ПРИРОДНИЧА ОСВІТА ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ПІДГОТОВКИ ДІВЧАТ ДО ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Кохановська О.В.

Комунальний вищий навчальний заклад «Херсонська
академія неперервної освіти» Херсонської обласної ради

Сьогодні в умовах постійної модернізації освітньої галузі та впровадження реформи «Нова українська школа» особливо актуальним стала підготовка вчителів природничих дисциплін, які здатні реалізувати компетентнісний підхід в освіті та прагнуть до постійного саморозвитку та самовдосконалення. Численні дослідження, в тому числі і міжнародного рівня (PISA), підкреслюють, що сьогодні економіка потребує від працівників не тільки знання математики, природничих наук, але певних «м’яких навичок» (soft skills) – це критичне і творче мислення, вміння працювати в колективі, ініціативність, допитливість, наполегливість. А це змушує посилювати світоглядні акценти природничо-наукових дисциплін.

Розвиток природничої освіти неможливий без використання позитивного ретроспективного досвіду її організації. Беззаперечно, порівнюючи сучасних педагогів та педагогів минулого, можна не лише визначити здобутки, які досягнуті суспільством у підготовці та розвитку вчителів природничого напряму, а й відпрацювати дієві засоби для вдосконалення як середньої, так і вищої освіти сьогодення.

Особливим в історії освіти України є період ХІХ – початку ХХ століття, адже вона в цей час була роздільною. Особливе зацікавлення викликає жіноча освіта, адже цей період характеризується також отриманням жінками права здійснення професійної педагогічної діяльності. Аналіз розвитку жіночої освіти, зокрема педагогічної вже виступав об’єктом дослідження таких сучасних науковців як Л. Єршова, Н. Слюсаренко, Т. Шушара та ін. Проте окремо підготовка дівчат – вчителів природничих дисциплін у період другої половини ХІХ – початку ХХ століття не виступала предметом окремого наукового пошуку.

Питання здатності жінки до пізнання природничих наук та можливості здобуття нею відповідної освіти стало у ХІХ столітті об’єктом світових дискусій. Окрему тему суперечок складає тема здатності жінки до праці. У зв’язку з цим досліджувалася різниця розумових здібностей чоловіків та жінок. Одні вчені доводили її існування, інші – спростовували відмінності, спираючись лише на загрозу шкоди моральності. Професор анатомії та фізіології Мюнхенського університету Г. Бішоф писав, що жінці відповідно до природного та морального призначення не надано здатності вивчення та практичного застосування точних наук, якими є медицина та природознавство. На противагу йому професор Цюрихського університету В. Бемерт, маючи значний досвід навчання жінок, стверджував, що немає ніяких проблем у його організації, якщо дівчатам надається ґрунтовна університетська освіта, а не розв’язується соціальне питання. Суспільство обговорювало навіть об’єм жіночого мозку, адже було виявлено, що він на 66 грамів менший за чоловічий, що зокрема слугувало підґрунтям висновку щодо нездатності жінки до пізнання природничих наук. Підкреслювалась також підвищена емоційність жінок. Це було аргументом, щоб жінки залишалися в сімейному колі. Уважалося, що їх можна допустити до роботи лише в галузі педагогіки початкової ланки [2, с. 55]. Таким чином, педагогічна діяльність стала першою сферою, в якій всі суб’єкти педагогічного процесу визнали природність жіночої участі.

У першій половині ХІХ століття в Україні шлях жінки до здобуття педагогічної освіти був достатньо обмеженим. Дівчата могли отримати дозвіл працювати домашньою вчителькою. На території України впродовж першої половини ХІХ століття було відкрито 5 таких закладів: Харківський (1812 рік), Полтавський (1818 рік), Одеський (1828 рік), Керченський (1831 рік), Київський (1838 рік). Зауважимо, що курс навчання природничих дисциплін для дівчат у цих закладах був достатньо обмеженим, мав певні відмінності. Так, наприклад, серед предметів природничого циклу, які викладали в Харківському інституті шляхетних дівчат, були: географія та фізика. А в Одеському інституті вони вивчали не чисту фізику, а інтегрований предмет «фізика і мінералогія». Природничу історію вивчали лише в Полтавському інституті.

Починаючи з другої половини ХІХ століття почався новий етап у розвитку педагогічної освіти дівчат. У зв’язку з уведенням та офіційною регламентацією жіночої освіти та збільшенням кількості закладів для дівчат виникла проблема заміщення вчительських вакансій в закладах початкової та середньої освіти. Її вирішення вбачалось у залученні жінок до викладання у різних типах шкіл. Тут варто зауважити, що розширення мережі закладів для дівчат відбулось у другій половині ХІХ століття також під впливом громадсько-суспільного руху за жіночу освіту. Теоретики суспільно-педагогічної думки уважали, що педагогічна підготовка необхідна жінкам не стільки в силу професійних та соціальних причин, як в силу майбутньої матері. Жінка-матір є першим найбільш важливим педагогом в житті кожної людини, а тому має бути готовою до виконання цієї ролі. Отже, дівчина в силу природних передумов, є найбільш підготовленою до виконання цієї справи. Таким чином, педагогічна освіта дівчат визнається суспільством та стає одним з провідних напрямів професійної жіночої освіти.

Починаючи з 1864 року дозволялося спільне навчання хлопців та дівчат у земських школах. У 60-х роках почали відкриватися жіночі маріїнські училища, які згодом отримали назви гімназій. Також функціонували училища Міністерства народної освіти для дівчат з 6-ти та 3-річним курсом навчання, які у 70-х роках було перейменовано у гімназії та реорганізовано. Обидва типи закладів (маріїнські гімназії та гімназії Міністерства народної освіти) надавали змогу дівчатам отримати педагогічну освіту через навчання у педагогічних класах.

У гімназіях відомства імператриці Марії дівчата могли отримати педагогічну освіту і звання домашньої вчительки на однорічних, а згодом на дворічних курсах. 1879 року було затверджено єдиний і обов’язковий для всіх закладів гімназій Маріїнського відомства навчальний план, який максимально наближував курс навчання до аналогічного курсу інститутів шляхетних дівчат. Педагогічні класи тут складалися з двох послідовних класів: молодшого (теоретичного) та старшого (практичного). Серед предметів природничого циклу тут викладали географію з методикою; арифметику з методикою. Для педагогічних класів відповідно до кількості та обсягу навчальних предметів складали окремий розклад, а викладання предметів відбувалося відповідно до програм кожного з них [5, c. 50].

Вище зазначено, що отримати педагогічну освіту дівчата могли також у жіночих гімназіях Міністерства народної освіти. Ці заклади було призначено для учениць усіх станів та віросповідань і вони складалися з підготовчого класу, семи основних та восьмого (педагогічного) класу. Дівчатам, які закінчили 7 класів цих гімназій, видавали атестат про звання вчителя початкових класів. А для тих, хто бажав отримати право на звання домашньої наставниці та вчителя, було створено восьмий педагогічний клас. Важливою умовою зарахування до 8 класу з предмета природничого циклу (географія російська та загальна, природнича історія, фізика і математична географія) були оцінки в атестаті за 7 клас не нижче «4». Курс навчання складав один рік. Усі учениці обов’язково вивчали курс педагогіки та дидактики і навчалися початковому викладанню російської мови та арифметики. Кожна учениця могла вибрати один предмет, який викладатиме в майбутньому і вивчати його в обсязі, встановленому для чоловічих гімназій Міністерства народної освіти. Навчальні заняття поділялися на теоретичні та практичні. Щодо теоретичної частини, то учениці під керівництвом викладачів вивчали по два підручники в обсязі курсу гімназій Міністерства народної освіти, причому викладач пояснював методичне значення кожної теми з підручника та задавав письмові роботи. У межах проведення практичних занять учениці у першому півріччі відвідували уроки в підготовчому та першому класах гімназій, навчальні заняття з предмета за вибором та складали принаймні один конспект уроку, а у другому півріччі дівчата починали викладати в підготовчому та трьох нижчих класах та складали конспект двох перших «пробних» (відкритих) уроків. Зауважимо, що кількість таких уроків не завжди обмежувалась двома, а мала становити таку кількість, якої буде достатньо для відпрацювання педагогічної майстерності учениці. Таким чином, бачимо, що важливим здобутком було проведення педагогічної практики для дівчат та втілення педагогічного наставництва.

Отримати педагогічну освіту дівчата могли і в закладах Духовного відомства. Так, наприклад, в єпархіальних училищах навчання в сьомому (педагогічному) класі тривало один або два роки. Навчання на першому курсі було загальне. Другий курс мав два відділення: словесне та природничо-математичне. Протягом першого року вивчалися математика та методика викладання, гігієна, фізика та природознавство. На другому курсі фізико-математичного відділу вивчалися арифметика, викладання арифметики, природознавство (і методика його викладання), географія, фізика, космографія, алгебра, геометрія, тригонометрія [3, с. 63–64]. Як зазначає Г. Яковенко, педагогічна практика мала виключно важливе значення для освітнього процесу в училищі. Наприклад, вихованки Одеського єпархіального жіночої училища проходили педагогічну практику на базі однокласної церковно-парафіяльної школи для дівчат при училищі. Зокрема, дівчата мали змогу відвідувати уроки, допомагати законовчителю та вчительці, вихованкам у виконанні уроків, а пізніше – розробляти та проводити власні уроки [6, c.79].

Друга половина ХІХ століття відзначилась також можливістю дівчат отримати вищу педагогічну освіту. Оскільки до навчання в університетах жінок не допускали, єдиною можливістю отримати вищу освіту було відвідування вищих жіночих курсів, які починаючи з 70-х років ХІХ століття було відкрито у Києві, Харкові та Одесі. Їх мета – надати жінкам можливість продовжити свою освіту (інститутську чи гімназійну). У 1889 році діяльність курсів було призупинено до 1901 року. На початку ХХ століття дівчат, які отримали освіту на вищих жіночих курсах, могли призначати вчителями старших класів жіночих гімназій та інститутів [1, с. 14]. З 1906 року вищі жіночі курси отримували статус вищих навчальних закладів, а їх випускниці допускались до підсумкових іспитів в державних екзаменаційних комісіях «для осіб чоловічої статі». Так, наприклад, Київські вищі жіночі курси мали у своєму складі фізико-математичне відділення (факультети), при якому працювало природничо-історичне відділення. На останньому дівчата вивчали такі предмети, як фізика, кристалографія, органічна та неорганічна хімія, анатомія та морфологія рослин, анатомія людини, зоологія, фізична географія та ін. Це свідчить, що під час навчання на вищих жіночих курсах дівчата мали змогу здобути поглиблені знання з природознавства.

Отже, протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття відбулось суттєве реформування системи жіночої педагогічної природничої освіти на теренах української держави – жінки отримали право на здійснення педагогічної діяльності в усіх типах закладів початкової та середньої освіти. Важливим здобутком уважаємо також існування ґрунтовної педагогічної практики з природничих дисциплін, які сприяли підвищенню якості їх педагогічної підготовки.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ

1. Вадемекумъ по высшему женскому образованию : полный сборникъ правилъ пріема и программъ всехъ высшихъ женскихъ общеобразовательныхъ, спеціальныхъ и профессиональныхъ, правительственныхъ, общественныхъ и частныхъ учебныхъ заведеній въ Россіи / сост. Д. Марголинъ. Киевъ : Книгоиздательство И. И. Самоненко, 1915. 306 с.

2. Гольберг М. Ф. Преподавание математики в женских гимназиях как фактор культурного развития России конца XIX – начала XX в. : дис. ... канд. культурологии спец. 24.00.01 – теория и история культуры / Московский государственный университет имени М. В. Ломоносова. Москва, 2011. 233 с.

3. Нижнікова С. В. Єпархіальні жіночі училища в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) : монографія / науковий редактор Л. Ю. Посохова. Харків : Майдан, 2018. 244 с.

4. Сводъ узаконеній о женскихъ институтахъ вѣдомства учрежденій императрицы Маріи. С.–Петербургъ, 1903. 382 с.

5. Сухенко Т. В. Жіноча середня освіта в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.). Український історичний журнал. 1998. № 5. С. 64–65.

6. Яковенко Г. Г. Становище та педагогічна підготовка домашніх учительок в Одеському єпархіальному жіночому училищі. Гуржіївські історичні читання : до 100-річчя з дня народж. акад. І. О. Гуржія : зб. наук. пр. / Інститут історії України НАН України, Черкаськ. нац. ун-т ім. Б. Хмельницького ; редкол.: Смолій В. А., Гуржій О. Т., Морозов А. Г. та ін. Черкаси, 2015. Вип. 10. С. 78–80.