Діалектичне визначення співвідношення значень і смислів в контексті рефлексії індивідуальності

Значення в цьому плані визначається як системна якість сукупності властивостей однієї з діалектичних протилежностей, протиставленої сукупності властивостей іншої протилежності в контексті їх взаємодії. Саме протиставленість певної сукупності властивостей іншій такій сукупності (при цьому вони є точками екзистенційної опори одна для одної) наділяє її значенням – інакше вона є індиферентною аморфною даністю, що не має до розвитку і тим більше до пізнання істотного відношення.

Смисл при цьому визначається як факт освоєння індивідуальністю значень, властивих інтегрованим нею протилежностям, – той або інший варіант синтезу взаємовідношення цих значень. Первинні смисли виникають разом з індивідуальністю (у актах релятивного вибору) і є її першими втіленнями, здійснюваними, відповідно, у сфері діалектичних тверджень і заперечень. Ці смисли утворюються шляхом гносеологічного підпорядкування одного значення іншому, здійснюваного як екзистенційний перехід однієї діалектичної протилежності в іншу. Підпорядковане значення при цьому знецінюється, а протилежність, що відповідає йому, яка перейшла в іншу, – заперечується; значення ж, що запанувало, переоцінюється, а протилежність, що відповідає йому, в яку перейшла інша, – затверджується. Індивідуальність осмислює значення, визначуване сукупністю особливостей властивих протилежності, з якою вона взаємодіє, будучи актуально ідентифікована з іншою протилежністю у момент смислоутворення. 

Отже, значення осмислюється за посередництва його співвідношення з іншим, протилежним до нього значенням, яке у момент осмислення, за рахунок ідентифікації, є по суті властивим індивідуальності. Тобто, осмислення індивідуальністю значень протилежностей, які детермінують її в поєднанні, відбувається шляхом вироблення нею власного відношення до властивостей останніх. Але в той же час, цей процес є, в міру діалектичності пізнання, осмислення індивідуальністю самої себе за рахунок чергованої ідентифікації з протилежними аспектами власного розвитку. Таким чином, кожен акт первинного осмислення вносить свій заперечний або ствердний внесок у формування сфери самосвідомості індивідуальності. 

Виникнення вторинних смислів пов'язане з вищим рівнем рефлексії індивідуальності – з її самоосмисленям. До цього індивідуальність пізнає себе не в самій собі, а у своєму іншому. Первинні смисли, що становлять детерміновану самосвідомість, продукуються не самою індивідуальністю безпосередньо, а формуються, безумовно, опосередковано каузальним домінуванням одного з аспектів її розвитку. Найбільш сутнісна смислоутворювальна відмінність між первинними і вторинними смислами полягає в тому, що семантико-етимологічна природа перших істотно інверсивна, а других – медіативна.

Застосування концептуальних ідей інверсії і медіації в дослідженні самоосмислення індивідуальності як вищого рівня її рефлексії.

У даному контексті актуальності набуває категоріально-понятійне трактування термінологічного співвідношення ідей інверсії і медіації, яке складає концептуально-філософський базис розробок колективу сучасних філософів і учених, що є авторами ряду розробок, що розвивають пізнання в цьому напрямі.

Філософську основу цієї концепції розробив А.С. Ахієзер, впровадивши її в практику рефлексії дійсності шляхом застосування в пізнанні суті, закономірностей здійснення і зв'язків подій, розвиток яких науково досліджує історія [1,2]. Гносеологію смислогенеза і його місце в структурі свідомості розгорнуто досліджували у своїх культурологічних розробках А.А. Пелипенко та І.Г. Яковенко [5]. І, нарешті, А.П. Давидов здійснив застосування категорій інверсії і медіації в контексті дискурсу літературознавства і психологічних досліджень [3,4].

Висновки. У контексті трактування смислогенезу з точки зору даної концепції можна узагальнено сформулювати наступну дефінітивну конструкцію. Інверсія і медіація в цьому плані можуть бути визначені як, відповідно, первинна – примітивніша, архаїчна, і вторинна – досконаліша, високоорганізована форма прояву смислогенетичної послідовності. Перша є безпосереднім переходом однієї з крайнощів тих, що становлять дуальну опозицію (яка є об'єктивною основою будь-якого  смислоутворення) в іншу. Друга є формуванням зв'язків і взаємних стосунків між вказаними крайнощами – заповненням  смислового простору між ними аж до їх повного систематизованого об'єднання в цілісну структуру. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Ахиезер А. С. Научно-техническая революция и некоторые социальные проблемы производства и управления. – М.: Наука, 1974. – 309 с.
2. Ахиезер А. С. Россия: критика исторического опыта (социокультурная динамика России). – Новосибирск: Сибирский хронограф, 1998. – Т. 2. Теория и методология. Словарь. – 600 с.
3. ДавыдовА. П. Инверсия и медиация в культуре как предмет философского осмысления. Культура в эпоху цивилизационного слома. Материалы Международной научной конференции 12-14 марта 2001. М.: Научный совет РАН по истории мировой культуры, 2001. С. 694-726.
4. Давыдов А. П. Медиация как логика перехода в русской культуре. Интеллектуализация смысла любви в художественном сознании. Искусство в ситуации смены циклов. – М.:Наука, 2002. – 206 с.
5. ПелипенкоА.А., ЯковенкоИ.Г., Культура как система. – М.: Языки русской культуры, 1998. – 365 с.