ОСОБЛИВОСТІ ЗАСВОЄННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ

Інна Лаухіна (м. Умань, Україна)

Міжмовна взаємодія, яка відбувається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників, відображає не тільки сутність мови як засобу людського мислення й спілкування, а також її динамічний характер. Тому дослідження взаємовпливу мов та їх зв’язок з певними галузями людської діяльності залишаються актуальними в сучасній лінгвістиці. Хоча проблему мовних взаємопроникнень розглядало багато вчених під різними кутами зору (І. О. Бодуен де Куртене, Р. О. Будагов, В. В. Виноградов, В. Г. Гак, Л. В. Щерба, У. Вайнрайх, Ж. Вандрієс), питання про лексичні запозичення не можна вважати вирішеним, що пояснюється відкритістю лексико-семантичної системи. Отже, актуальність теми зумовлена інтересом науковців до поповнення лексичної системи французької мови іншомовними лексичними одиницями в галузі культури.

Основними зовнішніми чинниками запозичення виступають політичні, економічні та культурні зв’язки між народами, а його головна причина полягає в необхідності позначення нових предметів, осіб, місцевостей, понять тощо. Для більшості лінгвістів термін «запозичення» є синонімом «лексичного запозичення», оскільки найбільш відкритою до розширення вважається лексична система. Так, Уїтні зазначав, що на першому місці за легкістю запозичення знаходяться слова (перш за все іменники), потім суфікси, флексії, фонетичні одиниці [6, р. 1–26]. Ю. Жлуктенко виділяє такі три стадії мовного засвоєння іншомовних елементів: 1) використання іншомовних одиниць для даного конкретного повідомлення (перебування їх на поверхні мовної системи); 2) запозичення іншомовних одиниць, тобто сприймання їх копій іншою мовною системою як гетерогенних, але вже постійних елементів (перехід до зовнішньої частини периферії мовної системи); 3) інтеграція, тобто таке засвоєння іншомовних одиниць, за якого носії мови вже не відчувають їх іншомовного характеру (перехід у внутрішню частину периферії або до ядра мовної системи). На останньому етапі запозичення набуває майже всі основні характеристики, властиві для даної мовної системи [4].

Між мовою й культурою існує тісний зв’язок, обидві виконують функції соціальної інтеграції, організації, пізнання, комунікації та самоідентифікації людини. Розбіжності між мовними картинами виявляються в специфічних словах, які не перекладаються іншими мовами та запозичуються лексичною системою останніх. Культурологічні запозичення і є носіями такої специфіки, вони виокремлюють особливості культури певного народу. Зокрема, у французькій мові можна виділити такі лексико-семантичні групи: музика, кіно, театр, образотворче мистецтво, архітектура, література, засоби масової інформації та ін.

За структурним параметром можна виокремити кілька типів культурологічних запозичень у французькій мові:

1. Власне запозичення – лексеми без морфемної заміни, які переносять, крім значення, весь свій морфемний склад і характеризуються фонемною заміною.

2. Запозичення з частковою морфемною заміною (гібридні запозичення).

3. Запозичення з повною морфемною заміною (кальки), коли іншомовна модель відтворюється морфологічними засобами мови-реципієнта:

а) структурно-морфологічні кальки (перекладені запозичення), які відтворюють

морфо-синтаксичні характеристики моделей мови-донора шляхом поморфемного перекладу;

б) описово-перекладені еквіваленти запозичених лексем, які не відтворюють їхню морфологічну структуру;

в) запозичення на основі семантичної контамінації, коли в лексеми мови-реципієнта виникає нове значення або відтінок значення.

Питання адаптації лексичних запозичень є основним при дослідженні іншомовної лексики, адже долю запозиченого слова визначає система мови мови-реципієнта. Його специфіка полягає в тому, що слово запозичується не як повне, закінчене, графічно оформлене, а лише як більш-менш безформний уривок лексичного матеріалу, що набуває нового оформлення лише в системі й за допомогою засобів мови-реципієнта [5, с. 235].

Науковець Т. Амірова визначає п’ять умов освоєння запозиченої лексики [1, с. 10]: 1) передача запозиченого слова фонетичними та графічними засобами мови-реципієнта; 2) співвіднесеність слова з граматичними класами та категоріями мови-реципієнта; 3) семантичне освоєння; 4) регулярне вживання в мовленні; 5) словотвірна активність.

Трансформація семантичного обсягу запозичення пов’язана з проявом його потенційних можливостей у мові-реципієнті в процесі лексико-семантичного освоєння (деякі втрачають свою екзотичність і використовуються для номінації власних реалій). Розширення сфери використання, продуктивність запозичень сприяють розширенню семантики слова, а отже, зумовлюють виникнення нових лексико-семантичних варіантів (ЛСВ) на ґрунті мови-реципієнта.

Традиційно в лінгвістиці виділяють такі основні типи семантичних змін запозиченої лексики:

• спрощення семантичної структури (слово запозичується здебільшого в одному значенні при його значно ширшій полісемії у мові-донорі);

• ускладнення семантичної структури (поява нових значень на ґрунті мови-реципієнта);

• звуження значення внаслідок його спеціалізації;

• розширення значення, зумовлене генералізацією відповідних понять;

• зміна значення (слово вживається в системі мови-реципієнта в значенні, якого не має відповідник у мові-донорі) [3, с.121].

Уважається, що лексична одиниця засвоюється не як матеріально виражена форма словесного знака, а як сукупність зовнішньої та внутрішньої форми слова, оскільки в кожному конкретному мовному відтворенні реалізується лише одне із значень полісемантичного слова. Отже, одиницею запозичення в умовах полісемії є не слово, а значення лексичної одиниці (семема) як один із сукупності її лексико-семантичних варіантів (семантеми) [2, с. 437].

Зміна будови запозичених слів у французькій мові зумовлює ускладнення / спрощення структури семем. Ускладнення семантичної структури супроводжується появою нових семем або лексико-семантичних варіантів в основному шляхом метафоричного та метонімічного переносу. Під спрощенням структури слова розуміється втрата семем, переінтеграція може відбуватися за рахунок появи нових значень у мові-реципієнті та зміни ієрархії у відповідних семантемах. Розширення / звуження відбуваються в запозичених словах як результат розвитку їх семантики у мові-реципієнті: поряд із зміненим значенням співіснує вихідне значення слова. Чинниками даного процесу можуть виступати: 1) частотність використання даної лексичної одиниці; 2) наявність більш вживаних синонімів; 3) відсутність умотивованості запозичень, втрата їх внутрішньої форми; 4) хронологія запозичення.

При запозиченні часто спостерігається втрата контекстного значення та десемантизація лексичної одиниці, отже, іншомовне слово зазнає не тільки впливу мови-реципієнта, а й стимулює розвиток питомого словника, зумовлює перерозподіл у межах лексико-семантичних груп (ЛСГ), сформованих на основі певних семантичних відношень. Найчастіше це відбувається як явище синонімії. Так, серед пар «запозичення – питоме слово» часто переважають родо-видові зв’язки, й іншомовні слова використовуються для уточнення родового поняття, вираженого питомою лексичною одиницею, або, навпаки, для узагальнення значень ряду видових термінів. Запозичені лексичні одиниці вступають також в омонімічні зв’язки як із питомою лексикою, так і з іншими запозиченнями.

Отже, запозичення є складним і тривалим процесом перенесення-відтворення іншомовних лексичних одиниць. Основною причиною запозичення є прагнення заповнити відсутні ланки в описі мовної картини світу й таким чином сприяти комунікації. Розбіжності між мовними картинами виявляються, у першу чергу, в лінгвоспецифічних словах, які не перекладаються іншими мовами та запозичуються лексичною системою останніх. Семантична адаптація іншомовних слів зумовлює у мові-реципієнті низку трансформацій: 1) розширення, звуження, зміну значення, розгалуження-спрощення семантичної структури слова (метафоризація, метонімія); 2) виникнення синонімів, омонімів, паронімів тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Амирова Т. А. Очерки по истории лингвистики: [монография] / [Т.А. Амирова, Б.А. Ольховиков, Ю.В. Рождественский]. – М.: Наука, 1975. – 560 с.

2. Ганич Д. І. Словник лінгвістичних термінів / Дмитро Іванович Ганич, Іван Степанович Олійник. – К. : Вища школа, 1985. – 360 с.

3. Д’яков А. С. Основи термінотворення. Семантичний та соціолінгвістичний аспекти / [А.С. Д’яков, Т.Р. Кияк, З.Б. Куделько.]. – К.: Вид. Дім «КМ Academia», 2000. – 216 с.

4. Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. Проблеми інтерлінгвістики / Юрій Олексійович Жлуктенко. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1966. – 135 с.

5. Серебренников Б. А. Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира / [Б. А. Серебренников, Е. С. Кубрякова, В. И. Поствалова и др.]; отв. ред. Борис Александрович Серебренников; Ин-т языкознания АН СССР. – М.: Наука, 1988. – 242 с.

6. Whitney W.D. On Mixture in Language / William Dwight Whitney // Transactions of the American Philological Association. – 1881. – № 12. – Р. 1–26.