але провідна роль належить саме вихованню в сім’ї , що безпосередньо впливає на розвиток та формування особистості в цілому.

Ключові слова: Особистість, розвиток, формування, сім’я, виховання, соціалізація

Сучасне покоління живе в епоху піднесення ролі особи як творця соціального світу і творця самої себе. Прагнення людини бути активною, всебічно розвиненою, готовою витрачати власні сили для виконання життєвих завдань та досягненні успіху стрімко зростає. А це висуває проблему  забезпечення виховання  у індивідів  високих особистісних якостей, що допоможуть  адаптуватися до суспільства в цілому. Допомогти адаптуватися  лягає на плечі в першу чергу вихованню в сім´ї, адже сім´я найбільшою мірою впливає на розвиток та формування особистості.

Структура особистості багатогранна. Найхарактернішими її компонентами є скерованість (вибіркове ставлення людини до дійсності); можливості (сукупність здібностей, яка забезпечує успіх діяльності); характер (комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до себе, до суспільства); самоуправління (утвердження самосвідомості особистості, що здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль, корекцію дій і вчинків, планування життя й діяльності).

Формування  особистості відбувається завдяки засвоєнню гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім'ї, школи, суспільства, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громадському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорослого життя.

Кожна людина – добра і зла, щаслива і нещасна, красива і неприємна – є особистістю, оскільки вона якимось чином проявляє себе по відношенню до інших, має виразне соціальне обличчя. Особистістю зазвичай називають нормальну, психічно здорову, соціально адаптовану людину Новонароджена дитина ще не є особистістю, але вона поступово набуває обистісності, і цей процес передусім залежить від того динамічного простору, простору стосунків, в який потрапляє дитина. Внутрішній ритм формування особистості задається якістю та інтенсивністю спілкування.

У відповідь на реакції оточення у дитини починає формуватися свідоме ставлення до найближчих дорослих, зокрема матері, пізніше до більш широкого кола людей, включаючи ровесників. Водночас поступово складається зацікавленість собою, яка згодом ускладнюється завдяки розумінню дитиною своєї індивідуальної своєрідності, формуванню позитивного ставлення до своєї зовнішності, статі, імені, віку, своїх вмінь, здібностей, навичок.

Велика кількість видатних психологів, філософів, та педагогів таких як : З.Фрейд, Д.Б.Ельконін, В.Фіхте, К.Роджерс, А.Маслоу, та ін. займалися вивченням  особистості, але я абсолютно погоджуюсь з думкою Фіхте та Коменського. В їхніх працях спостерігається багато спільного,  на що хочеться звернути особливу увагу. В.Фіхте стверджував, що першим етапом на шляху до розвитку особистості є виникнення мотивів власне «Я». Коли особистість виникає, по-перше з´являється перша ієрархія мотивів, про яку свідчать стійкі симпатії до однолітків, дорослих, до певних занять, іграшок, перші дружби та закоханості. Така вибірковість, говорить про бажання самостійно впливати на те, що відбувається. По-друге, виникає довільність поведінки, коли наміри стимулюють цілеспрямовану діяльність, що передбачає вміння долати  перешкоди на шляху до мети. По-третє, з’являються моральні кордони, так звані внутрішні етичні інстанції як прообраз совісті.  Процес розвитку та формування особистості відбувається поступово, відповідно  до вікової періодизації.

Я.А.Коменський ставить вчителів тільки на друге місце після батьків. Тобто можна дійти висновку, що основну роль у вихованні дітей відіграють саме батьки. Слідуючи Платону і Арістотелеві основними чеснотами Коменський вважав мудрість, поміркованість, мужність і соціальна справедливість. І головними засобами їх виховання був приклад батьків. Отже, сім'я на думку Коменського  є головним засобом морального виховання.

Бачимо, що на сім'ю покладається колосальна відповідальність за розвиток дитини. Відповідно до принципів вікової періодизації Коменський вважає, що сімейне виховання є  однією з головних етапів дитячого виховання і навчання.

Як стверджують сучасні психологи виховний вплив сім´ї становить близько 90 %, школи лише - 10%. Психічний розвиток дитини починається зі спілкування. Це перший вид соціальної активності, що виникає в онтогенезі і завдяки якому немовля одержує необхідну для його індивідуального розвитку інформацію. Що ж стосується предметної діяльності, що також є умовою і засобом психічного розвитку.  Через спілкування з психологічно розвинутими людьми, які мають широкі можливості навчання, людина набуває усіх своїх вищих пізнавальних здібностей. Через активне спілкування з такими особистостями вона сама перетворюється на особистість.

Невирішеними залишаються проблеми сімейного виховання, адже сім'я – один із найважливіших виховних інститутів, значення якого для особистості важко переоцінити. Сьогодні сім'я переживає серйозні труднощі, що значною мірою зумовлено кризовими явищами, суспільства в цілому, що негативно позначаються на внутрішньосімейній атмосфері, знижують дієвість виховної функції сім'ї, що негативно позначається на вихованні  дітей.

Метою дослідження: є встановлення впливу сімейного виховання на формування та розвиток особистості.

В дослідженні взяло участь 80 учнів (5-7 класи), використовувала такі методики:

• Проективна методика «Моя сім´я»;
• Референтне коло спілкування О. Щедріна;
• Соціальна адаптація Фурмана.

Результати проведених досліджень  за методикою «Моя сім´я»:

60 учнів - 75 %, діти позитивно ставляться до членів сім´ї, між ними спостерігається сприятливе спілкування та емоційний комфорт.

 20 учнів - 25 %, спостерігається  недостатнє спілкування, виникнення конфліктних ситуацій, низький емоційний комфорт.

Референтне коло спілкування О.Щедріна:

70 учнів - 87,5 % важливими в житті людьми є батько, мати та інші родичі, що вказує на сприятливі стосунки в сім´ї.

10 учнів – 12, 5 % обрано: друзі, класний керівник, тренер. Такий результат свідчить про брак уваги з боку батьків, в наслідок чого діти починають шукати тих людей, які їх вислухають та підтримають.

Соціальна адаптація Фурмана:

65 учнів - 81,25 % мають позитивне ставлення до себе, батьків та інших учасників навчального процесу, школи та її вимог;

10 учнів – 12, 5%  позитивне ставлення до батьків, негативне до однокласників та вимог школи.

5 учнів – 6,25 %  позитивне ставлення до себе та  нейтральне  відношення до батьків  і шкільного життя.

Отримані результати вказують на те, що більше 80 % мають сприятливі взаємини в сім’ї, але у вище зазначених випадках, існування певних чинників, що зумовлюють суперечності та складності у внутрішньосімейних взаєминах між дітьми і дорослими, не зважати на які було б прикрою помилкою.

З досвіду роботи можу впевнено стверджувати, що  в тих сім´ях, де дітям не приділяють достатньої уваги, або навпаки  переважає гіперопіка,  такі діти не адаптовані до соціуму. В наслідок неправильного виховання виникають проблеми з внутрішнім світом особистості та стосунках з іншими людьми. Відомо, що стиль сімейного виховання, його зміст і цілі найчастіше формуються неусвідомлено, на основі установок, традицій, наслідуваних із батьківських родин.

Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спрацьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне "зараження". При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.

Особливо значною роль сім'ї у становленні особистості дитини є на первинному етапі її соціалізації

Серйозні труднощі соціалізації зазнають діти-сироти та діти з неблагополучних сімей. Занижена соціальна адаптація таких дітей породжує і них почуття неповноцінності, оскільки їхні рольові дії весь час підлягають заниженій оцінці батьків, наставників, однолітків, зрештою, виробляється низька самооцінка. Почуття неповноцінності виражається в девіантній поведінці, де заперечуються норми поведінки в суспільстві.

В Україні типовою є сім'я з невеликою кількістю дітей (однією дитиною), із професійно зайнятими батьками, що підтримують здебільшого ділові контакти з родичами. У неповних сім'ях виховують близько 1,5 млн. дітей. Внаслідок зменшення реальних доходів родин переважна їх більшість не має можливості створити для дітей сприятливі умови життя. Це спричиняє негативні зміни всередині сім'ї: зниженням її стабільності, малодітністю, послабленням традиційної ролі батька, трудовою зайнятістю жінки та інше.

Соціалізація триває все життя, створюючи передумови для наукової організації неперервного навчання й виховання. У процесі соціалізації особистості з розвитком культури й цивілізації дедалі більшу роль відіграють цілеспрямовані форми впливу на людину порівняно зі стихійними, а навчання й виховання – це лише механізми й засоби цілеспрямованої соціалізації.

Суб'єктивні труднощі соціалізації пов'язані із суб'єктивною самооцінкою своїх здібностей, професійної підготовки, майстерності, освіченості. Внесення особистістю завищених значень цих показників, де життєві програми призводять до самовпевненості, амбіційності, необґрунтованих домагань і, як наслідок, до поразок у конкурсних змаганнях і стресового стану. Занижена самооцінка особистості відповідних показників так само має негативні наслідки, оскільки позбавляє її впевненості й волі на шляху досягнення конкретної життєвої мети. В обох випадках особистість не задовольняє свою певну соціальну потребу, не самореалізується на певному життєвому етапі й не досягає емоційного стану психічного комфорту, не переживає почуттів радості й щастя.

Чимало людей, яких називають несоціалізованими або недостатньо соціалізовані, не вписуються в соціальні інституції, ступають на хибний шлях задоволення ситуативних потреб одержання насолоди, стають ледарями, наркоманами; деякі з них стають злочинцями, людьми з девіантною поведінкою. У результаті порушення громадянами моральних і правових норм співжитті виникає соціальне напруження, яке часто призводить до ворожнечі та конфліктів.

Отже, можна зробити висновок, що саме тонкого уміння, постійного самовдосконалення вимагає і складний процес виховання дітей, коли дорослий разом із дитиною начебто заново освоює світ, пізнає оточуючих. Нетворчий підхід до цієї складної і досить важливої справи, невміння, а іноді й небажання вникнути у потреби дітей породжує добре відому проблему поколінь, а іноді обертається значними втратами  для обох сторін. Усе це актуалізує проблему сімейного виховання дітей у сучасних умовах, спонукає до пошуків таких педагогічно зумовлених підходів до її розв'язання, які забезпечували б орієнтацію батьків на дитину як на особистість, надавали б можливості для її гармонійного розвитку, враховуючи при цьому індивідуальні особливості.

А поки що проблема  впливу сім´ї на розвиток та формування особистості залишається відкритою, потребує нових  методів та шляхів її вирішення.

Література

1. Коменский Я. А. Великая дидактика. Избр. пед. соч. – М., 1982. – Т. 1. – с. 309. – 311.

2. Ліфарева Н.В. Психологія особистості: Навчальний посібник / – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 240 с.

3. Носенко Е. Л. Сучасні напрями зарубіжної психології: психологія особистості: підручник / Е. Л. Носенко, І. Ф. Аршава. – Д. : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2010. – 261 с.

4. Титаренко Т.М. Сучасна психологія особистості. – К.: Марич, 2009 – 232 с. – (серія «Психологічний інструментарій»). Бібліогр.: с. 225 – 239.